3.2. Суспільне телерадіомовлення України – альтернативні підходи і моделі

Суспільно-політичні зміни в державі, перемога українського народу у виборюванні свободи і обрання нової української влади ставлять перед усіма нами питання про закріплення здобутків демократії і свободи слова. Одним з таких кроків є створення Громадського телебачення України та перехід до незалежного суспільного мовлення. Реалізація такого проекту має стати однією з надійних гарантій остаточного припинення практики закритого прийняття суспільно значущих рішень державною владою та нав’язування народу викривленої чи дозованої інформації.

В англійській мові вживається термін: «public service broadcasting». У нас його перекладають по-різному, наприклад, як громадське мовлення – в офіційних перекладах документів Ради Європи, або як суспільне мовлення – в законах України. Однак слово «public» можна також перекласти і як «публічне», і, навіть, як «державне».

Натомість дослівний переклад "public service broadcasting" звучить як "мовлення в інтересах громадськості" або "мовлення, яке служить громадянам". Як бачимо, жоден із українських термінів не є точним відповідником і не відображає суті особливої форми телерадіомовлення.

Незважаючи на різність у трактуваннях офіційного перекладу, очевидним залишається те, що проект суспільного мовлення має бути проектом загальнодержавного значення, тому він має базуватися або ж на використанні існуючих загальнонаціональних каналів мовлення, або передбачати створення спеціальних нових мовних каналів загальнодержавного значення.

При цьому, варто зважати на те, що державою, а фактично платниками податків, розбудовано у сфері телебачення три загальнодержавні мережі поширення програм - УТ-1 (Національна телекомпанія України, ТРК «Ера»), УТ-2 (ТРК «Студія1+1»), УТ-3 (АТЗТ”Українська незалежна телекорпорація”- телеканал «Інтер») та у сфері радіомовлення також три загальнодержавні мережі поширення програм - УР-1, УР-2, УР-3 (Національна радіокомпанія України, ТРК «Ера»).

Громадське телебачення та радіомовлення має слугувати інтересам усього суспільства, а не тих чи інших політичних груп впливу. Широко представляти інтереси усіх соціальних, релігійних та культурних верств громади. Саме таке телебачення повинно стати початком для творення в Україні справді незалежних ЗМІК європейського рівня, які зможуть забезпечувати громадян України правдивою та повною інформацією, слугуватимуть запорукою формування відкритого громадянського суспільства в країні.

Засоби масової інформації і комунікації (ЗМІК) посідають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої “сфери відкритості”. Формування громадської думки – найважливіша функція ЗМІК з погляду громадянського суспільства. Аби ЗМІК впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення ними користувалось. Одним з найголовніших засобів масової інформації і в світі, і в Україні є телебачення. Телевізор та радіо є практично в кожному домі, і вони практично безоплатні, у той час як придбання чи передплата газет дошкульно б’є по сімейному бюджету пересічного українця. Опитування “Соціс-Ґеллап” показали, що 68% українських жителів одержують інформацію про соціальні та політичні події саме з телевізійних програм, 22% – з радіо та лише 10% – з газет та Інтернет.

Другим чинником впливу ЗМІК на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень довіри до ЗМІ невисокий. За даними “Соціс-Ґеллап” тільки 19% дорослого населення довіряли загальнонаціональним засобам масової інформації, хоч вони й належали до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, найбільшою довірою користувалось телебачення.

Серед засобів масової інформації та комунікації (ЗМІК) традиційно переплітаються інтереси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій (бізнесу) і громадян. Ті, хто здійснюють право власності щодо конкретного ЗМІК, чиї інтереси і в який спосіб визначають редакційну політику, хто здійснює реальний вплив на зміст повідомлень ЗМІК визначає, до якого виду можна віднести конкретний ЗМІК державних (та/або комунальних), приватних, громадських.

Сьогодні в Україні продовжується дискусія щодо створення моделі суспільного телерадіомовлення, яку розпочали члени Коаліції громадських організацій «Суспільне мовлення» [5].

Україна вступає в найважливіший період в найновітнішій історії її державотворення. Після подій „помаранчевої революції” перед оновленим суспільством стоїть завдання закріпити демократичні принципи функціонування органів державної влади та забезпечити дотримання прав та свобод кожного громадянина. Одним з основних іспитів на справжню відданість демократії, які має скласти влада, буде її ставлення до засобів масової інформації.

Сьогодні час закликає відмовитися від державних телерадіоорганізацій як інструментів авторитарної системи та здійснити всі необхідні кроки до створення в Україні ефективної, прозорої системи суспільного мовлення, яка б відповідала загальноєвропейським стандартам та виконувала б роль об’єктивного та неупередженого інформатора суспільства, гаранта підконтрольності влади громадянам, прозорості прийняття найважливіших для країни рішень, вільного обміну ідеями та поглядами.

Суспільне телерадіомовлення має будуватися на принципово інших засадах, ніж державні чи комерційні телерадіоорганізації. Враховуючи найкращий досвід інших країн, ми повинні створити національну, адаптовану до українських реалій, модель. Всебічне сприяння заснуванню в Україні системи суспільного телерадіомовлення та забезпечення прозорого громадського контролю за цим процесом було метою створення Коаліції громадських організацій „Суспільне мовлення”, до якої увійшли Незалежна Асоціація телерадіомовників України, Громадська рада з питань свободи слова та інформації, Громадська організація «Телекритика», Інститут політики, Академія української преси, Київська незалежна медіа профспілка.

Коаліція наголошує на необхідності та пріоритетності заснування в Україні системи суспільного мовлення для поглиблення демократичних перетворень, що відбулися в українському інформаційному просторі в результаті „помаранчевої революції”.

Підкреслимо, що 2005 р. вже відбулося засідання Громадсько-політичної консультативної ради, на якому обговорювалися перспективи створення Суспільного телебачення в Україні. Актуалізації цього питання посприяло декілька факторiв: по-перше, президентськi вибори, "якi вiдкрили свiту Україну", коли у світових та європейських новинах належне місце відводиться політичним подіям в Україні; по-друге - сам факт "помаранчевої революції”, яка засвiдчила, що суспільство не хоче миритися з порушенням своїх прав, у тому числi й з порушенням права на свободу слова; по-третє, "явно демонструється полiтична воля для того, щоб ухвалити вiдповiдне рiшення стосовно громадського телебачення", тому необхiдно виробити концепцiю, яка забезпечила б правовий прискорений пiдхiд у реалiзацiї цього питання за "одноголосної пiдтримки всiх гiлок влади".

Тим часом, провідні журналісти та експерти сперечаються не щодо слушності створення “Українського BBC”, а щодо провідних принципів його роботи, правового забезпечення та фінансування. На жаль, учасники дискусії про "суспільне мовлення" часто забувають, що проект здійсниться лише за умови, якщо український громадянин захоче платити за таке мовлення, усвідомивши, що йдеться не про зміну вивісок, а про об’єктивну суспільну потребу. Йдеться про серйозну зміну "правил гри" на медіа-інформаційному полі, на якому повинен з’явитися новий “гравець”, - громадські або суспільні медіа.

Сутність проблеми полягає у тому, що більшість ЗМІК істотно відстали від суспільних перетворень, запізнилися у намаганнях відповісти на реальні політичні, соціальні та економічні запити й потреби українського суспільства. Зокрема, донедавна імпозантні екранні версії подій, які пропонували провідні українські телеканали, нині часто виглядають карикатурно.

Суспільне (громадське) мовлення має бути громадським за змістовним наповнення, але державним за формою. Оптимальним вважається фінансування із держбюджету, але не виключаються також інші джерела фінансування включно із абонплатою та доходами від реклами.

Враховуючи, що, згідно з європейськими вимогами, пряма реклама на каналах Громадського телебачення та радіо повинна мати обмежений характер, творці подібного проекту передбачають її вилучення, але не раніше, ніж через три роки після початку функціонування Громадського телебачення України, щоб воно зайняло відповідне місце на медіа-ринку. І лише після того, як Громадське телебачення за популярністю не поступатиметься сильним приватним каналам, будуть впроваджені обмеження на розміщення прямої реклами. Як аргумент, висловлюється побоювання, що Громадське мовлення буде фінансувати приватні канали та завжди матиме обмежені ресурси для розвитку і конкуренції [5; 54].

Фахівці з питань громадянського суспільства вважають, що організації громадянського суспільства можуть зацікавити засоби масової інформації з таких причин:

• Авторитетна думка та позиція: Експерти з організацій громадянського суспільства можуть стати цінним джерелом загальної та  поглибленої інформації, цікавих спостережень та аналітичних коментарів для журналістів, що спеціалізуються на новинах або висвітлюють події суспільного життя. Інформаційний пакет для ЗМІ та веб-сайт проекту UCAN (www.ucan-isc.org.ua) містять cписок експертів, до яких представники ЗМІК можуть звернутися з широкого кола питань.

• Цікаві історії: Працівники проекту UCAN та експерти з ОГС готові поділитися історіями успіху громадянських ініціатив та цікавими подіями з життя організацій та громадян, що можуть зацікавити широку громадськість.

• Соціокультурні зміни: Зростаюча кількість громадянських ініціатив та їх ефективність вже призвели до помітних змін у суспільному житті: пасивна у минулому громадськість стає дедалі активнішою, а участь громадян у суспільному житті перетворюється із гасла на реальність.

• Зміни у повсякденному житті: Соціокультурні зміни впливають на повсякденне життя людей. Організації громадянського суспільства та їх активісти в усіх регіонах України обговорюють нагальні проблеми, що турбують громадян та спільноту, а також беруть участь у їх вирішенні. Приклади активної участі організацій та громадян у суспільному житті переконливо свідчить про розвиток та зміцнення громадянського суспільства

Ситуація з діяльністю українських ЗМІК загалом залишається на сьогодні достатньо напруженою і потребує комплексного і тривалого опрацювання. Закон "Про телебачення і радіомовлення" було прийнято ще 1994 року, але протягом цього часу неодноразово робилися не надто вдалі спроби удосконалити його. Протягом десяти років було прийнято близько одинадцяти законодавчих актів щодо змін і поправок, які не виявилися достатньо ефективними. Остання редакція закону містить важливі доповнення:

• закон став структурованішим і послідовнішим;

• визначено ключові терміни (зокрема, описано структуру національного телебачення і радіомовлення й введено поняття суспільного (некомерційного) телебачення і радіомовлення, діяльність якого має регулюватися Законом "Про суспільне телебачення і радіомовлення");

• викладено засади, механізми і процедуру ліцензування;

• документ складено з урахуванням ряду рекомендацій Ради Європи.

Нова редакція закону “Про телебачення і радіомовлення”, проте, не регламентує діяльності громадського мовлення. Загалом, можемо констатувати, що в Україні нині відсутні головні передумови для стабільного і ефективного функціонування громадського мовлення: плюралізм ЗМІ; правове регулювання діяльності громадських ЗМІ; економічна незалежність органів громадського мовлення.

Запровадження в Україні проектів громадського мовлення вимагає комплексного підходу до вирішення проблем. Для цього доцільними можуть стати такі кроки:

• комплексний аналіз щодо можливості запозичення успішного закордонного досвіду (як відомо з практики Чеської Республіки, моделі законодавств західноєвропейських країн не завжди є прийнятними в країнах Нової Європи);

• послаблення надмірного залучення ЗМІ у політичний процес, що перетворило їх з інструменту демократії на інструмент політики (приміром, у Франції цю проблему було вирішено шляхом заборони передвиборчої реклами та інших форм агітації на телебаченні, за винятком дебатів між претендентами на посаду Президента;

• дослідження різних додаткових можливостей забезпечення фінансової незалежності громадських ЗМІК (якщо населення не платить за користування телебаченням, то реальним джерелом фінансування залишається держава і комерційна реклама, а це означає загрозу втручання приватного інтересу в діяльність громадських ЗМІК та імовірність витіснення соціально важливих та просвітницьких програм рекламою. Щоб уникнути такої загрози, наприклад, акції польських громадських ЗМІК – телебачення і радіо – є державними з а формою власності, проте без права ними розпоряджатися, тобто без можливостей здійснювати економічний тиск. Водночас друковані ЗМІ, які були роздержавленняі вдало практикують залучення прямих іноземних інвестицій, що є успішним явищем для журналістів завдяки вдалому законодавчому регулюванню);

• дослідження можливостей і гарантій прямих іноземних інвестицій (з огляду на польський досвід і наявність відповідної й успішної практики деяких українських ЗМІК);

• детальна розробка закону, який би регламентував визначення, гарантії діяльності, механізми функціонування, джерела фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІК перед "ангажованими". (Наприклад, цікавою є пропозиція щодо реформування законодавства про ЗМІК: розподіл видів друкованих видань:

• громадські ЗМІК засновуються особами, які безпосередньо в них займаються журналістикою. Фінансування за рахунок передплати, реалізація у роздріб, реклами, бюджетних дотацій (до речі, у Франції, щоб забезпечити порівняно низькі ціни на газети і зекономити гроші видавців, Уряд виділяє кожного року на розвиток розповсюдження преси близько 10 млн. доларів), реклама;

• ЗМІК державних органів і органів самоуправління – засновуються для оприлюднення лише офіційних документів і повідомлень, роз’яснення рішень, поширення інформації про роботу державних органів. Фінансування за рахунок передплати, розповсюдження в роздріб у відповідних держорганах;

• партійні ЗМІК – фінансування за рахунок партійної каси, передплати і розповсюдження в роздіб;

• приватні видання- фінансування здійснюються засновниками за рахунок прибутків від продажу у роздріб і передплати;

• рекламні видання – публікують лише рекламу і комерційну інформацію. Політична реклама в них заборонена.

