Розділ 3. Змік україни у формуванні громадянського суспільства

3.1. Інформаційне забезпечення формування громадянського суспільства в Україні

З погляду інтересів формування громадянського суспільства, українські мас-медіа знаходяться на самому початку третього етапу свого незалежного становлення. Перебудова в часи існування СРСР, а згодом перші роки 4-5 років українського незалежного державного існування були позначені небувалим інтересом до ЗМІ, які відіграли тоді роль “букварів демократії”.

Відсутність у людей політичного досвіду і звичка довіряти мас-медіа, вихована ще за радянських часів, привели на тому етапі до того, що люди з великим ентузіазмом поглинали усе, що видавалося новим і незвичним. Зростали лавиноподібно тиражі газет і журналів, ставали дедалі популярнішими дискусійні, дратівливі, критичні передачі. У своєрідне медіа перетворився напівдемократичний представницький орган - З’їзд народних депутатів, трансляції якого жадібно слухала уся країна. Могло навіть створитися враження, що засобами медіа у стислі терміни вдалося із Homo sovieticus створити "нову людину" демократичного вільноринкового суспільства. Але наступний розвиток показало, що це далеко не так.

Визначну роль у пробуджені в українців громадянської свідомості зіграла та неправда, яка оприлюднювали підконтрольні КПРС мас-медіа про Чорнобильську катастрофу та інші подібні лиха. Тоді виник девіз “Якщо не хочеш бути радіоактивним, будь політично активним”. Багато відомих українських політичних журналістів та публіцистів і письменників (Віталій Коротич, Володимир Яворівський, Алла Ярошинська та ін.) стали в ті роки не менш відомими політичними діячами.

Медіа, які щойно вийшли з-під цензурного тиску (цензура формально ще існувала, але вона істотно ослабла), були справжнім потрясінням для суспільства й навіть зумовили стан певної розгубленості, оскільки герої перетворювалися в антигероїв, розвінчувалися виховані радянською владою міфи. Але така непідконтрольність державі була явищем тимчасовим і пояснювалася не системними перетвореннями, а деконсолідованістю правлячої верхівки, боротьбою у владних елітах.

Люди поступово звикали до різноманіття джерел масового інформування, сміливих оцінок, до “компроматного жанру” тощо. Водночас на них справляло дивне враження, те, що факт оприлюднення негативу або компромату на певну особу в газеті або на ТБ автоматично не тягне за собою строгої відповідальності (як це було в радянські часи, коли преса виконувала не лише ідеологічні, але й морально-каральні функції).

Подорожчали інформаційно цінні пресові видання й телевізійні канали, оскільки разом із колишніми нав’язливими ідеологізацією, політизацією й партизацією зникла й колишня зрівнялівка у споживанні медійного продукту. Натомість майже задарма пропонувалася рекламна або розважальна низькопробна інформація, яка спочатку видавалася цікавою, але згодом почала істотно набридати.

Злам колишніх інформаційних бар’єрів розвіяв прищеплені радянською пропагандою міфами й певні ілюзії. Вільна преса пробудила у людей завищені очікування на те, що вдасться пришвидшено здолати цивілізаційне відставання й невдовзі типового українця очікує стан “нормального європейця” й що він матиме не лише “нормальні можливості” вдовольняти інформаційну спрагу, але й можливості ефективно впливати на органи влади, ефективно заробляти, матиме відповідні європейські звички та життєві стандарти. Звідси у побут українців відразу ж увійшов своєрідний префікс “євро-” для позначення усього вартісного.

Але шлях до цього омріяного майбутнього виявився надто складним і значна частина преси, яка обслуговували приватні інтереси “кланів”, штучно спрямовувала на реформаторів “гнів народу”. Цей період масового конформізму був позначений подвійними підходами й стандартами. З одного боку, прокламувалося входження України в європейське суспільство, в НАТО, ЄС тощо. А, з іншого, - на рівні державної медіа-інформаційної політики практично нічого не робилося для організації медіа-кампаній, покликаних прищеплювати людині не лише завищені європейські очікування, але й громадянські якості, розвіяти прищеплені масовій свідомості часи СРСР антизахідні, антинатовські та антиамериканські фобії та упередження. В результаті склалася парадоксальна картина, коли позитивному іміджеві ЄС в Україні не відповідає позитивний імідж НАТО, на чому активно спекулює ліворадикальна опозиція.

За таких умов певна частина мас-медіа розгубили свій авторитет. Вони значною мірою втратили колишню функцію ідеологічного обслуговування влади, але натомість не набули нових функцій органічної складової громадянського суспільства, фактору громадянського просвітництва, постійного тиску суспільства на політичну та економічну владу, суспільного контролю тощо [53; 55; 56; 61; 62; 63; 64].

Хоча вирішальна більшість ЗМІ, з юридичної точки зору, є недержавними, це не означає їх незалежності. Не сформувалася поки що система громадських наглядових рад, - своєрідних громадських судів, які мають виносити безкомпромісні оцінки щодо редакційної політики видань і каналів, - її відповідності або невідповідності національним та громадським інтересам.

Багато в чому переломним став 2004 р. як рік завищених очікувань українського суспільства не лише до щойно вибраного Президента Віктора Ющенка та його команди, але й щодо власних мас-медіа, які у масі своїй підтримали “помаранчеву революцію”.

