Одновимірний підхід до євроінтеграційної перспективи

До першочергових практичних наслідків одновимірного підходу до розуміння і проведення політики у контексті євроінтеграційної перспективи (первинним у цьому дослідженні нами початково був визначений критеріальний, а не організаційний вимір інтегрування) відносимо:

1. Стратегічно помилкове винесення (де-факто) опозиційних ЗМІ попереднім українською владою за рамки конструктивної державної інформаційної політики з підміною прийнятого в західних демократіях діалогу протистоянням. Це щораз більше посилювало небезпечний розкол у суспільстві з поступовою кристалізацією критичних ознак у ставленні суспільства до влади.

В державі фактично було створено два відмінних між собою, а іноді й протилежних інформаційних поля, що спричинило небезпечний розкол у ставленні громадян південно-східного і центрально-західного регіонів до певних ідеологій і політичних сил. У кризових ситуаціях це спричинює антиконституційні прояви сепаратизму. Причому, на одному з цих полів тривалий час домінувала ідея інтегрування України в Єдиний економічний простір за участю Казахстану і Білорусі, а на іншому, що переважно було представлене в більш слабких опозиційних ЗМІ, переважала поверхова пропаганда потенційного членства України в євроінтеграційних структурах як чинника подолання соціально-економічної деградації.

Слід визнати, що додатковим стимулом такого поділу громадської думки за регіональною приналежністю були цілковито протилежні за цільовою і змістовною ознаками впливи західного і російського інформаційних полів, що сягають української території. Позитивні зміни останніх двох років потребують серйозного стимулювання і підтримки з боку органів державної влади і організацій громадського суспільства.

2. Помилковість і навіть згубність курсу, спрямованого на встановлення повного інформаційного контролю в державі у перші роки 21-го століття, виявилися, зокрема, у тому, що у такий спосіб реанімувався і посилювався певною мірою нівельований у 1990-ті роки ідеологічний конфлікт не тільки за регіональною, але й віковою приналежністю населення України.

Ситуація складалася так, що між політичними партіями України, які опанували певні інформаційні ділянки в загальному полі українських ЗМІ, не було узгодження навіть з принципових питань забезпечення і державного суверенітету і територіальної цілісності. Це виразно проявилося під час кризи в українсько-російських відносинах навколо державної приналежності маленького острова Тузла.

В даному випадку наступальна позиція російських ЗМІ з метою довести „право” РФ на український острів наштовхнулася на жорстку відповідь не тільки з боку опозиційних українських ЗМІ, але й консолідованої більшості зовнішньонаціональних (США, Грузія, Канада тощо), глобалізаційних (у першу чергу, маємо на увазі міжнародні організації громадянського суспільства), а також регіональних (ОБСЄ, Рада Європи, ПАРЄ) інформаційних чинників впливу як на керівництво України, так і Росії. Втім, проблема консолідації національних ЗМІ навколо проблем захисту національно-державних і глибинних суспільних інтересів залишається такою, що потребує ретельної уваги з боку всіх гілок української влади.

3. Фактичне відсторонення владою громадян, які не належать до провідних фінансово-промислових груп або не є їх оплачуваними висуванцями, від процесу розробки і, особливо, прийняття рішень державного рівня відбувалося на тлі маніпулювання в пресі різними міфами, призначеними для публічного використання.

Узагальнення суті так званих темників для преси, які розроблялися в адміністрації попереднього президента, дозволяє говорити про цілеспрямовану стратегію одурманення мас. Фактично їх прагнули за допомогою ЗМІ, у першу чергу телебачення, переконати в тому, що формальними розробниками політичних рішень виступають наукові інститути та спеціально створювані при уряді і парламенті експертні групи. При цьому тільки окремі опозиційні ЗМІ, серйозно послаблені різного роду перевірками з боку контролюючих державних структур, згадували той факт, що політичні рішення затверджуються і формалізуються в законах і постановах поза впливом власне розробників.

У цьому сенсі сьогодні в інформаційній політиці України буквально напрошується варіативне залучення досвіду перших років української незалежності, коли економічними і політичними радниками українського уряду виступали європейські і американські експерти. На наш погляд, варіативність полягає в тому, що в інформаційній сфері епохи президентства Ющенка і прем’єрства Януковича не доцільно обмежуватися радниками. Успішний досвід ефективного функціонування популярного тижневика „Дзеркало тижня” свідчить про необхідність розширення кола спільних проектів по лінії відносин України із західними демократіями. З іншого боку, настала реальна потреба розробки і фінансування конкретного державного проекту, спрямованого на забезпечення виходу українських ЗМІ та інформаційних служб на міжнародний інформаційний простір.

4. Звужене розуміння інформаційної політики протягом перших тринадцяти років незалежності України ще більше посилювало позиції західних прихильників силового тиску на українське керівництво. Під час помаранчевої революції здійснюване раніше „слухняними” українськими журналістами зміщення акцентів показало не лише теоретичну і практичну неспроможність, але й виявило, що тривалий період маніпулювання свідомістю мас не дав владі сподіваного стратегічного наслідку.

Маючи на увазі максимальне врахування глобалізаційного, регіонального і зовнішньонаціонального чинників впливу на інтеграційну стратегію України в сері ЗМІК, нинішній владі важливо зважати на узагальнюючий світовий досвід, який переконує в первинності внутрішніх чинників розвитку держави і суспільства, включно зі сферою ЗМІ. Зовнішні чинники можуть бути тільки допоміжними, а їх рівень і ефективність залежать від здатності держави адаптуватися до міжнародного інформаційного оточення.

5. У попередні часи влада в Україні вже на рівні політичних оцінок і декларацій створювала підстави для критики з боку західних адептів усталеного в науці багатовимірного демократичного визначення „інформаційної політики”, найбільш виразно представленого якраз у політико-правових нормах держав євроатлантичної спільноти.

Варто згадати бодай дві основні претензії Заходу, насамперед США, до інформаційного забезпечення передвиборних кампаній в Україні 2002 і 2004 років (не рівні інформаційні права і можливості опозиції і висуванців влади на користь останніх; монополізація ЗМІ олігархічними структурами та їхніми висуванцями тощо), а також помітні зрушення до позитивних оцінок у ході парламентських виборів 2006 року [21; 28; 29; 31; 36; 44; 46; 47].

Жодним чином не перебільшуючи значення зовнішніх впливів на євроінтеграційну політику України у сфері ЗМІ, розглядаємо їх як ефективні спроби західних політиків, інтелектуалів і гуманістів допомогти українському народові знайти і ствердити своє місце у вільній сім’ї європейських народів.

При цьому наголошуємо, що ключовим елементом формування справді європейської інформаційної політики України залишається гарантування незалежності ЗМІ, прав і свобод журналістів на тлі обов’язкового посилення особистої відповідальності перед Конституцією і законами нашої держави, а також зміцнення громадянського суспільства.