Якщо заява на реєстрацію подаватиметься відповідно до класифікації, а таким що реєструє є громадський орган, виведений за межі держорганів і здійснюючий контроль за джерелами фінансування з правом приймати рішення про передачу справи до суду чи закриття видання, тоді таке законодавче регулювання стане запорукою переваги громадським ЗМІК використовувати громадські джерела фінансування) [5; 54; 56; 57].

Міжнародно-правове регулювання громадського мовлення

У європейському міжнародному законодавстві основою для розвитку суспільного телерадіомовлення є ст. 10 Європейської Конвенції про права людини, яка регламентує питання свободи преси і доступу до інформації. Ст. 10 обмежує гарантії свободи самовияву свободою від "втручання державної влади". Подальший розвиток ці ідеї отримали при розробці Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права. Ряд делегацій, які брали участь у розробці Пакту, висловили свою стурбованість тим, що контроль над пресою з боку приватних груп може являти таку ж загрозу свободі слова, як і втручання з боку держави. У Загальному коментарі Комітету з прав людини до ст. 19 Пакту сказано, що " у зв'язку з розвитком сучасних засобів масової інформації необхідно вжити ефективні заходи для запобігання контролю над пресою, котрий міг би втручатися у здійснення права на свободу самовираження таким чином, який не передбачений у параграфі 3 статті 19. Зазначимо, що п. 3 ст. 19 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права передбачає лише два випадки обмежень:

• а) для поваги прав чи репутації інших осіб;

• б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення").

Крім того, було прийнято ряд міжнародних угод, які стосувалися безпосередньо громадського телебачення і радіомовлення. Так, у "Віденській декларації про громадське теле- і радіомовлення" йдеться про "безумовну підтримку незалежної громадської служби теле- і радіомовлення, котра має замінити інформаційні структури, що контролюються державою і продовжують існувати в державах Східної Європи".

У декларації також наголошується на тому, що "головним завданням громадського мовлення має бути інформування людей про предмети - у минулому, сучасному і майбутньому, - які їх безпосередньо торкаються. Громадське мовлення повинно також служити засобом вираження та обговорення основних цінностей". А найвищою метою має служити "вільне і чесне інформування громадськості". Автори Декларації пропонують, щоб журналісти самі, без втручання уряду чи політичних партій виробили принципи своєї діяльності у засобах громадського мовлення.

Основним джерелом фінансування (але не єдиним) має бути абонентна платня телеглядачів і радіослухачів. Крім того, треба залучати інші форми громадського фінансування, а також рекламу у тій мірі, в якій вона відбиває конкурентне середовище. Обумовлюється вільний доступ громадських ЗМІ до інформації, матеріалів і обладнання нарівні з державними мас медіа. Творці документа вважали громадське телерадіомовлення дійовим засобом для знищення монополії держави в інформаційному просторі та інструментом побудови вільного та демократичного суспільства.

На початку 2004 р. спеціальну рекомендацію за №1641 з проблем Суспільного мовлення прийняла Парламентська Асамблея Ради Європи. Асамблея визнала, що „Суспільне мовлення є життєво необхідним елементом демократії в Європі, але йому загрожують політичні та економічні інтереси, підвищена конкуренція з боку комерційних засобів масової інформації, концентрація у сфері медіа та фінансові складнощі”. Були висловленні претензії до України з приводу того, що відсутній прогрес у прийнятті законодавства щодо такого мовлення. З цього приводу Рада Європи рекомендувала Кабінету Міністрів прийняти спеціальні заходи для прийняття Україною та деякими іншими країнами такого законодавства.

У 2001 р. Європейська комісія прийняла «Звернення про правила здійснення державної підтримки сектора громадського мовлення». В цьому звернення вимагається від усіх держав дати чітке та ясне визначення обов’язків громадського мовлення, концепцію його фінансування та загальної організації. Усі ці положення мають бути прозорими.

Визначена увага приділена питанням громадського мовлення в рекомендації № R (99) 1 Комітету міністрів держав — членів Ради Європи. Там міститься заклик до держав-учасниць підтримувати і розвивати громадське мовлення, визначити шляхи його надійного функціонування. Але підтримка має надаватися на прозорій основі і підлягати незалежному контролю, щоб запобігти процесу концентрації чи занадто великого збагачення. Кабельні оператори мають транслювати канали громадського мовлення. Заходи підтримки медіа поділяються на дві категорії: прямі субсидії та непряме стимулювання, наприклад, зниження податків.

Ще до цього, у 1996 р. Кабінет міністрів держав — членів Ради Європи прийняв рекомендацію № R (96) 10 «Про гарантії незалежності суспільних засобів масового мовлення», де особливо відзначив їх роль як фактора плюралізму в комунікаціях та порекомендував будувати такі організації на принципах, що гарантують їх незалежність.

Спеціальну кампанію за громадське мовлення проводить Міжнародна федерація журналістів. Ця організація концентрує свої зусилля на таких моментах: служіння суспільству і якість, демократія та незалежність, умови праці та права співробітників, підвищення професійної солідарності та зв’язок із громадянським суспільством, ефективне втручання у діяльність Всесвітнього банку, ЮНЕСКО, ЄС, регіональних груп (запобігання процесам тотальної приватизації мовлення).

Цікавими є також рекомендації, вироблені міжнародною організацією Міжнародний центр проти цензури "Стаття 19".

• 1. Незалежність керівної ради громадського телерадіомовлення повинна бути гарантована законом.

• 2. Принцип редакторської незалежності повинен бути гарантований законом.

• 3. Громадське телерадіомовлення повинно отримувати відповідне фінансування, що захистить орган телерадіомовлення від свавільного втручання в його бюджет.

• 4. Процес розподілу ліцензій на телерадіомовлення повинен бути незалежним та недискримінаційним.

• 5. Ліцензії має розподіляти орган, незалежний від уряду.

• 6. Анулювання ліцензії допускається лише за надзвичайних обставин.

• 7. Необхідно впроваджувати заходи проти концентрації та одночасного володіння для забезпечення плюралізму джерел інформації.

• 8. Уряд повинен створювати правове поле, сприятливе для свободи вираження поглядів.

• 9. Уряд повинен створювати сприятливі економічні умови для телерадіомовлення.

• 10. Уряд повинен протистояти впливові "промов ненависті", забезпечуючи максимальний плюралізм поглядів.

• 11. Уряд повинен забезпечувати достатню поінформованість громадськості щодо всіх справ, які стосуються виборчого права. Слід створити незалежний механізм для забезпечення рівного доступу усіх партій до громадського телерадіомовлення і для неупередженого висвітлення під час виборів.

• 12. Необхідно створити незалежний механізм реагування на скарги телерадіомовних організацій.

Що ж стосується українського досвіду, перші правові передумови для створення вітчизняних громадських мовників були обумовлені у рамковому законі 1997 року "Про громадське телебачення". Відтоді питання про громадське телебачення і радіо піднімалося в парламенті неодноразово.

У 1998 році уперше розроблена концепція роздержавлення ЗМІ. У 1999 році Верховною Радою був затверджений закон щодо системи громадського телерадіомовлення. 2000 року створено Громадську наглядову раду. Було багато й "авторських" проектів про механізми роздержавлення НТКУ і створення на її базі громадського мовника.

16 листопада 2004 року тоді ще кандидат у президенти Віктор Ющенко пообіцяв сприяти створенню громадського телебачення: «такий тип телебачення має унікальні риси порівняно з комерційними телеканалами, зокрема, об’єктивність, незалежність і різносторонність. У тому, щоб мати таке телебачення, зацікавлене суспільство, а отже, й держава. Всі ми – політики, журналісти, бізнесмени, прості громадяни розуміємо, як необхідно пропагувати ідею громадського телебачення».

Зарубіжний досвід розвитку та функціонування громадського мовлення

У більшості провідних країнах світу, де принципи демократії з політичних проектів перетворилися в політичну реальність, поширеною формою системи національного мовлення стало так зване громадське телерадіомовлення. Зазначимо, така форма мовлення визнана одним із стандартів демократичн6ого розвитку, який став правилом для держав Євросоюзу. Вивчення міжнародного досвіду у цій сфері дозволяє полегшити пошук шляхів вирішення цієї проблеми в Україні. Розглянемо декілька виразних прикладів:

• Телерадіокорпорація Бі-Бі-Сі

Благополучно з фінансової точки зору ідуть справи у однієї з найбільших публічних телерадіокорпорацій у світі — Бі-Бі-Сі. В основному, гроші до Бі-Бі-Сі надходять як абонентська плата. Вона вноситься до бюджету у вигляді ліцензії, яку має раз на рік придбати кожен власник теле-, радіоприймача. Коштує така ліцензія приблизно 90 фунтів. Це покриває біля 80% бюджету Бі-Бі-Cі. Розмір ліцензії визначається урядом після досліджень громадської думки. Крім того, Бі-Бі-Сі заснувала комерційні компанії ВВС Worldwide, ВВС World, ВВС Prime. Частина грошей інвестується у розвиток цифрових технологій, в комерційну діяльність Бі-Бі-Сі, продаж її програм, виробництво телефільмів, видавничу діяльність.

У Бі-Бі-Сі існує спеціальний підрозділ, який виявляє незареєстровані телеприймачі. Вважається, що таких біля 13%. У 1995-1996 рр. 1555 осіб були навіть позбавлені волі за несплату спочатку ліцензійного збору, а потім штрафу. Треба особливо відзначити той факт, що Бі-Бі-Сі активно конкурує з комерційними телерадіоорганізаціями і постійно впроваджує новітні технології у свою діяльність.

У квітні 2001 р. громадські мовники, які мали ліцензію на канали "ITV", "Channel 4", "Channel 5", "GMTV", "Channel 3", опублікували свої програмні концепції (також відомі як "контракти з глядачами"). Вони зробили це відповідно до пропозицій "Білої книги" уряду "Нові горизонти комунікацій". Ці концепції визначають, як мовники будуть виконувати свої обов’язки протягом наступного року. Вони мають стати постійним елементом діяльності громадських мовників у Великій Британії. За виконанням цих концепцій будуть слідкувати як самі мовники, так і Комісія незалежного телебачення [126; 132; 133].

• Системи телерадіомовлення у Німеччині

З початку 80-х рр. у Німеччині була введена дуальна система телерадіомовлення. Це означало, що поруч з публічно-правовими телерадіоорганізаціями починали діяти приватні. Але на функції та структуру публічно-правових компаній це майже не вплинуло. Вони, як і раніше об'єднані у Робоче співтовариство телерадіокомпаній Німеччини (АРД), котре формує з їх матеріалів Першу програму загально-німецького телебачення, яка транслюється наземним шляхом і по кабелю. Крім того, земельні компанії ведуть свої трансляції у межах свого ареалу на так званій 3-й програмі. Крім того, компанії, які входять до АРД, транслюють у своїх землях ще до п'яти телерадіопрограм. Більшість програм доступні також через супутниковий зв'язок. Керує діяльністю директор спільної програми, який призначається на посаду на термін не менше двох років. Будь-яка земельна компанія може вийти з АРД, але повідомити про це необхідно за два роки. Дії АРД відбуваються на підставі Адміністративних угод.

