Розділ 2. Інтеграція україни у європейський інформаційний простір

2.1. Зовнішньополітичні чинники впливу на інформаційну політику України

Демократизаційні впливи ззовні на інформаційну стратегію за умов глобалізації здатні відігравати не тільки опосередковану, а й пряму роль. В Україні під час президентських 2004 року і парламентських виборів 2006 року вони посприяли не тільки реалізації вільного волевиявлення українців, але й відмові від різних форм цензури.

Незаперечно значимою є саме у цьому сенсі інформаційно-комунікаційна і просвітянська діяльність західних демократій. Особливо гострою була реакція на впровадження в Україні повзучої цензури, яка наростала під час виборчих кампаній і досягла апогею в ході президентських виборів 2004 року. Найрішучіше реагували на антидемократичні процеси в Україні, зв’язані із виборами народних депутатів 2002 року і президента 2004 року, члени американського Конгресу, які неодноразово приймали спеціальні резолюції з питання порушень прав і свобод громадян України.

Зокрема, у заявах під час обговорення сенатської резолюції 2004 року підтверджувався той факт, що Хельсінська Комісія Конгресу США тривалий час здійснює моніторинг і сприяє забезпеченню прав людини, верховенства закону і демократії в Україні, далі залишаючись непохитним прибічником розвитку України як незалежної, демократичної і ринково орієнтованої держави, в якій гарантувалися б права і свободи журналістів.

Відзначалося, що Сполучені Штати мають щире бажання, щоб Україна досягла успіху у цьому процесі, а народ України повністю реалізував свої мрії і сподівання. Сенатор Кембелл у своєму виступі звертав увагу на “зростаючий контроль і маніпулювання засобами масової інформації та спробами національних властей (тут використано не слово government, як у заголовку, а саме national authorities, що в англійському розумінні є “вища політична влада”) обмежити доступ до міжнародного радіомовлення, включаючи Радіо Свобода і Голос Америки.

Слід відзначити, що оцінки парламентських виборів 2006 року, зокрема, діяльності українських ЗМІ під час передвиборної кампанії різко контрастували з попередніми оцінками. Це підтверджує високу значимість врахування європейських і євроатлантичних критеріїв розвитку інформаційної політики України.

Одним з наслідків саме зовнішніх впливів стала вимушена зміна в стратегії більшості ЗМІ, які в кінцевому результаті взяли курс на об’єктивне інформування населення замість нав’язування йому єдиної думки.

Як в сенсі впливу на поточне інформаційне поле, так і на інформаційну стратегію виконавчої влади вирішальним чинником стала саме євроатлантична спільнота. З огляду на включення окремих держав та інтеграційних формувань (відповідні заяви були зроблені в Раді Європи та ПАРЄ, а також ОБСЄ) можемо стверджувати водночас і про спільність стратегій впливу на регіональному (європейські структури) і зовнішньонаціональному (США) рівнях. Їхня позиція в другій половині 2004 року та в ході формування парламентської коаліції й коаліційного уряду 2006 року стала практичним проявом ідей і рекомендацій, які раніше обговорювалися і приймалися на європейських форумах за участю України.

Американська сторона своїми діями, спрямованими на електоральний простір України, також докладала різнопланових особливих зусиль, аби (а) не тільки сприяти чесним і прозорим виборам, але й забезпечити рівний доступ кандидатів у президенти до ЗМІ, що є одним із складників справді європейської інформаційної стратегії; (б) пояснити небезпеки, які йдуть для демократії від використання адміністративного ресурсу впливу на ЗМІ, що врешті спричинило відмову влади від надмірного врегулювання інформаційних потоків; (б) дезавуювати ідеологічний витвір про втручання США у внутрішні справи України, що де-факто посилило обмін об’єктивною інформацією про перебіг подій в обох країнах.

На підтвердження наведемо тези із згаданої сенатської резолюції, у якій йшлося про необмежений доступ всіх партій і кандидатів до друкованих засобів, радіо, телебачення, Інтернету на недискримінаційній основі; свободу для кандидатів, членів опозиційних партій і незалежних засобів масової інформації від шахрайства чи зловживань урядових чиновників всіх рівнів у формі селективних податкових перевірок та інших регулятивних процедур, а у випадку із ЗМІ – відкликання ліцензій і дифамації, у загальному числі заходів.

Процитуємо також заяву заступника речника Білого дому від 23 листопада 2004 року: „На уряд покладена особлива відповідальність не застосовувати чи не ініціювати насилля та дозволити вільним ЗМІ повідомляти ретельно про розвиток ситуації без залякування або під примусом”.