Суспільство очікує від нової влади не лише швидкого покращення рівня життя, але й забезпечення верховенства права й демократичних стандартів, бізнес - вільної конкуренції та невтручання держави, журналісти - серйозних змін в інформаційній політиці.

Журналісти із національного телеканалу УТ-1 висловили, зокрема, намір підписати з новим президентом Віктором Ющенком декларацію про нові принципи роботи державного телебачення, а приватна телекомпанія “Тоніс” вимагає перегляду результатів останніх конкурсів й навіть ставить під знак запитання доцільність існування в державі такої контрольної інстанції як Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення.

Але найбільш глобальний й довгоочікуваний медійний проект - Cуспільне мовлення. Серед структур, які підтримують цю ідею, - Асоціація українських банків, у Заяві якої, спрямованої на побудову подібного громадського мовлення сказано:” Суспільно-політичні зміни в державі, перемога українського народу у виборюванні свободи і обрання нової української влади ставлять питання закріплення здобутків демократії і свободи слова.

Одним з таких кроків є створення Громадського телебачення України та перехід до незалежного суспільного мовлення. Реалізація такого проекту має стати однією з надійних гарантій остаточного припинення практики закритого прийняття суспільно значущих рішень державною владою, забезпечення її належної інформаційної відкритості.

Суспільство вимагає, щоб журналістика працювала не навздогін подіям, а на їхнє випередження, була превентивною щодо суспільного зла, зміцнювала, а не послаблювала національний громадянський імунітет і своєчасно знешкоджувала загрози загальнонаціонального, європейського та глобального масштабу. Інакше кажучи, - відігравала ту роль “сторожового пса демократії”, яку вона традиційно відіграє у країнах розвиненої демократії.

Парадокс ситуації полягає у тому, що за відсутності вітчизняного незалежного громадянського мовлення, його рольові функції часто перебирає на себе іномовлення. Й тоді люди прислухаються до думки BBC, Радіо “Свобода” або “Німецької хвилі” (як це було, до речі, і за старих радянських часів) не лише тому, що їх цікавить ситуація у США, Європі або Німеччині й не лише тому, що їм цікавий погляд “збоку” на українську дійсність, а тому, що лише від порівняно неангажованих журналістів іноземних радіоканалів можна почути більш-менш об’єктивні неангажовані оцінки ситуації у власній країні.

Комерціалізація медіа-середовища, звичайно, є неминучою, якщо Україна рухається до ринкового суспільства, але вона зовсім не розв’язує проблем адекватного інформування та пояснення із громадянських позицій того, що насправді відбувається у країні та світі.

Отже, справжній плюралізм уможливлює не комерціалізація чи незалежність від державного бюджету, а громадянська позиція журналістики, й це має стати аксіомою після знаменних президентських виборів, які відбулися в Україні 26 грудня 2004 року.

Саме якісно нові громадські ЗМІ мають стати гарантією того, що нова влада не повторить помилок попередників, не створить ще одну версію квазіпублічної медіа-інформаційної системи, що усю проблему донесення до суспільства проблем загальносуспільної ваги зведе до обговорення перманентних незгод та дискусій між урядом та опозицією. Тим більше, що таких дискусій з огляду на конституційну реформу центральної влади та органів місцевого самоврядування й наступні парламентські (березень, 2006 р.) в Україні справді вистачатиме.

Окрім того, досі в електоральному полі за принципом divide et impere активно експлуатувалися тема незгоди між окремими регіональними елітами й. відповідно, - між регіонами, що гостро поставило на порядок денний проблему збереження територіальної цілісності України на засадах формування єдиної політичної нації. Тому, не в останню чергу, перед громадськими ЗМІ постало масштабне завдання консолідації пошматованого політичними незгодами та соціально-економічними протиріччями суспільства. З одного боку, йдеться про забезпечення прозорості дій уряду та інших гілок влади, а з іншого, - про сприяння цим гілкам влади у конструктивній діяльності на благо суспільства.

До народження в Україні на базі незалежних суспільних медіа «четвертої влади» поки що задалеко. Але вселяють надію події, які впродовж 17 днів (від 22 листопада до 8 грудня 2004 р.) відбувалися на київському Майдані, де медіатизація політики досягла критичної маси, Бо без вільної преси, без націлених на суддів телевізійних камер навряд чи могло би відбутися з усіх поглядів безпрецедентне рішення Верховного Суду України, яке розв’язало небезпечне політичне протистояння. Непересічну роль в остаточному виборі громадян України зіграв також самовикривальний жанр телевізійних дебатів.

Водночас, підсумовуючи ситуацію, варто зазначити, що позитиви громадянської позиції стосуються поки що меншості медіа. Більшість стали у революційному 2004 році розкутішими не завдяки внутрішнім імпульсам до вдосконалення й більш вибагливій аудиторії, а завдяки ангажованості в інформаційні війни на замовлення протиборчих сторін. Так само ранувато закривати в Україні тему некомпетентної медійної політику із використанням державного “вказівного перста” [57; 58; 59; 60; 65; 66; 67; 68].

Щоб бути насправді незалежними, медіа мають навчитися оволодівати перевіреною якісною інформацією. Не є також особливо втаємниченою така передумова незалежності медіа як своєчасна сплата податків від доходів, отриманих від реклами тощо.