Наприклад, на підставі "Угоди студій мовлення країни про співробітництво у галузі телебачення" від 26-27 листопада 1991 р. формуються спільні програми (вона так і називається "Німецьке телебачення"). За цією угодою безпосереднє керівництво здійснюють директор спільної програми і головні адміністратори студій мовлення. Вони об'єднуються в постійну конференцію програми. Для підготовки її засідань створюється Телевізійна рада. Кожна земельна студія робить свій внесок у загальну телевізійну програму: Баварське мовлення — 14,5%; Гессенське мовлення — 7,5%; Середньо-германське мовлення — 8,5%; Північно-германське мовлення — 16,5%; Східно-германське мовлення Бранденбург — 2,0%; Мовлення Бремена — 2,75%; Саарландське мовлення — 2,75%; Мовлення Вільного Берліну — 6,5%; Південно-Західне мовлення — 9,5%; Західно-германське мовлення — 22,0%. На противагу організованому на федеральній основі АРД Друга програма (ЦДФ) побудована за принципом централізму. Її передачі транслюються з Майнца. ЦДФ існує на: свою частку прибутків з абонентної плати (вона отримує 30% прибутків, що складає приблизно половину всього бюджету ЦДФ), на прибутки від реклами (третина бюджету), з інших джерел, наприклад, прибутків від процентів і використання прав.

Взагалі ЦДФ виникла 6 червня 1961 р. у результаті укладення договору між землями. Телевізійна рада ЦДФ складається з 66 представників урядів земель і федерації, основних політичних партій та громадських організацій загальнодержавного рівня. Треба особливо відзначити той факт, що незадовго до тієї події відбулася спроба канцлера ФРН К.Аденауера створити урядове телебачення шляхом організації приватноправової компанії "Німецьке телебачення".

Однак ця спроба зазнала краху після того, як Федеральний конституційний суд визнав, що існування подібного телебачення суперечить Конституції. Всі громадські телерадіокомпанії є публічно-правовими організаціями, створеними на основі земельних законів та державних договорів, завдання та структура цих організацій визначається законодавством земель. У цілому структура таких компаній відповідає певній схемі. На чолі її знаходиться інтендант, який відповідає за всі програми, що транслюються.

Його діяльність контролюється двома органами: адміністративною радою, яка наглядає за адміністративними і фінансовими справами, і телерадіомовною радою, яка контролює зміст програм. Остання рада служить гарантією "внутрішнього" плюралізму думок, бо складається з представників різних партій, профспілок, церкви, інших громадських об'єднань. Головне завдання телерадіомовної ради не цензурувати зміст повідомлень, а стежити за тим, щоб програми не висловлювали точку зору тільки якоїсь одної групи населення чи партії.

Єдиною телерадіокомпанією, яка знаходиться у розпорядженні федерації і фінансується урядом, є "Німецька хвиля". Але за законом вона здійснює мовлення тільки закордон, щоб давати ненімецькій аудиторії уявлення про реалії німецького життя і роз'яснювати точку зору німецького уряду з тих чи інших питань.

Основна відмінність між публічно-правовими і приватними телерадіокомпаніями – це різниця в їх фінансуванні. Приватні компанії фінансуються в основному за рахунок прибутків від реклами. Тільки одна з них, "Прем'єре", фінансується за рахунок її передплати глядачами. На відмінність від цього публічно-правові компанії фінансуються і від реклами, і від частини зборів за користування телерадіоприймачами. Але реклама на публічно-правовому телерадіомовленні підлягає набагато більшим обмеженням, ніж на приватному. Також особливо слід звернути увагу на той факт, що система публічно-правового телерадіомовлення не стоїть на місці. Останні поправки були внесені Третім Державним договором про зміни у Державному договорі про телебачення і радіомовлення і набрали чинності з 1 січня 1997 р. [5; 133]

• Громадське мовлення США

Розвивалося громадське мовлення і в інших країнах, зокрема США. Але у Сполучених Штатах розвиток отримало в основному некомерційне радіомовлення. Перші некомерційні радіостанції з'явилися там ще у 20-х рр. Вони виникали в багатьох університетах. У 30-ті рр. більшість таких радіостанцій закрилася через фінансові труднощі, так що у 1945 р. в США було лише 25 освітніх радіостанцій. Тоді Федеральна комісія зв'язку, яка розподіляє у США частоти, прийняла важливе рішення. Вона зарезервувала для некомерційного радіо 20 каналів на коротких хвилях. Крім того, після 1963 р. фінансову допомогу некомерційним радіостанціям став надавати федеральний уряд. Багато грошей також надавали різноманітні фонди, особливо Фонд Форда. 7 листопада 1967 р. Президент США Л.Джонсон підписав Акт про Громадське мовлення. У цьому ж році була створена Корпорація публічного мовлення, а у 1968 р. Національне публічне радіо (в його склад входять 650 місцеві радіостанції). Все це призвело до бурхливого зростання некомерційного радіомовлення. Корпорація публічного мовлення — це недержавна організація, яка розподіляє кошти, що виділені Конгресом для розвитку публічного мовлення.

Більш повільно, але теж зростає система некомерційного телебачення. Воно виникло у середині 50-х рр. Поштовх до її розвитку дало створення Служби публічного мовлення у 1969 р. Її утворили 348 телестанцій. У 1990 р. у США було 1400 радіостанцій і 300 телестанцій некомерційного характеру. На кабельному телебаченні теж є своєрідна суспільна служба — Кабельно-супутникова мережа суспільних заходів (Сі-СПЕН). Вона не транслює рекламу і є безоплатною для користувачів. Зокрема, саме Сі-СПЕН транслює засідання конгресу США.

Приблизно 17 % витрат на некомерційне телерадіомовлення у Сполучених Штатах покривається за рахунок федерального бюджету, а 23% кошти від Конгресу на виробництво і розповсюдження окремих програм. Крім того, гроші надаються у вигляді грантів на окремі суспільнозначущі програми, пожертвувань фондів (близько 22 %) та приватних осіб (20 %). Вагомим джерелом надходження коштів є передплата на отримання освітніх програм (20%). Реклама на громадському мовленні в принципі заборонена. Тільки 5 % поступають від спонсорства. Вагома джерело доходів — це ліцензійні збори. На них йде 2 % від доходів приватних мовників. Але, незважаючи на таку кількість різних джерел фінансування, нестача коштів залишається основною проблемою американського публічного телерадіомовлення. Некомерційне телебачення і радіомовлення у Сполучених Штатах розрізняються за своєю структурою.

Національне публічне радіо об'єднує окремі некомерційні радіостанції і саме продукує інформаційну продукцію. Служба публічного мовлення здійснює лише керівництво взаємозв'язками між кількома найбільшими публічними телестанціями у різних куточках Америки. Треба відмітити, що станції, що бажають приєднатися до служби публічного мовлення мають задовольняти ряду вимог.

По-перше, їх мовлення за змістом має носити освітній характер, забезпечувати громадян об'єктивною інформацією та висвітлювати суспільну проблематику.

По-друге, станції мають бути цілком незалежними від впливу не тільки адміністративних органів, але також будь-яких політичних та релігійних організацій.

По-третє, у фінансовому плані станція не має вести рекламну чи іншу комерційну діяльність. Від 4 до 7 % супутникового мовлення оператори мають резервувати для передачі некомерційних освітніх та інформаційних програм.

На сьогодні публічне телерадіомовлення США пропонує американській аудиторії інформаційні, культурні та освітні програми, здатні врівноважити той потік розважальних програм, що йдуть по комерційним мережам [32].

• Шведське телебачення

У Швеції є три громадських мовника — Шведське телебачення, Шведське радіо, Освітнє мовлення. Всі вони є незалежними компаніями. З точки зору юридичної вони зорганізовані як товариства з обмеженою відповідальністю. До 90-х років минулого століття їх співвласниками були так звані "народні рухи", тобто профспілки, освітні організації, медіа-об'єднання тощо. Але із виникненням приватного мовлення багато з цих організацій стали займатися ним і, таким чином, не могли залишатися співвласниками мовлення громадського.

За рішенням парламенту у 1994 р. система була реформована. Уряд створив фонд, який володіє та керує акціями усіх трьох громадських мовників. Завдання фонду — забезпечувати незалежність та не корумпованість мовлення. Правління фонду призначається урядом у відповідності до процентного співвідношення місць у парламенті між різними політичними силами.

Цікавими є джерела фінансування громадського мовлення в Швеції. Це не прибутки від реклами (її на громадському мовленні немає), ні державні дотації, а ліцензійний податок, який щорічно збирається з населення (близько 150 $ на рік). Невеличкі кошти надходять також від спонсорства [5].

• Громадське мовлення у Франції

29 червня 2002 р. у Франції був прийнятий закон, що реформує аудіовізуальний сектор. Він укріплює громадське мовлення, створюючи холдінг “France Television”, який володіє і визначає стратегію трьох національних каналів: “France 2”, “France 3” та “La Cinquieme”. Голова холдінгу обирається Вищою аудіовізуальною радою на 5 років. Обсяг реклами на громадському мовленні знижений до 8 хв/год. Крім того, цей закон визначає правові рамки розвитку наземного цифрового ефірного телебачення. Пізніше були визначені робочі завдання для громадського сектору наземного телебачення.

Громадські служби мають пропонувати споживачеві від 8 до 33 каналів, причому канали “France 2”, “France 3”, “La Cinquieme”, “ARTE”, парламентський канал, 8 регіональних каналів “France 3”, спеціальний канал новин, канал повторів передач 3 загальнонаціональних каналів мають передаватися безкоштовно і незакодованому вигляді. Від 55 до 70 % прибутків громадське мовлення у Франції отримує від ліцензійних зборів. Від 19 до 41% отримують різні громадські канали у Франції від рекламних надходжень [5; 54; 132; 134].

• Польське радіо і телебачення

Цікаво проаналізувати досвід, що був накопичений у країнах Східної Європи. Наприклад, у Польщі перші недержавні радіостанції були створені у 1990 р. Вони були створені за рішенням Римсько-католицького костьолу. В цілому ж радикальних змін система телерадіомовлення у Польщі зазнала після того, як у грудні 1992 р.

Сейм прийняв Закон про радіомовлення і телебачення. Згідно з цим Законом державне об'єднання "Польське радіо і телебачення" було перетворено в одне загальнонаціональне і 17 регіональних акціонерних товариств для радіомовлення, а також одне - для телебачення. Всі акції в цих товариствах належать державі в особі Міністра фінансів. Фінансуються публічні телерадіостанції з абонентських оплат, а розподілом коштів займається Національна Рада з питань радіомовлення і телебачення. Додаткові кошти польські телерадіоорганізації отримують за рахунок реклами [56; 127; 129].

• Громадські радіо і телебачення Естонії

Хоча є й інші приклади. В Естонії спочатку були створені окремі громадські радіо і телебачення громадські радіо і телебачення. Але у серпні 2001 р. рішенням уряду вони були об’єднані в одну юридичну особу — Естонське національне мовлення. Фінансування відбувається за рахунок платних ліцензій на приватне мовлення [5].

• Хорватське радіо і телебачення

В Хорватії у лютому 2001 р. був прийнятий закон "Про хорватське радіо і телебачення". Згідно ньому третій канал громадського мовника NRT буде приватизований, мовник розділиться на "Хорватське телебачення" і "Хорватське радіо", правова форма буде змінена з "громадської компанії" (ця форма характерна для акціонерних товариств у Хорватії) на "громадську організацію". Але ця організація буде повністю державною і підзвітна парламенту. Керувати NRT будуть рада, правління та директор. Рада у кількості 25 чол. буде складатися з представників суспільних інституцій (навчальні, наукові установи, профспілки тощо).

Президент, прем’єр-міністр та голова парламенту призначають трьох членів ради. Причому серед членів ради не має бути жодного депутата чи посадовця. Рада матиме консультативні функції. Комерційними питаннями займатиметься правління, 7 членів якого будуть призначатися палатою представників парламенту. Директор має виконавчі функції і призначається на 4 роки. 10 % продукції будуть замовлятися у незалежних мовників. Реклама складатиме до 9 хв. на годину, а телеторгівля заборонена. Окрім передвиборчого періоду не буде демонструватися політична реклама. Надходження на фінансування компанії йдуть з плати власників теле-, радіоприймачів. Розмір плати складає 1,5% серед місячного прибутку, виходячи з статистичних даних попереднього року [5].

Перспективи, передумови та проблеми створення громадського мовлення в Україні

Особливої уваги потребує процес створення в Україні передумов для впровадження системи Суспільного (громадського) телебачення і радіомовлення, як це передбачено у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України. Вивчаються механізми формування та накопичення інформаційних ресурсів (телерадіопрограм) для майбутнього суспільного мовлення, готуються пропозиції щодо проекту розбудови мережі суспільного мовлення поряд з державним. Відомо, що розвиток телерадіомовлення в кожній країні має свою історію і нормативну специфіку.