Про демократизаційний вплив на інформаційну стратегію України свідчить той факт, що парламентські вибори 2006 року, за спільним визнанням європейських і американських експертів і політиків, пройшли без видимих порушень і з урахуванням відповідних демократичних критеріїв [27; 28; 29; 30; 31].

Варто відзначити і досить серйозні попередження американців російським владним структурам, які нерідко подавали спотворену уяву про президентську кампанію в Україні. Підкреслимо, що під час всіх останніх українських виборів, починаючи від 1994 року, Державний департамент США і Гельсінкська Комісія Конгресу США активно використовували можливості національних ЗМІ не тільки для сприяння чесним виборам в Україні, але й для мінімізації негативних російських інформаційних впливів на українських виборців.

Фактично можна стверджувати, що ззовні давався поштовх для потенційного перегляду українською владою ролі російських ЗМІ на українському інформаційному полі. Адже добре відомо, що російські ЗМІ своїми діями почасти деструктивно впливають на реалізацію інформаційної стратегії, здійснюваної в рамках українського законодавства.

Важко переоцінити і роль польського чинника впливу на зміни в інформаційному полі України, а відтак і відмові влади диктувати українським ЗМІ характер інформації про політичні процеси. Польські партнери і симпатики української державності активно використовували інформаційні засоби впливу на українських політиків.

Що стосується ОБСЄ і ПАРЄ, то свої функціональні обов’язки в ході українських виборів ці організації також виконували в рамках своїх давніх стратегій сприяння демократизації інформаційної стратегії України, зокрема, шляхом відмови від різних форм цензури. Спостерігачі від ОБСЄ і ПАРЄ не просто виконували свої повноваження у відповідності з міжнародним правом і зобов’язаннями України як держави-члена організації. Вони використовували будь-яку можливість для тогою, щоб пояснювати українській і зарубіжній спільноті причини того, що відбувається, в межах порушень українського законодавства про інформацію, друковані і електронні ЗМІ.

Важливо також, що в ході обговорення ситуації в Україні під час засідань саммітів „ЄС – Україна» та «ЄС - Росія” проблема об’єктивного інформаційного висвітлення позиції, цілей і впливів зарубіжних політичних лідерів також займає помітне місце.

Не можна обійти увагою і суттєвий вплив на підходи української влади до стосунків з журналістами з боку дипломатії великих європейських держав, у першу чергу Німеччини, Великобританії і Франції. Так, на критичних етапах українських виборів практично всі українські і зарубіжні ЗМІ публікували заяви міністрів закордонних справ ФРН і Британії, а також представника МЗС Франції із закликами не допускати порушень і діяти в рамках європейських критеріїв і демократичних традицій.

Прямих згадок про інформаційну політику офіційного Києва у цих заявах зазвичай менше, ніж в американському випадку, але сам факт їхньої появи в українських ЗМІ опосередковано впливав на суть цієї політики. Причому важливо, що жодного втручання у внутрішні справи України у їх позиції знайти було неможливо. Відповідною була і позиція канадського МЗС.

І, нарешті, українська демократія віддає належне західним інформаційним агентствам, які, починаючи від президентських виборів 1994 року, постійно висловлювали занепокоєння порушеннями прав українських виборців на чесну і об’єктивну інформацію. Ця проблема активно виносилася ними на перші рядки анонсів найбільш важливих новин. Разом з тим, важко назвати більш-менш відоме західне періодичне видання в Європі чи США й Канаді, яке б не зробило свій внесок у захист прав українських журналістів у повній відповідності з положеннями українського законодавства.

Що стосується російської сторони, то, попри відому не надто зважену позицію окремих радикалів, чимало відомих російських політиків, журналістів, бізнесменів, політологів сміливо підтримали боротьбу українських журналістів і окремих ЗМІ за свої демократичні права. Насамкінець відзначимо ефективну роль української діаспори [18; 19; 27; 29; 31; 32; 33; 34].

Чинники зовнішніх впливів на демократизацію українського суспільства

Говорячи про зовнішні чинники впливу в загальному контексті, вважаємо дуже суттєвим такий його напрям, як конкретне піклування про українських журналістів та спроби не допустити свавілля влади проти окремих представників українських ЗМІ. У державах євроатлантичної спільноти була організована робота на захист українських журналістів, що стала постійною після трагічної смерті журналіста Г. Гонгадзе.