Україна – чи не перша з пострадянських республік країна, у законодавстві якої є окремий Закон про Суспільне телебачення. Ще 18 липня 1997 року Верховною Радою України був прийнятий закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України». Однак до кінця 2004 року жодних конкретних кроків зі створення «телерадіомовлення для людини» органами державної влади зроблено не було.

Лише сьогодні, завдячуючи радикальним змінам у політичному житті нашої країни, дискусія щодо створення Суспільного телебачення переросла у дієві кроки медіа-громадськості та державних інституцій.

Законом України „Про телебачення і радіомовлення” (розділ 1, стаття 1) громадське телерадіомовлення визначено як: „система позабюджетного неприбуткового загальнонаціонального, регіонального або місцевого телерадіомовлення, що створюється засновниками – юридичними та/або фізичними особами”.

Це визначення є цілком адекватним і вичерпним для розуміння того, що має собою являти громадське мовлення.

Є важливими два аспекти: громадське мовлення має бути, з одного боку, позабюджетним, а з іншого боку, неприбутковим мовленням. Отже, джерелом існування у стабільно функціонуючої громадської системи не може бути бюджет (ні державний, ні місцевий). Поняття неприбутковості накладає обмеження на отримання прибутків від комерційної діяльності.

У цьому і полягає основна складність започаткування зазначеної системи в Україні. Поки що немає механізму покривати витрати на утримання і розвиток системи за рахунок, наприклад, абонплати. Можливі й інші джерела: добровільні пожертвування, продаж власних передач та інших джерел.

Подібний набір джерел фінансових надходжень є притаманним країнам сталої демократії із високим рівнем доходів населення, дуже потужної матеріально-технічної та творчої бази телерадіоорганізацій і не менш високим рівнем свідомості як бізнесових кіл, які можуть без мотивації отримати реальний прибуток від спонсорських дій внести певні пожертвування на громадське мовлення, так і пересічних громадян, які мають готовність сплачувати абонплату, не сприймаючи її, як чергове завуальоване здирництво держави [54].

Передумови та можливі моделі громадського мовлення

Серед засобів масової інформації традиційно переплітаються інтереси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій і громадян. Ті, хто здійснюють право власності щодо конкретного ЗМІ, чиї інтереси і в який спосіб визначають редакційну політику, хто здійснює реальний вплив на зміст повідомлень ЗМІ визначає, до якого виду можна віднести конкретний ЗМІ державних (та/або комунальних), приватних, громадських.

Важливою передумовою функціонування громадських медіа є діяльність ЗМІ на засадах плюралізму, існування в країні традицій неупередженої журналістики, спрямованої на об'єктивне висвітлення певних подій, ведення відкритої дискусії, а не на обслуговування державних чи приватних інтересів. З іншого боку, створення громадських ЗМІ у західних країнах у свій час сприяло власне становленню традицій плюралізму.

Фінансування до громадських ЗМІ може надходити від одного або одразу кількох з основних джерел:

• передплата, роздрібна реалізація, абонентська платня від глядачів (слухачів);

• державний бюджет (наприклад: бюджетні дотації на доставку для громадських ЗМІ);

• комерційна реклама.

В окремих випадках допускаються додаткові джерела прибутку (продаж програм) або, навпаки, існують законодавчо закріплені заборони (на пожертви для функціонування громадських ЗМІ від окремих фізичних і юридичних осіб).

Економічна незалежність є необхідною запорукою відмежування від відомчих або вузько-приватних інтересів і максимального служіння суспільним інтересам.

Іншою передумовою для існування громадських ЗМІ є правові гарантії й переваги для громадських ЗМІ, що формуватимуть умови діяльності таких ЗМІ в суспільстві й забезпечуватимуть необхідний для функціонування дійсної демократії громадський контроль за владою, на противагу "ангажованим" ЗМІ (державних органів, партійним, приватним). Разом з тим, поєднання грамотного правового регулювання і реального функціонування передбачає наявність розвинутого громадянського суспільства і високого рівня політичної культури.

Сучасна глобалізація інформаційного простору відкриває широкі можливості для громадської дискусії і плюралізму думок. Однак відкриття країни для глобального інформаційного простору несе в собі також низку ризиків для традиційного громадського мовлення. До речі, британський політолог Джон Кін зводить їх до трьох ключових проблем функціонування громадських ЗМІ у світі:

• скорочення податкових надходжень (наслідком є вимушена комерціалізація громадських ЗМІ, що відображається на якості програм і допускає втручання приватних інтересів);

• проблема легітимності (громадські ЗМІ втрачають довіру членів суспільства через упередження, щодо неможливості рівно задовольнити смаки різних категорій громадян);

• психологічні зміни (найсуттєвіші, оскільки технологічні інновації супутникове телебачення, комп'ютерні мережі витісняють громадські ЗМІК і примушують конкурувати з приватними медіа в багатоканальному середовищі).

Вирішення цих проблем залишається питанням конкретного суспільства, оскільки йдеться про складний спектр проблем, придатних до аналізу і розв'язання лише з урахуванням особливостей місцевого формування і функціонування ЗМІ.

Стаття 10 Європейської Конвенції про транскордонне телебачення лише декларує загальні стандарти функціонування громадських ЗМІ, залишаючи прийняття основних регулятивних законодавчих актів компетенції держав.

Крім того, важливо розрізняти міжнародні документи, які мають рекомендаційний характер і ті, що є обов'язковими до виконання, а останніх не так багато. Це передусім відповідні документи ООН і згадана Європейська конвенція; більшість же спеціальних рекомендацій Ради Європи не є юридично обов'язковими до виконання.

У країнах усталеної демократії ЗМІК й влада випрацювали прийнятну для обох сторін систему стримувань і противаг. Класичними моделями функціонування громадського мовлення вважаються Велика Британія і Франція, де з посиленням ролі парламенту і появою політичної опозиції найперше з'явилась незалежна, критично налаштована до дій влади журналістика.

З появою приватних ЗМІК держава стала жорсткіше застосовувати контроль і заборони з переконання, що приватний сектор неспроможний підтримувати ідеал служіння суспільству. Громадські ЗМІК Великої Британії, в тому числі такі медіа-гіганти, як Бі-Бі-Сі, зазнають впливу нових правил та обмежень і вимушені працювати в умовах жорсткої журналістської етики. Це є зараз серйозною проблемою для британської журналістики, що, ймовірно, шукатиме шляхи її розв'язання і в межах існуючих традиційно-правових гарантій, однією з яких є потужний профспілковий рух.

Члени журналістських профспілок, а також представники різних меншин складають Громадську раду Бі-Бі-Сі, що має максимально спрощену структуру. Вони укладають договір із генеральним директором і мають право і змогу здійснювати певний контроль за його діяльністю.

Визначальною для англо-французької моделі стало те, що вона складалась за взаємодії держави і ЗМІК в умовах громадянського суспільства, що створило прецедент для стилю поводження обох сторін і сьогодні. Саме тому, наприклад, поняття "державне" і "громадське" телебачення Франції - це, по суті, синоніми. Держава фінансує його на 25% (інші 75% надходять з абонентської платні), а для забезпечення його автономності створила Вищу аудіовізуальну раду, незалежну від інших органів влади.

Американська модель представляє свій сценарій розвитку громадських ЗМІ. На відміну від британських журналістів, американські працюють в умовах, не обмежених етичними нормами і правилами щодо засобів. Практично всі медіа є приватними за формою власності й економічно незалежними від держави. Цікаво, що на першому місці в їхніх статутах виписано неодмінне служіння суспільству. Проте фактично американські ЗМІ працюють за моделлю, яку запропонував свого часу Волтер Ліпман - майже всі ЗМІК є сьогодні підпорядкованими владі рекламодавця чи спонсора.

Протягом останніх десятиріч найбільших успіхів у втіленні ідеалу служіння ЗМІ суспільству досягли скандинавські країни. Треба зазначити, що, крім забезпечення ефективного правового регулювання, цьому сприяв високий рівень політичної культури і громадської активності у цьому регіоні. Не останню роль відіграв також той факт, що в цих державах вдалось уникнути політизації засобів масової інформації.

Найбільш доречним для дослідження української перспективи є польський досвід. Упорядкування ринку польських ЗМІ почалося 1992 року з прийняття Закону про телебачення і радіомовлення, який врегульовував діяльність комерційного та передбачав створення громадського мовлення. Наступним етапом було законодавче регулювання ліцензування цієї діяльності.

У цілому, можна констатувати, що в Україні нині відсутні головні передумови для стабільного і ефективного функціонування громадського мовлення: плюралізм ЗМІ; правове регулювання діяльності громадських ЗМІ; економічна незалежність органів громадського мовлення [5; 132; 133; 134].

Концепції створення громадського телерадіомовлення в Україні

Одразу після того, як почали вестись розмови про впровадження в Україні громадського мовлення, безліч фахівців почали пропонувати свої концепції його створення. На жаль, усі вони не відрізнялись особливою оригінальністю і були схожими одна на одну.

На сьогоднішній день до розгляду можна прийняти три концепції побудови громадського телебачення в Україні:

• побудова громадського телебачення шляхом знищення системи державного загальнонаціонального мовлення на матеріальній, технічній та творчій базі Національної телекомпанії України і каналу мовлення УТ-1 зі зміною відповідного статусу компанії і каналу;

• докорінна перебудова роботи НТКУ на основі концентрації всіх наявних ресурсів держави з поверненням ситуації в аудіовізуальному просторі України в правове і законне поле і створення громадського телебачення шляхом поступового виокремлення зі структури НТКУ після забезпечення належної матеріальної, технічної, творчої бази в самостійну конкурентноздатну телевізійну компанію із власним каналом мовлення (або системою розповсюдження програм);

• створення окремої нової телевізійної телекомпанії „Громадське телебачення” зі створенням матеріальної, технічної та творчої бази та власним каналом мовлення.

Слід звернути увагу на той факт, що в суспільстві намагаються сформувати однобоке уявлення про можливості створення громадського телебачення в Україні. Полеміку штучно спрямовують в одне русло – русло знищення найпотужнішої телевиробничої структури нашої держави: Національної телекомпанії України.

При цьому практично не розглядаються інші точки зору, публічно не обговорюються інші думки, що явно суперечить основним принципам побудови громадянського суспільства – вільному висловлюванню різних думок і протилежних точок зору, критичному аналізу різних підходів і доказів фахівців-телевізійників.

Засади, на яких традиційно будується суспільне мовлення у країнах сталої демократії:

• стратегічне керівництво та контроль над ними має бути покладено на Наглядові ради, Адміністративну раду, що будуть формуватися за прозорими та чіткими принципами.

• джерела фінансування, порядок їх формування та надання мають унеможливити тиск з боку як державних органів, так і будь-яких фінансово-політичних груп.

• утвердження принципів редакційної політики, які ґрунтуються на пріоритетах інтересів Людини та Суспільства, а не Держави та Капіталу.

• програмна політика, яка спрямована на представлення інтересів основних груп суспільства, включаючи національні меншини та складається з інформаційного, освітнього, культурного та розважального компонентів.

Таким чином, суспільне мовлення має бути фактором становлення соціальної злагоди та національної єдності країни, виразником ментальності та культури її населення. Суспільне мовлення має обслуговувати все населення країни (або регіону, якщо воно має регіональний характер). Це означає, що кожна родина, кожен мешканець повинен мати можливість отримувати програми цього мовлення.

Крім того, програми суспільного мовлення мають бути спрямовані на всі групи та прошарки населення, незалежно від їхнього майнового, вікового, статевого, освітнього, релігійного статусу чи інших інтересів. Звичайно, окрема програма не може бути спрямована на все населення та подобатися всім, але кожна передача має задовольняти інформаційні потреби конкретних груп суспільства. Звичайно, суспільне мовлення буде мати менший рейтинг, ніж комерційне. В усьому світі це пояснюється тим, що комунікатор тут не «спускається» до рівня аудиторії (як це, в основному, роблять комерційні канали), а «підтягує» її до свого рівня [5].

Система фінансування – одна із ключових проблем побудови громадського мовлення

Важливим є питання фінансування діяльності суспільного мовлення. У більшості країн – це абонентна платня (в Німеччині, Великій Британії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Бельгії, Швеції, Швейцарії, Туреччині, Чехії, Японії вона складає від 59 до 100% прибутків компаній суспільного мовлення). Винятками є Іспанія, Португалія, Канада, Нова Зеландія, Австралія, ПАР, де основними джерелами прибутків є пряма державна підтримка і реклама. У Польщі та Франції, окрім абонентної плати, кошти у значній кількості надходять також від держави, реклами та продажу власного продукту. 45% отримують громадські мовники в Австрії від ліцензійних зборів. Є ліцензійні збори у Німеччині, Бельгії, Ірландії, Нідерландах. В Ірландії 15% прибутків громадський мовник отримує від ліцензійних зборів від кабельних операторів, а 50% йде від реклами.

Видаються доречними побоювання, що населення не сприйме ідеї абонементної плати, бо будь-які форми мовлення все одно фінансуються громадянами. Різниця в тому, що за державне телебачення він платить як платник податків, за комерційне – як споживач товарів та послуг, за кабельні канали – як абонент, а за суспільне мовлення – як громадянин. Крім того, було прийнято ряд міжнародних угод, які стосувалися безпосередньо громадського телебачення і радіомовлення.

Основним джерелом фінансування (але не єдиним) має бути абонентна платня телеглядачів і радіослухачів. Крім того, треба залучати інші форми громадського фінансування, а також рекламу у тій мірі, в якій вона відбиває конкурентне середовище. Обумовлюється вільний доступ громадських ЗМІ до інформації, матеріалів і обладнання нарівні з державними мас-медіа. Вважається, що громадське телерадіомовлення є дійовим засобом для знищення монополії держави в інформаційному просторі та інструментом побудови вільного та демократичного суспільства.

Нині в Україні гостро постала проблема створення громадського телебачення, яке б мало відображувати проблеми всіх соціальних груп та мовити до держави від імені суспільства. Паралельно з цим однією з основних цілей України в плані її розвитку та руху до європейських структур має стати побудова громадянського суспільства. І саме розвиток мовлення, яке б представляло і захищало інтереси громадян перед владою, є запорукою успішного формування в Україні громадянського суспільства.

На першому етапі управління Громадським телебаченням здійснюватиме Правління, яке обирає Наглядова рада, вона ж наглядає за роботою Правління. Наглядова рада складається з 7-9 загальновизнаних і шанованих у суспільстві професіоналів, її членами не можуть бути політики, депутати, представники органів будь-якої з гілок влади.

Однак до її складу можуть увійти по представникові (не політики, а фахівці) від Верховної Ради та Президента України. Членів Наглядової ради обирає Верховна Рада за відповідним поданням Президента. Наглядова Рада затверджує бюджет Громадського ТБ, обирає та звільняє керівника Громадського ТБ, укладає з ним контракт, призначає аудит, затверджує річний звіт компанії та принципи редакційної політики.

Громадське (суспільне) телебачення на сьогодні існує у 49 країнах, тож Україна має безліч прикладів, які можна було б частково наслідувати. На основі світового досвіду в Україні вже існує „збірний образ” того, яким би мало були громадське (суспільне) телебачення. Так, загальноприйнятим є те, що громадське мовлення в Україні має творитися на засадах збалансованого інформування, високого рівня аналітики та публіцистики, представлення інтересів усіх суспільних груп та чіткого дотримання програмної політики.

Основними принципами роботи громадського телебачення мають бути; незалежність від парламенту, уряду та будь-яких інших політичних сил; орієнтація програмної складової на розвиток суспільства та на захист інтересів усіх вікових, етнічних та соціальних груп; точність, об’єктивність та неупередженість інформаційної складової; високий рівень аналітичних матеріалів.

Розвинене громадське мовлення у багатьох країнах світу стало запорукою успішного формування громадянського суспільства. В Україні рівень розвитку громадянського суспільства було оцінено як невисокий, але зі значним потенціалом. Про здатність громадян у критичні моменти захищати свої права і свободи свідчать „студентська революція на асфальті” 1991 р. та Помаранчева революція 2004 р. Це можна вважати зародками громадянського суспільства.

В українському суспільстві історично закладено високий рівень цінностей, притаманних громадянському суспільству. Однак структура, поширеність та ефективність діяльності організацій громадянського суспільства (ОГС) залишаються здебільшого незадовільними, оскільки діяльність ОГС не має широкого розголосу серед громадян. Відтак вони мало знають про те, як ці організації можуть захистити їхні права.

Саме ЗМІК забезпечують зв’язок між різними соціальними, культурними, віковими групами громадянського суспільства та представляють їх інтереси перед владою. В 49 країнах світу існують суспільні (громадські) ЗМІК, які і виконують цю функцію. На відміну від комерційного і державного, воно не скероване на отримання прибутку або пропагування владних позицій, відповідно. Відтак, зрозуміло, що для ефективного представлення думки суспільства в Україні повинен бути третій, інший вид ЗМІ – суспільні (громадські). Девізом громадського мовлення можна обрати одне з правил ВВС: “Let society talk to itself!” („Дозвольте суспільству говорити до самого себе!”).

Зрештою, важливим для становлення громадянського суспільства, як запоруки дієвого функціонування в Україні, є створення громадських рухів і організацій, на зразок британських журналістських профспілок, що є суттєвими для діяльності громадських ЗМІ.

Для ефективного висвітлення усіх сторін життя суспільства необхідно професійно представляти їх інтереси для ЗМІ. Тому прес-служби ОГС повинні чітко усвідомлювати, що є інформаційним приводом для того чи іншого журналістського матеріалу. На сьогодні ОГС привертають до себе увагу здебільшого проведенням PR-акцій, але найголовніше – проблеми, які вони вирішують, та результати їх діяльності, - залишаються „за кадром”, в той час, коли саме широкий розголос позитивного вирішення проблеми однієї людини міг би викликати великий суспільний резонанс і значно посилити позиції та імідж ОГС.

З іншого боку, для того, щоб побачити і донести до суспільства не просто цікаву історію, а її причини і наслідки, треба мати відповідну журналістську школу. На наш погляд, внаслідок швидкої комерціалізації телебачення та сильного впливу іноземних (переважно, російських) телеканалів, таку категорію журналістів ще треба виховати.

Українська журналістика зараз перебуває в „буферному” стані, де з одного боку – старше покоління, яке протягом більшої частини професійного життя головним завданням ЗМІ вважало пропаганду, а з іншого – молоді журналісти, яких просто на робочих місцях навчили відповідати вимогам керівників (замовників, власників, інвесторів) конкретних каналів, що нерідко призводить до викривлення реальності та заангажованості інформаційного посилу. Сьогодні на загальному рівні відсутні журналістські стандарти подачі інформаційно-аналітичних матеріалів, на найбільш рейтингових загальнонаціональних каналах майже відсутня якісна публіцистика, теледокументалістика, культурні програми високого рівня, та зовсім немає освітніх програм та програм для дітей.

Фахівці вбачають вихід з ситуації насамперед у тому, щоб журналісти почали працювати не на замовника або „господаря” каналу, а на громадян. Причому це має стати прерогативою усіх каналів, а не тільки одного – „громадського”. Але громадський канал, на відміну від комерційних, не гнатиметься за рейтингами і матиме більше соціальне спрямування свого програмного продукту. Він здійснюватиме не тільки інформаційну та розважальну функції, до яких в основному звелася робота найбільш рейтингових каналів, але і комунікативну (канал представлятиме не так точку зору політиків, як народу), організаційну (саме через надання права голосу громадським організаціям як інститутам, що можуть захистити права і свободи конкретного громадянина), ідеологічну (причому не нав’язуватиме цінності партії-засновинка чи власника каналу, а пропагуватиме здорові цінності громадянина України) та культурно-освітню (дитячі, юнацькі програми, документальні фільми та культурні програми).

Таким чином, проаналізувавши дані про сьогоденні реалії ЗМІ, потреби суспільства в громадському мовленні та проекти створення громадського телебачення, можна підсумувати наступне. Громадянське суспільство в Україні може бути сформоване, з одного боку, за умов подальшого розгалуження роботи ОГС, ефективнішої співпраці їх зі ЗМІ, та, з іншого боку, за допомогою діяльності громадських ЗМІ, які б інформували та консолідували суспільство і представляли його думки та інтереси перед чинною владою.

На сьогодні потреба в громадському телебаченні сформована як в колах політиків, так і в професійному середовищі журналістів. В той же час провал маніпулятивних технологій останньої передвиборної кампанії чітко засвідчив, що українське суспільство також бажає бути поінформованим якісно і адекватно, а в критичні моменти бойкотує відверто заангажовані телеканали і йде відстоювати свої права. Тому в Україні потрібне громадське телебачення, яке було б незалежним від держави та будь-яких політичних сил, працювало б на засадах прозорості, чесності, незаангажованості та відповідало б інтересам різних верств населення та соціальних груп. На ньому мають бути представлені високоякісні інформаційні, аналітичні, публіцистичні, освітні, культурні та дитячі програми, що і забезпечить комунікацію, консолідацію та сталий розвиток громадянського суспільства [5].

РОЗДІЛ 4. ПОЛІТИЧНІ, ПРАВОВІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА БЕЗПЕКОВІ СКЛАДОВІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

4.1. Політика правового регулювання діяльності ЗМІ в Україні

Визначальним для просування України на векторах сучасного інформаційного суспільства є національна медіа-політика включно із політикою у сфері телерадіомовлення. На новому етапі розвитку українського суспільства започатковано відкритий діалог влади із суспільством, за умов якого можливо у перманентному режимі коригувати державну політику, постійно вивіряючи її із загальносуспільними та груповими інтересами.

Існуюча в Україні нормативно–правова база в сфері міжнародної інформаційної діяльності ще фрагментарна, тому існує потреба в подальшому вдосконаленні і систематизації законодавчого поля, існування якого є передумовою гарантування інтересів національної безпеки в сфері інформації.

Потребує, зокрема, належного юридичного обґрунтування ключове поняття «інформаційного суверенітету» як визначального щодо розробки принципів міжнародного інформаційного співробітництва.

Для розв’язання нагальних проблем мас-медіа потрібно:

• істотне зростання платоспроможного попиту населення на інформаційний продукт і, звичайно, - позитивної мотивації, - усвідомлення населенням потреби у такому продуктові;

• розширення рекламного ринку;

• зниження собівартості медіа-інформаційного продукту.

У травні 2003 р. Кабінет Міністрів затвердив “Концепцію формування системи національних електронних інформаційних ресурсів”, а згодом видав Розпорядження щодо заходів із реалізації даної Концепції. На виконання Розпорядження було створено “Положення про систему національних електронних інформаційних ресурсів”, в якому, зокрема, визначені організаційна структура, регламент взаємодії, права та обов'язки головної організації і користувачів інформаційної системи, щоб привести національні електронні інформаційні ресурси у відповідність з єдиними стандартами, гармонізованими з міжнародними та європейськими.

Що стосується проблеми захисту прав інтелектуальної власності, то останнім часом, по-перше, істотно посилено контроль з боку правоохоронних органів за додержанням авторських та суміжних прав, а, по-друге, - в українських судів є достатня законодавча база для розгляду справ, пов’язаних з порушенням авторських прав. Передовсім, - у вигляді нового Цивільного Кодексу України (2003 р.).

Свого часу істотне зростання виробництва піратської продукції в Україні було пов'язане насамперед з тим, що, на відміну від своїх європейських сусідів (Болгарії, Польщі і Росії) не було вжито своєчасних заходів щодо масштабної "профілактики піратства". Внаслідок цього, Україна фактично "компенсувала" те нелегальне виробництво, яке було витіснене із зазначених країн-сусідів.

Цензура в Україні заборонена на конституційному рівні, а „забезпечення прав і свобод людини” гарантоване Конституцією України, про що говориться у її преамбулі. Стаття 3 містить таке конституційне положення: „Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”. Стаття 54 гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Стаття 15 стверджує: „Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена”. Врешті, стаття 34 гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. І далі: „Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя” [69; 70; 71; 72; 73; 74; 135].

Загальні правові основи інформаційної діяльності визначені Законом України «Про інформацію». Він закріпив право громадян України на інформацію, права власності на інформацію та встановив основні принципи інформаційних відносин і визначив державну інформаційну політику. У відповідності з міжнародним правом у Законі передбачено також створення загальної системи захисту інформації.