Слід відзначити, що рівень здатності конкретних українських чиновників розробляти демократичні програми інформаційної політики, які відповідали б устремлінням мас, традиційно викликав на Заході сумнівів менше, ніж можливість реалізації. Адже в державі свого часу була створена ситуація, за якої справді суттєвого практичного впливу на організаторів цензури зусилля інтелектуальних еліт не справляли. Навіть парламентські слухання при домінуванні у Верховній Раді пропрезидентської більшості відчутних наслідків не давали. Це проявлялося на практиці в тому, що засоби масової інформації України формально працювали в практично нічим не обмеженому інформаційному полі.

Як слушно вважають західні дослідники пострадянських перехідних суспільств, в ході запеклих дискусій між радикальними реформаторами і прихильниками поступового трансформування інформаційної політики виникли два “очевидних” альтернативних курси. Один з них визначався в межах відродження “деспотизму” держави (Білорусія і Туркменістан), що вилилося в мінімум змін системного характеру, збереження повного контролю держави над ЗМІ. Опозиційні ЗМІ в цих державах де-факто, а згодом і де-юре опинилися поза раками закону.

Українською альтернативою політичної системи євро-американського зразка стала модель, яку важко назвати як ринковою, так і повністю контрольованою державою, як демократичною, так і „чисто” тоталітарною. Політична влада, де-факто, перейшла до фінансово-промислових груп, які поступово підпорядкували собі ЗМІ. Сьогодні, на думку зарубіжних симпатиків української демократії, перед Україною далі стоїть питання про налагодження такої інформаційної політики, яка б у першу чергу відповідала інтересам суспільства. Для цього вкрай важливо зміцнювати організації громадянського суспільства, надавши їм права і можливості серйозного контролювання проблеми власності ЗМІ та відповідності їхньої діяльності принципам українського законодавства і міжнародного права.

Як наслідок попередньої ситуації фундаментальною метою інформаційної політики тривалий час було не сприяння перемозі демократії, а „аргументація” часто злочинного перерозподілу ресурсів між окремими фінансово-промисловими групами і кланами. У свою чергу, перекуплені ними ЗМІ і окремі журналісти почали слугувати саме цим кланам і групам інтересів. Ці ж клани в Україні 1990-тих років взяли на себе контроль над державним бюджетом і його розподілом, що дозволяло їм належно контролювати не тільки приватизовані ними засоби масової інформації, але й ті, що формально залишали за собою статус державних [18; 19; 20; 23; 33; 35; 36; 37].

Найвиразнішими представниками такого підходу у 90-ті роки ХХ століття називаються такі держави, як Росія та Україна. Оскільки ліберальні реформатори в Україні не змогли утримати владу або ж просто власними діями заперечили свою приналежність до декларованої ідеології, фактичними володарями ЗМІ стали ті, в тому числі й ті з псевдо-лібералів, що зуміли зробити великі гроші у процесі переходу від регульованої економіки до ринку. До їх числа активно залучилися і колишні реформатори, позбавлені розуміння того, що європейський вибір неможливий без демократичної політики в сфері інформації і ЗМІК.

Критичне значення для характеру і змісту подальшого розвитку України мав той факт, що від перших місяців незалежності нові приватні власники почали усвідомлювати значення інформаційного чинника. На другу половину 1990-х років левова частка українських ЗМІ опинилася під контролем представників великого бізнесу, з якими на той час фактично повністю злилася державно-бюрократична машина.

Слід брати до уваги поступовість процесу підпорядкування українських ЗМІ новим власникам, які поетапно підкоряли собі весь політичний істеблішмент. Закономірним супроводом і наслідком такої ситуації стало також неприйняття демократичних стратегій і програм розвитку інформаційної політики можновладцями. Особливість полягала в тому, що на словах проголошувалася відданість європейським демократичним принципам формування інформаційної політики. Тому тривалий час маніпулювання демократичною фразеологією щонайменше відволікало зовнішні сили від ретельного моніторингу ситуації в Україні на ниві прав і свободи журналістів. Спорадичні висловлювання занепокоєності „окремими проявами” порушень не давали серйозних наслідків.

Нині перед Україною і все ще не сформованим громадянським суспільством стоїть питання зміцнення завоювань останніх двох років у сфері забезпечення незалежності ЗМІ, прав і свобод журналістів. Цей напрямок життєдіяльності держави і громадських організацій, бізнесу і влади залишається під ретельною увагою європейських і євроатлантичних структур, експертів і політиків [30; 35; 38; 39; 40; 41; 42].