Цим Законом гарантовано:

• доступність інформації, тобто властивість системи (середовища, засобів і технології її обробки), в якій циркулює інформація, що характеризується здатністю забезпечувати своєчасний безперешкодний доступ суб'єктів до зацікавленої інформації, а також постійна готовність відповідних автоматизованих служб до обслуговування отриманих від суб'єктів запитів, коли в цьому виникає необхідність;

• цілісність інформації, тобто властивість інформації, яка полягає в її існуванні в неспотвореному вигляді (незмінному по відношенню до деякого фіксованого її стану). Якщо говорити точніше, суб'єктів цікавить забезпечення більш широкої властивості — достовірності інформації, яка складається з адекватності (повнота і точність) відображення стану предметної області і безпосередньої цілісності інформації, тобто її неспотворення. Однак ми обмежимося тільки розглядом питань забезпечення цілісності інформації, оскільки питання адекватності відображення виходять далеко за рамки проблеми забезпечення інформаційної безпеки;

• конфіденційність інформації — суб'єктивно визначає характеристику (властивість) інформації, вказуючи на необхідність введення обмежень на коло суб'єктів, що мають доступ до даної інформації та забезпечується здатністю системи (середовища) зберігати вказану інформацію в таємниці від суб'єктів, які не мають повноважень на доступ до неї. Об'єктивні передумови подібного обмеження доступності інформації для одних суб'єктів укладені в необхідності захисту законних інтересів інших суб'єктів інформаційних відносин.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України практично одразу зайнялася законодавчим забезпеченням діяльності засобів масової інформації. На перших порах (до прийняття Конституції і законів нової незалежної держави) діяла постанова „Про введення в дію Закону СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації". В ній було встановлено, що „положення про реєстрацію засобів масової інформації, передбачені статтями 8 і 9 названого Закону поширюються на ЗМІ, створені до введення в дію цього Закону. Зазначені засоби масової інформації підлягають реєстрації у строк до 1 січня 1991 року”.

Відповідний Закон СРСР, таким чином, поширював свою дію на незалежну Україну аж до прийняття Верховною Радою в 1992 році Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. Ним було створено правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні та встановлено державні гарантії їх свободи згідно з Конституцією, Законом "Про інформацію" та іншими актами чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів.

У статті 1 розділу 1 Закону передбачено обов’язковість одержання свідоцтва про державну реєстрацію, чим легітимізується діяльність преси. Що стосується гарантованого Конституцією вільного вираження у друкованій формі поглядів і переконань, то Закон визнає „право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації”.

Друковані засоби масової інформації згідно із цим Законом є вільними. Закон забороняє „створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації”. Відтак, темники Адміністрації Президента України виносимо поза рамки законності.

Українська держава „гарантує економічну самостійність та забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих засобів масової інформації, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції” згідно із Законом. В епоху другого президентства Л. Кучми така монополізація набула масових ознак, знову таки, в порушення Закону.

В Україні забороняється використання друкованих засобів масової інформації для втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність. Отже, незаконними можна вважати і численні випадки відвертого спотворення провладними ЗМІ ідеологічних підходів опозиційного кандидата, якого цілковито безпідставно в таких ЗМІ називали „нацистом”, „фашистом” і т.п. Те ж саме відносимо і до маніпуляцій навколо його дружини.

Дуже важливою у контексті реальної монополізації ЗМІ, яка вилилася у фактично обов’язкову підтримку провладного кандидата під час президентських виборів 2004 року є стаття 10 „Гарантії від монополізації друкованих засобів масової інформації”. Тим паче що згідно із Законом контроль за додержанням вимог цієї статті покладається на органи державної виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України. А очолював Кабінет міністрів саме провладний кандидат, який на час президентської кампанії далі перебував на посаді прем’єра.

Законом також передбачена відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих ЗМІ.

Професійний журналіст редакції при виконанні службових обов'язків перебуває під правовим і соціальним захистом, а честь, гідність, недоторканність журналіста охороняються законом згідно із статтею 43 Закону.

Закон України „Про телебачення і радіомовлення” є близьким за рівнем демократичності. Відповідно до Закону України "Про інформацію" він регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України. Закон також визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

У контексті впроваджуваних раніше обмежень на діяльність телебачення і радіомовлення одразу ж доцільно відзначити, що згідно із законом Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, що ведуть мовлення на загальнонаціональних каналах мовлення, є підзвітними Верховній Раді України та Президенту України. Наголошуємо на понятті „підзвітність”, яке виключає „підпорядкованість” у питаннях формування і здійснення інформаційної політики.

Телерадіоорганізації України у своїй діяльності згідно із Законом реалізують „принципи об'єктивності, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок, забезпечення ідеологічного і політичного плюралізму, дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі”.

Потребує спеціального доповнення пункт статті 4 Закону про центральний орган виконавчої влади, уповноважений „забезпечувати реалізацію інформаційної політики держави, визначеної Верховною Радою України, Президентом України та контрольованої Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення”. Ці питання вже тепер поставлені в русло демократії новою владою України.

Поставлена під контроль проблема подальшого впровадження в практику роботи ЗМІ принципів Ради Європи. У цьому сенсі нагадаємо Рекомендації № R (99) 15 „Про висвітлення в ЗМІ виборчих кампаній” (Ухвалені Комітетом міністрів 9 вересня 1999 року на 678-му засіданні заступників міністрів) відповідно до пункту b статті 15 Статуту Ради Європи. Згідно з ними журналістика має „піддавати постійному та критичному розгляду діяльність різних гілок влади”. Принцип 2 передбачає: „Журналістська практика в різноманітних електронних і друкованих засобах інформації ґрунтується, зокрема, на основоположному праві на свободу вираження поглядів, гарантованому статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, та на її тлумаченні в практиці органів Конвенції”. Принцип 4 визначає, що кожне втручання у діяльність журналістів з боку органів державної влади має: а) бути передбаченим у повному та вичерпному переліку обмежень, викладених у пункті 2 статті 10 Європейської конвенції з прав людини; b) бути необхідним у демократичному суспільстві та відповідати настійній соціальній потребі”. Принцип 5 говорить про необхідність дотримання „прозорості в структурах власності різноманітних медіа-підприємств та відносинах з третіми сторонами, які мають вплив на редакційну незалежність ЗМІ”.

Ретельну увагу законодавців в Україні до впровадження принципів Ради Європи в сфері регулювання ЗМІК засвідчив той факт, що учасники парламентських слухань ще в 2003 році попереджали про „відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання засобами масової інформації функцій інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації у суспільстві; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації, що є основною передумовою обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань”.

Було слушно зазначено, що „в Україні склалася загрозлива ситуація із забезпеченням основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації, необхідної для прийняття усвідомлених рішень. Значного поширення набув тиск на журналістів під час виконання ними своїх професійних обов'язків, що є фактично запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належну їм у демократичному суспільстві функцію посередника між владою та суспільством”.

Більше того, Верховна Рада України постановила „визнати незадовільним” виконання деякими органами виконавчої влади пропозицій, викладених у Постанові Верховної Ради України від 7 червня 2001 року "Про підсумки парламентських слухань "Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України" стосовно неухильного дотримання вимог законодавства України в інформаційній сфері, забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та вільне збирання, використання і поширення інформації.

В Україні, як неодноразово заявляв президент Віктор Ющенко, першочерговим завданням на ниві забезпечення нормальних умов для діяльності ЗМІК є загальна демократизація політичної системи та відсторонення держави від втручання у змістовну діяльність журналістів. Тільки на цій основі можна буде говорити про остаточне закріплення європейських принципів журналістської діяльності, зокрема, сенсі об'єктивності та збалансованості подання інформації та виявлення нейтральності засобів масової інформації при поданні.

Інформаційна індустрія в Україні має свої органи управління. Ними є: Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, Комітет у справах свободи слова та інформації ВР України, місцеві управління у справах преси та інформації, сектор моніторингу розвитку культури і духовності секретаріату Кабінету Міністрів України. Про органи управління та виробників ЗМІК можна прочитати у виданні періодично поновлюваному виданні “Хто є хто в українських мас-медіа” (видавництво “К.І.С.”) [69].

Слід також зважати на прагнення нової влади підкріпити демократичні тенденції в управлінській сфері в рамках вже здійснюваної де-факто адміністративної реформи.

4.2. Безпека інформаційної та професійної діяльності мас-медіа

Роль та місце ЗМІ у забезпеченні національної інформаційної політики визначаться насамперед їхньою роллю важливого комунікативного чинника впливу на суспільно-політичну ситуацію та її прогресивний розвиток. ЗМІ недарма називають "четвертою владою", бо це дійсно та важлива соціальна інституція, яка формує політичні та інші соціальні комунікації і без якої важко собі уявити як прямі, так і зворотні зв’язки між владою і суспільством.

Зокрема, це яскраво засвідчили події, пов’язані із боротьбою за завоювання українською політичною опозицією медіа-ресурсу під час останньої виборчої кампанії осені 2004 року. Нині ж важливо не повернутися до старої практики “ручного управління” мас-медіа за допомогою прихованої цензури (“темників” тощо). Важливо, щоб шляхи влади й вільної преси не розійшлися, як це уже траплялося в історії нашої країни та її історичних попередників.

Аналіз ситуації в інформаційному просторі України свідчить про проблеми щодо захисту національної інформаційної безпеки. Особливо це стосується асиметрії інформаційних потоків, яка спричиняє потужний інформаційний вплив країн-сусідів на вітчизняну аудиторію, і відсутності адекватних інформаційних потоків з України на закордонні спільноти.

В Україні близько 80 відсотків ефірного часу телерадіотрансляцій заповнено продуктом неукраїнського походження; кабельними мережами розповсюджуються програми багатьох іноземних телекомпаній, зокрема, в ефірі західного регіону України (на кордоні встановлено 6 іноземних потужних теле-і радіопередавачів) активно присутні польські, угорські, румунські телерадіокомпанії.

У Закарпатті вільно поширюють свої інформаційні продукти, фактично поза конкуренцією, 83 радіостанції трьох сусідніх країн – Словаччини, Польщі та Угорщини. Можливість приймання державних українських телерадіопрограм на території Російської Федерації значно менша, ніж російських програм на сході України через відсутність адекватної потужної технічної бази для поширення українських телерадіопрограм в РФ. Присутність “Голоса России” та радіокомпанії “Содружество”, що транслюються Концерном РРТ, в інформаційному просторі України як за обсягами мовлення, так і за потужністю мережі у декілька разів перевищує наявність в ефірі програм українського державного радіомовлення.

Проблему для забезпечення інформаційної безпеки України становить ліквідація у 90-х рр. Биковнянського радіопередавального центру, передавачі якого працювали на Західну Європу, південний захід Африки і Західну Європу, захід та центр Росії з середньодобовим обсягом робіт - 69 год./добу та плановане закриття Броварського радіоцентру, окремі передавачі якого транслюють програми Національної радіокомпанії України; зупинено роботу передавача Львівського РТПЦ, який працював на південний схід Африки та Австралію з обсягом мовлення 2 години на добу, потужністю 1000 кВт. та охоплював США, Велику Британію, Францію з обсягом мовлення 5 год./добу та схід і південь Південної Америки - 6 год./добу; не працюють передавачі Миколаївського РЦ, які здійснювали трансляцію на схід Канади та США обсягом мовлення 24 год./добу, потужністю 1000 кВт.

На сьогодні стало очевидним, що для подальшого розширення аудиторії Національного супутникового каналу ДТРК “Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення” потрібно якнайшвидше розбудувати його апаратно-студійний комплекс, що включає:

• оснащення служби сучасною цифровою апаратурою для виробництва телерадіопрограм та створення на її базі з апаратно-студійних комплексів служби для титрування програм і супроводу передач англійською, російською та іспанською мовами;

• організацію супутникових каналів теле- і радіоіномовлення для трансляції українських програм на Європу, країни СНД та Америку - щорічно;

• створення трьох ефірних апаратних для видачі програм англійською, російською та іспанською мовами (у зв’язку з різницею в часі на 8-10 годин).

Одним з найважливіших аспектів інформаційної безпеки є забезпечення безпеки інформаційного обміну у спеціальних системах зв’язку та в системах зв’язку загального користування. Нині в Україні спеціальні телекомунікаційні системи створені і діють у всіх “силових” міністерствах і відомствах. Серед них – міністерства оборони, внутрішніх справ, з надзвичайних ситуацій [70; 75; 76; 77; 78; 79; 80; 81].

Конституцією України (ч.1, ст.17) завдання забезпечення інформаційної безпеки визначено в якості однієї із найважливіших функцій держави і справою усього Українського народу, що обумовлене особливою значущістю інформаційної безпеки у системокомплексі національної безпеки, оскільки:

• національні інтереси, загрози їм та убезпечення від цих загроз на всіх напрямах виражаються, реалізуються та здійснюються саме через своєчасне оперативне інформування та інформаційну сферу в цілому;

• інформація та інформаційні системи й права на них – основні об’єкти усіх видів безпеки у всіх її формах та виявах;

• вирішення завдань національної безпеки з необхідністю пов’язане з використанням різноманітних класів інформаційних ресурсів та інформаційних підходів як основного науково-практичного методу;

• проблеми національної безпеки тісно пов’язані з проблемами безпеки міжнародної, які набувають за умов нинішньої “поствересневої реальності посилення терору та антитерору яскраво вираженого інформаційного характеру [69].

Проблемою залишається забезпечення належних темпів розвитку національних інформаційних ресурсів та відповідної інфраструктури. Остаточно не розв’язано в Україні також проблему впровадження сучасних інформаційно-аналітичних технологій державного управління, що негативно позначалося на взаємодії гілок влади, формуванні цілісної вертикалі ефективної виконавчої влади, дієвості політичних та економічних реформ, становленні громадянського суспільства та інших сферах суспільного життя.

Нові завдання постають також за умов реформування економіки України за участю іноземного капіталу й інтенсивного міжнародного співробітництва, вільного пересування іноземців, доступу багатьох об’єктів для іноземних інспекцій, що вимагає коригування і переформулювання проблем відкритості й закритості інформації, перегляду підходів до інформації, що містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом.

Зберігається суперечність між необхідністю підтримання інформаційної безпеки як кожної особистості зокрема, так і суспільства в цілому й об’єктивною потребою обмеження у надзвичайних ситуаціях свободи слова. Такий стан речей актуалізує дослідження реального стану і можливостей припустимого балансу між інформаційною відкритістю та закритістю у законодавчо-нормативних актах та в системі управління. Власне, це й становить предмет інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.

Інформаційна безпека – завжди балансування між інформаційною відкритістю та закритістю, між прагненнями: максимально розширити доступ громадян до невтаємниченої публічної інформації (державної, комерційної, наукової, освітньої, персональної тощо) й максимально захистити інформацію корпоративного й приватного змісту.

Право на отримання й розповсюдження інформації (ст.9 та ст.10 Закону України "Про інформацію") de jure суперечить праву на захист інформації від небажаної особи, організації, установи тощо. Дану колізію намагається розв'язати ст. 47 вищезгаданого закону, яка передбачає відповідальність, що її несуть особи, які поширюють несанкціоновану інформацію.

Витримувати баланс інтересів у “глобальному суспільстві ризиків” вдається дедалі важче. Адже право на життя у певних ситуаціях може бути важливішим від права на інформацію. Отже, обмеження на діяльність мас-медіа можуть бути виправдані надзвичайними умовами. Проте, моніторинг засобів масової комунікації державою за умов антитерористичної війни може призвести (і насправді призводить) до наступу на основні громадянські свободи включно із правом на інформацію, на висловлення думок, на таємницю приватного життя тощо. Тому особливо важливо законодавчо окреслити припустимі межі інформаційного моніторингу за умов антитерору й наступу на міжнародну та внутрішню організовану злочинність [75; 82; 83].

Україна прагне до продуктивного міжнародного співробітництва в інформаційній сфері, враховуючи досвід найрозвинутіших країн (США, Канади, Японії, Німеччини, Франції, Англії). Йдеться про підтримання динамічної конкуренції, забезпечення відкритого доступу до інформаційно–телекомунікаційних систем та універсального доступу до інформаційних продуктів та послуг.

Для країн, що розвиваються, у тому числі і для України, вагомим чинником економічного зростання в інформаційній галузі стає участь на ринку офшорного програмування (на якому Індія, наприклад, заробляє біля 4 млрд. доларів річно).

Мас-медіа з їхніми впливами на масову ментальність та архетипи масового несвідомого – грізна зброя, яку можна повернути або на користь силам правопорядку й антитерористичним операціям, або на користь терористам. Йдеться про ситуації, коли тероризм й мас-медіа утворюють той небезпечний симбіоз, який становить виклик глобальній, єврорегіональній та національній безпеці, а отже, - вимагає негайного реагування у плані нейтралізації та знешкодження.

Позитивні наслідки бурхливого розвитку інформаційної сфери супроводжуються появою принципово нових загроз інтересам особистості, суспільства, держави, її національній безпеці. На тлі “поствересневої” антитерористичної кампанії наочно виявилися визначальна роль чинників управління та впливу на масову свідомість, заснованих на сучасних інформаційних технологіях. Проте, зростання нових можливостей з певним автоматизмом обумовлює також виникнення нових вразливостей, викликів та загроз.

Визнавши той факт, що певна опозиційність засобів масової інформації щодо чинної влади є явищем цілковито нормальним і притаманним усім демократичним країнам, слід також визнати, що конструктивно опонувати владним структурам, ЗМІ можуть лише за умови економічної самодостатності. Лише у цьому разі можна всерйоз говорити про їх відносну автономію. Нині ж ЗМІ в Україні переважно узалежнені не від споживачів інформації, а від певних фінансово-промислових груп, які іноді зловживають свободою слова, використовують її для ведення інформаційних війн проти конкурентів, "зливання компромату" тощо.

У певних випадках йдеться навіть про медіа-інформаційний тероризм як особливий різновид психологічного терору, який відносять до “інфраструктурного”. Йдеться, у свою чергу, про зловживання інформаційними системами, мережами та їх компонентами для здійснення терористичних дій та інших віднесених до них акцій.

Такий різновид тероризму характеризується як множина інформаційних війн та спеціальних операцій, пов’язаних із національними або транснаціональними кримінальними структурами й спецслужбами іноземних держав. Доступність інформаційних технологій значно підвищує його ризики, бо, чим інформатизованішим є суспільство, тим більш воно піддатливе із технологічної точки зору до впливів масово-психологічного терору.

Такий тероризм полягає також у спробах організації спеціальних медіа-кампаній, покликаних зруйнувати знаково-символьну інфраструктуру суспільства, створити у ньому атмосферу громадянського хаосу, клімату взаємної недовіри, зумовити поширення ксенофобних настроїв й підозріле настановлення щодо ”чужинців”, якими можуть виявитися представники будь-яких меншин і навіть “більшин”. Не випадково англомовну абревіатуру WMD (“weapons of mass destruction” – “зброя масового ураження”) після 11 вересня 2001 р. на Заході дедалі частіше розшифровують за співзвуччям як “weapons of mass disruрtion” (“зброя масової деконсолідації”).

Загалом, орієнтуючись на низькопробні смаки, електронні мас-медіа (й, зокрема, телебачення) зазвичай схильні не лише до всілякої «полунички», але й до демонстрації сцен насильства й терору з метою збільшення чисельності аудиторії, бо відповідно збільшуються доходи від реклами.

Тед Коппел із американської телекомпанії ABC свого часу слушно зауважив: «Мас-медіа - особливо телебачення - й терористи, вступаючи у відносини спеціальної залежності, потребують одні одних, між ними виникають відносини симбіозу Без телебачення терорист уподібнився б до філософа, закинутого у лісові нетрі, до голосу якого ніхто не дослухається й докази якого ніким не почуті. Але й телебачення без показу актів терору… втратило б значною мірою інтерес аудиторії» .

Створюється вадливе коло, коли демонструючи сцени ігрового або реального терору, мас-медіа продукують “терористичну свідомість” з усіма наслідками так званого “секондного тероризму”.

Для здійснення психологічного терору використовуються не лише друковані ЗМІ та мережі ефірних й кабельних мас-медіа, але й Інтернет, електронна пошта, різноманітні електронні іграшки, компакт-диски, аудіокасети тощо.

Особливим різновидом медіа-тероризму є “нахабна” пропаганда, хоча слово “пропаганда” у вітчизняній літературі часто звучить у позитивному сенсі. Важко, водночас, заперечувати, що пропаганда часто зводиться до “шахрайських” впливів на масову свідомість з метою формування фальшивих цінностей. З початком інформаційної революції можливості терористичної пропаганди й маніпулювання масовою свідомістю значно посилилися. З’явилося навіть поняття “суспільство спектаклю” (Гай Дебор), “симулякри” (Жак Бодріяр) .

Для України, де інформаційна діяльність поки що не отримала належного розвитку, головні загрози у сфері медіа-інформаційного тероризму є не скільки внутрішніми, скільки зовнішніми. Їх переважно створюють міжнародні терористичні та інші злочинні угруповання й організації, які користуються нерозвиненістю і слабкістю відповідних правоохоронних державних структур. Організовуються й спеціальні деструктивні медіа-кампанії та спецоперації, спрямовані на поширення дезінформації та дифамації, насаджування духу ненависті та нетерпимості щодо певних суспільних груп (етнічних, класових, конфесійних тощо). Йдеться також про відверту медіа-пропаганду діяльності груп терору та політичних або релігійних екстремістів, яких видають за “захисників свободи та порядку”, “справжніх патріотів”, “невинних правдолюбців та шукачів істини” тощо. Японія, зокрема, зустрілася свого часу із подібною пропагандою діяльності деструктивного культу “Аум сінрікьо”. В Україні свого часу так само безкарно пропагувалося “Велике Біле Братство”.

Мас-медіа використовуються передусім для психологічної обробки масової свідомості з метою ліквідації “імунних бар’єрів” самозбереження та самозахисту, ігнорування елементарними правилами особистої та громадської безпеки, насаджування відчуття приреченості тощо. Для цього використовуються прийоми зняття природжених табу та естетизація психопатичної поведінки та різноманітних збочень включно із вбивствами та фізичним і психологічним насильством, героїзація криміналітету й, навпаки, - дегероїзація працівників спецслужб, правоохоронних органів, ветеранів війн та праці тощо. У цьому розумінні медіа-тероризм зазвичай передує актам “матеріального” тероризму.

На особливу увагу заслуговує проблема “антитерористичного” іміджу України у західній пресі, оскільки впродовж останніх років він формувався як імідж держави, що торгує зброєю із “проблемними” країнами, які підтримують тероризм тощо.

Особливістю інформаційних впливів включно з актами медіа-інформаційного тероризму є їх непрозорість або напівпрозорість. Вони можуть бути зазвичай виявлені лише в результаті спеціальної експертизи.

Глобальні інформаційно-телекомунікаційні системи уразливі для атак комп’ютерних вірусів (сумарні збитки лише від атак вірусу LoveLetter склали у 1999 році 12 млрд. доларів США), інших видів комп’ютерної злочинності.

У новому Кримінальному кодексі України, що набув чинності з 1 вересня 2001 р., передбачена відповідальність за комп'ютерні злочини. Зокрема, у розділі XVI - Злочини в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем і комп'ютерних мереж передбачені наступні статті: ст.361. - Незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж; ст.362. - Використання, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем; ст.363. - Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем.

Водночас, існують певні питання щодо практичного використання XVI розділу Кримінального Кодексу у правоохоронній діяльності. Адже особливістю комп'ютерних злочинів, які вчиняються через Internet, є відсутність кордонів, що ускладнює розслідування і затримку правопорушників. Розуміючи яке значення в цьому зв'язку має тісне міжнародне співробітництво та уніфікація відповідного законодавства, Україна 23 листопада 2001 року підписала разом з 30 іншими країнами Європейську Конвенцію про кіберзлочини. А 6 грудня 2001 року Президент України підписав Указ № 1193/2001, який передбачає внесення змін у законодавство, що регулює питання боротьби з кіберзлочинами [70; 74; 75; 77; 80; 82; 78; 84; 85;].

З метою організації протидії "комп'ютерному тероризму", в тому числі поширенню через глобальні та національні мережі зв'язку ідеології тероризму, пропаганди насильства, війни і геноциду Постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 р. було розроблено із урахуванням рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи заходи щодо боротьби з міжнародним тероризмом. Вони передбачали проекти Законів України:

• "Про моніторинг телекомунікацій",

• "Про захист інформації в мережах передачі даних",

• "Про регулювання українського сегменту мережі Інтернет".

Однак, спроби силових структур (зокрема, - Служби безпеки України) напрацювати проекти відповідного законодавства та провести ці законопроекти в Верховній Раді наштовхнулися із-за низки об’єктивних та суб’єктивних причин на опір тих народних депутатів, які вбачали у цьому законодавстві замах на невід’ємні свободи та права людини, хоча, радше, керувалися інтересами лобіювання партикулярних інтересів [69].

Щодо хакерства і комп'ютерного "піратства", то це ті проблеми, від невирішеності яких насамперед страждають український внутрішній ринок й виробники вітчизняного "софтверу" (програмного забезпечення). На українському внутрішньому ринку до 2003 р. були майже відсутні вітчизняні програмні продукти легального виробництва, тобто цей ринок був майже на 90 відсотків піратським.

Внаслідок цього зникала мотивація до підприємництва в цій сфері, стрімко падала кількість професійних програмістів, ця професія втрачала престижність, а виробники комп’ютерних програм "опускалися" нижче корпоративного рівня, працюючи на рівні напівкустарному. А це було серйозним викликом національній інформаційній безпеці і перспективам входження України до глобального інформаційного суспільства. Проте, впродовж останніх 2-3 років вживаються рішучі заходи законотворчого й правоохоронного змісту протидії такому злу як “піратство”, до яких залучена й громадськість.

Зокрема, створена у 2003 р. Асоціація українських виробників програмного забезпечення позитивно вплинула на розв'язання проблеми комп'ютерного піратства через професійну підтримку зусиль влади. Асоціація ухвалила своєрідний Кодекс честі, відповідно до якого її учасники зобов'язалися:

 не купувати і не використовувати неліцензійні програмні продукти;

 не виготовляти й не поширювати неліцензійні копії програмних продуктів;

 не продавати комп'ютерів з нелегальним програмним забезпеченням;

 використовувати таке забезпечення тільки відповідно до норм ліцензійної угоди.

Іноді ці правоохоронні дії зустрічають "ідеологічний" опір псевдопатріотичного ґатунку, коли наступ на “піратів” практично прирівнюється із наступом на національного виробника й на перспективи розвитку в Україні інформаційного суспільства. Але боротьба з “піратством” саме й потрібна для підйому національного виробництва програмного забезпечення та інтелектуальної продукції в цілому.

Після тривалих і напружених дискусій Верховна Рада України прийняла 16 січня 2003 р. Цивільний кодекс України, який врегулював у цілому основоположні відносини в сфері інтелектуальної власності (більшість норм Цивільного кодексу України стосовно інтелектуальної власності містяться в книзі четвертій «Право інтелектуальної власності»).

Кодекс залишив визначення детальних положень з охорони інтелектуальної власності за іншими законами й нормативно-правовими актами. Такий структурний розподіл змісту цивільного законодавства на захист інтелектуальної власності дозволив гармонійно поєднати стабільність та динаміку, погодити усталеність інформаційно-інтелектуального законодавства із його прогресивним розвитком.

Ще одним нагальним завданням інформаційної політики та інформаційної безпеки є уповільнений й незбалансований розвиток інфраструктури інформаційної сфери України, яка значно відстає від сучасних вимог “цифровізації” (дижиталізації”). Це істотно гальмує інноваційне економічне зростання й спонукає певну частину українських виробників та споживачів інформаційного продукту на використання вторинного (“секондного”) або “піратського” комп’ютерного, програмного та іншого забезпечення.

Кризовим є стан (фізична зношеність і моральна застарілість) інфраструктури вітчизняного телерадіомовлення, - зокрема, діючих мереж і технічних засобів, які практично не оновлюються від 80-х років минулого століття. Назріла необхідність капіталомісткого впровадження цифрового обладнання радіомовлення і телебачення замість аналогового.

Понад 70 % телерадіомовного обладнання, близько 35% радіорелейних ліній повністю відпрацювали свій ресурс, частина знаходиться в аварійному стані, 60 відсотків обладнання фізично та морально застаріло і є надзвичайно енергомістким. За розрахунками фахівців першочергові фінансові потреби на модернізацію мереж складають понад 50 млн. доларів США.

Водночас, українські темпи розвитку галузей зв’язку та телекомунікацій (до 70 відсотків річних) не надто відстають від європейських й навіть перевищують можливості та об’єктивні потреби національної економіки.

Зокрема, щільність лінійної (стаціонарної) телефонізації в Україні, хоча й нижча за середньоєвропейські показники, цілковито відповідає нинішньому рівню розвитку економіки, що характеризується нижчим обсягом ВВП на душу населення (до 4 000 доларів на душу населення із врахуванням тіньового сектора економіки). Водночас, в Україні стрімкими темпами розвивається мобільний зв’язок (7 позиція в світі у 2002 р.), що загалом характерно для країн, що розвиваються.

Низька платоспроможність населення обмежує внутрішні інвестиції, зумовлюючи нерівномірність і низькі темпи розвитку телекомунікацій. За умов швидкого зростання орієнтованих на незначну за чисельністю групу заможних та середнього достатку громадян (до 15-20% від загалу населення) мобільного, міжнародного та міжміського зв’язку у найбільших містах-мільйонниках включно зі столицею містом Києвом відстають інші види телекомунікацій. Особливо - місцевий сільський зв’язок, система трансляції телевізійного та радіосигналу тощо.

Незадовільними є темпи впровадження національної системи супутникового зв’язку. Хоча процес було “запущено” ще у 1996 р., розгорнуто лише першу чергу цієї системи (українське супутникове телемовлення працює на аудиторію у 68 країнах світу).

За оцінками експертів, за збереження сучасних темпів розвитку галузі зв’язку та телекомунікацій Україна досягне сучасного рівня європейських країн десь через 20-30 років. А це вельми переконливий аргумент на користь істотного пришвидшення розвитку цієї галузі [82; 75].

Однією із потужних загроз у галузі телекомунікацій є втрата Україною шансу своєчасно конвертувати військову електронну промисловість, зокрема, - у сфері створення сучасної цифрової телекомунікаційної апаратури та недостатня база науково-дослідницької підтримки інформаційної галузі.

Якщо у розвинених країнах на науку в галузі телекомунікацій асигнується до 2-2,5 % від загальних доходів галузі, то в Україні - менше 0,5 %.

Зазначене засвідчує нагальну необхідність покращання інвестиційного клімату інфраструктури інформаційної сфери України - галузі телекомунікацій. За оцінками експертів, для забезпечення 1% загального економічного зростання потрібно забезпечити до 3% зростання в галузі телекомунікацій, що на мові практичної політики означає необхідність у найближчі 5-6 років (до 2010 р.) вкласти в індустрію телекомунікацій до 5 млрд. доларів.

Важливим напрямом інформаційної безпеки залишається забезпечення технічного захисту інформації в міністерствах і відомствах, та насамперед в інформаційно-телекомунікаційних системах.

Потребує нормативного визначення порядок використання всесвітньої інформаційної мережі Інтернет органами державної влади, який би враховував вимоги щодо захисту інформації.

Важливою проблемою залишається недостатня кадрова забезпеченість системи захисту інформації. Зокрема, потребує удосконалення та оптимізації система підготовки кадрів фахівців за спеціальністю “інформаційна безпека”.

Із-за слабкої інтегрованості України у світовий медіа-інформаційний простір, недостатню її медійну активність та конкурентоспроможність, уявлення світу про нашу державу переважно формують не вітчизняні ЗМІ, а засоби та інформаційні агентства інших країн й передусім, - російські.

При цьому, було б наївним робити закид іноземним “ньюсмейкерам” в тому, що вони виходять, зазвичай, зі своїх власних політичних, економічних та військових інтересів. Хоча українських громадян не може не турбувати той факт, що із-за тенденційного добору новин про їхню країну образ України як суспільства і держави є вельми деформованим, що негативно впливає на міжнародний авторитет держави, на захист національних інтересів, уповільнює приплив до України іноземних інвестицій (на порядок нижчий, аніж до сусідньої Польщі) тощо.

Разом із вигодами, які несуть електронні інформаційні мережі й, зокрема, Інтернет існують небезпечні тенденції поширення недостовірної, а іноді і відверто тенденційної, викривленої інформації про Україну в Світовій Павутині. Тим більше, що функціонування суб’єктів Інтернет (включно із Інтернет ЗМІ) в Україні відбувається поза правовим полем.

Внаслідок низької конкурентоспроможності вітчизняних виробників інформаційного продукту та недосконалості законодавства зростають масштаби іноземної присутності в інформаційному просторі України. Близько 80% ефірного часу телерадіотрансляцій заповнено продуктом неукраїнського походження. Найпотужніші за обсягами мовлення телевізійні і радіомовні (особливо на FM частотах) компанії через недостатню якість власного медійного продукту поступово втрачають позиції в інформаційному просторі України (переважно на користь компаній російських). Недостатнім є загальний рівень художньо-естетичного, творчого та інтелектуального рівня телерадіопередач.

З фінансових бюджетних причин існують реальні загрози суцільності державної мережі трансляції телерадіосигналу (впродовж декількох останніх років рівень сплати державних компаній не перевищував 40 % від належного).

Лише одиниці із тих телерадіокомпаній, які отримали ліцензії, виконують свої програмні зобов’язання, що призводить до заповнення ефіру не кращими зразками зарубіжної поп-культури.

Національна радіокомпанія вимушено скоротило години мовлення першої та другої програм в діапазонах довгих та середніх хвиль, практично зникла з ефіру третя радіопрограма. Через руйнування провідної (дротової) мережі майже вдвічі скоротилася кількість радіоточок (нині охоплює до 4 млн. домогосподарств із 18 млн., які є в країні), що, окрім послаблення позицій компанії в інформаційному просторі, загрожує Україні втратою одного із найефективніших засобів оповіщення населення на випадок надзвичайних ситуацій (це особливо вразить віддалені райони, де провідні засоби інформування поки що є основними).

Стримують інтелектуальний розвиток соціуму недоліки національної медіа-інформаційної політики у сфері новітніх електронних ЗМІ й Інтернет, що негативно позначається на формуванні української політичної нації, громадянського суспільства, національно-державної ідентичності, належних уявлень про нашу країну у світі.

У напрямі покращення економічних та політичних умов діяльності вітчизняних ЗМІ структури влади в Україні діють послідовно, але далеко не завжди скоординовано й цілеспрямовано. Однак, порівнюючи стан ЗМІ в незалежній Україні, їх структуру, форми власності, можливості донесення до аудиторії незалежної позиції, з тим їхнім станом та функціями, що існували у недавньому тоталітарному минулому, не можна не визнати кардинальні зміни, що відбулися в цій сфері у напрямі її демократизації та поступового вивільнення від ідеологічного диктату.

Всесвітня служба радіомовлення України здійснює трансляцію програм українською, англійською, німецькою та румунською мовами, проте через постійне недофінансування відбувається поступове скорочення обсягів іномовлення.

Разом з тим, разючі зміни відбулися за чисто кількісними показниками. Станом на початок 2005 р., було заліцензовано більше 1200 телерадіоорганізацій (ТРО). Число періодичних видань досягла показника у 10 200. Причому, державні установи були засновниками лише 9 відсотків видань і 4 відсотків ТРО.

Важливим питанням є розвиток “медіа для медіа”, - національних інформаційних агентств як найпотужнішого засобу інформаційної політики. В Україні існують десятки недержавних інформаційних агентств, здатних на внутрішньому інформаційному ринкові конкурувати із кращими світовими агентствами. Але поки що не йдеться про їхні можливості виходу на європейський інформаційний ринок із-за слабкого фінансового та кадрового забезпечення.

У телерадіоінформаційній галузі України створено розвинену мережу розподілу телевізійного та радіосигналу. Національна система мовлення – це понад 11 тисяч км багатоканальних систем радіорелейних ліній, близько 2 тисяч передавачів різної потужності, 3 наземні передавальні станції супутникового мовлення та 99 приймальних станцій.

ВАТ «Укртелеком» підтримує дієздатність унікальної системи дротового радіомовлення, функціонують НТКУ (два частотні канали: УТ-1 та УТ-2), НРКУ (три канали провідного мовлення: УР-1, «Промінь», «Мистецький канал»), 26 державних ТРО.

Для створення телевізійних програм Національна телекомпанія має в своєму складі: 10 телестудій (39 телекамер), 22 апаратних відеомонтажу, 22 тележурналістські комплекси, 4 пересувні телевізійні станції. Обсяг мовлення на каналах УТ-1 і УТ-2 складає 22,7 години на добу.

Найпотужнішими можливостями щодо охоплення населення України своїм мовленням володіють УТ-1, УТ-2 та «1+1», УТ-3 («Інтер»), П’ятий канал та ICTV, СТБ. Інші канали за рівнем охоплення аудиторії значно поступаються переліченим.

Спостерігається тенденція до концентрації та монополізації ЗМІ. Формуються потужні медіа-холдинги, які розглядаються фінансово-політичними угрупованнями як специфічні інструменти політичного впливу. Подібні структури часто не враховують національні інтереси, протиставляючи їх чисто комерційним, що створює певні загрози національній безпеці.

На особливу увагу заслуговують питання розвитку українського сегменту Інтернет. Найрозповсюдженішою є інформація в національному сегменті Інтернет про діяльність суб’єктів господарювання (37%), інформаційно-довідкова (17%), розважальна (15%), щодо діяльності наукових, дослідницьких та учбових установ (4,4%), електронні версії ЗМІ (6%). Інформація про діяльність органів державної влади всіх рівнів займає 1,3%.

Основною причиною відставання у сфері розвитку українського сегменту мережі Інтернет є висока вартість комп’ютерів і тарифів на Інтернет - послуги та недостатня адаптованість українського суспільства і держави до використання новітніх інформаційних технологій [5; 70; 76; 80; 83; 86; 87; 88].