7. Історія вірусів.

Ще в середині 90-х років проблема боротьби з комп’ютерними вірусами знаходилась в центрі уваги. Але останнім часом за бурхливим потоком інформації про нові процесори, програмні пакети, різноманітної периферії і ростом Internet ця тема чомусь відійшла на задній план. А це навряд чи можна вважати вірним, оскільки паралельно з розвитком всієї обчислювальної техніки творці комп’ютерних вірусів теж не стоять на місці. Взагалі ж на території країн СНД спеціальність “вірусника” завжди поважалася. Багато системних і навіть антивірусних програм іноді використовують ідеї і прийоми програмування, винайдені авторами вірусів.

Коли ж на світі з’явився перший комп’ютерний вірус ?

Потрібно відмітити, що ще в середині нашого століття у батьків кібернетики фон Неймана і Вінера вже були праці, присвячені дослідженням самовідтворюючихся кінцевих автоматів. Але прийнято рахувати, що перші прототипи “ електронних інфекцій ” виникли в кінці 60-х – початку 70-х років. На мейнфреймах того часу періодично з’являлися програми, які прозвали “кроликами” (rabbits). Подібно згаданим гризунам, ці програми швидко множилися і займали системні ресурси, знижуючи, таким чином, продуктивність комп’ютерів. “Кролики” не передавались між системами і були просто втіленням своєрідного гумору системних програмістів. Але незабаром в комп’ютерах типу Univac 1108 виявили програму, яка отримала назву Pervading Animal і здатну до саморозповсюдження, правда вірусом тоді її ніхто ще не називав.

Термін “комп’ютерний вірус” в своїх роботах вперше використав співпрацівник Лехайського університету (сша) Фред Коен (Fred Cohen) в

1983 році. В цей час він проводив наукові експерименти на VAX-системах фірми DEC, з результатами яких він виступив в 1984 році на 7-ій конференції з проблем інформаційної безпеки, що проходила в США. Фред Коен поділив віруси на дві великі групи: до першої він відніс ті, які написані для певних наукових досліджень в області інформатики, до другої – ті, що знаходяться в “дикому ” стані і створені з метою нанесення шкоди користувачам. Віруси першої групи звичайно не отримують широкого розповсюдження, але “дикі” віруси можуть спричиняти вагому шкоду користувачу і розмножуються з великою швидкістю. Перші подібні віруси на платформі Apple II з’явилися в 1981 році. В наш час “електронні інфекції” чудово прижилися практично на усіх платформах.

Сьогодні під комп’ютерним вірусом розуміють деякий фрагмент виконуваного програмного коду, який може самовідтворюватися, впроваджуючи свої копії в файл, boot-сектор, оперативну пам’ять і т.д., і, як правило, виконувати деякі дії, що шкодять користувачу комп’ютерної системи, наприклад, зменшуючи об’єм вільного дискового простору, блокуючи роботу прикладного забезпечення або системи в цілому, знищення даних і т.п.

Зараз відомо близько 20 тисяч різних вірусів, і це число продовжує зростати. І не дивно. Адже для створення найпростішого вірусу може знадобитися лише кілька годин, а якщо використовувати спеціальні генератори, про які пізніше згадаємо, то і взагалі лічені хвилини. Правда, розробка складного поліморфного вірусу може зайняти кілька місяців важкої і кропіткої праці. До речі, існують віруси, розмір виконуваного коду яких ледве перевищує 3 КВ, зате їх так звані “исходники” займають більше 30 сторінок машинописного тексту. Значний об’єм таких творів йде на реалізацію алгоритмів, які маскують присутність вірусу в системі.

У нас вперше всерйоз заговорили про віруси приблизно в кінці 80-х років під час великої епідемії на території минулого СРСР.

В 1986 році виявлений Brain – один із перших вірусів-завантажувачів для ІВМ-РС (заражував дискети 360 КВ), який стрімко розповсюдився на Заході, правда, ця епідемія на той час майже не торкнулася СРСР. Цей вірус був написаний в Пакистані братами Basit i Amjad Faroog Alvi, які залишили в тілі вірусу текстове повідомлення, що містило їх імена, адресу і навіть номери телефонів. За ствердженням авторів, вони являлися власниками компанії по продажу програмних продуктів і вирішили з’ясувати рівень піратського копіювання в їх країні. На жаль, цей експеримент вийшов за рамки Пакистану.

У тому ж 1986 році програміст Ральф Бюргер на практиці довів, що можна створювати такі програми, які будуть дублюватися шляхом добавлення свого коду до виконуваних DOS-файлів. Його перший вірус, названий VirDem, продемонстрував цю можливість. Бюргер представив його в грудні 1986 року на форумі комп’ютерних хакерів, які спеціалізувалися на “взломі” VAX\VMS-систем.

В 1987 році все той же Ральф Бюргер, аналізуючи файловий вірус Vienna, більшість своїх міркувань виклав в книзі “Computer Viruses: A Tech Desease”, яка, без сумніву, популяризувала ідеї створення вірусів і тим самим дала поштовх до написання сотень і навіть тисяч програм-паразитів. В тому ж році було виявлено кілька вірусів для Apple Macintosh, Commodore Amiga i Atari ST. В грудні 1987 року пройшла перша відома епідемія мережевого вірусу Cristmas Tree, що розповсюдився в операційному середовищі VM/CMS. При запуску вірус виводив на екран зображення різдв’яної ялинки і розсилав свої копії усім користувачам мережі, чиї адреси були присутніми в відповідних системних файлах.

В п’ятницю, 13 травня 1988 року, багатьох користувачів ПК одночасно в кількох країнах світу охопила паніка, оскільки вірус Jerusalem (Єрусалим) знищив потрібну інформацію. Пандемія цього вірусу охопила Європу, Америку і Близький Схід. Цікавим є той факт, що в цьому ж році всім відомий Пітер Нортон поставив під сумнів саме існування вірусів. Він оголосив їх “неіснуючим міфом” і порівняв з “казками про крокодилів, які живуть в каналізації Нью-Йорка”. Та ця розбіжність не завадила фірмі Symantec в середині 90-х років почати особистий антивірусний проект – Norton AntiVirus.

І все таки в той час “вірусники” не відрізнялися особливою винахідливістю. Усі їх твори були чимось схожі один на один: лізли в пам’ять, пошкоджували дані, чіплялися до файлів. З появою перших вірусів-невидимок ситуація різко змінилася. Наприклад, вірус Frodo.4096 при зверненні через функції DOS до інфікованих файлів перехвачував відповідні переривання і змінював інформацію таким чином, що файл з’являвся перед користувачем в незараженому вигляді. І все таки він використовував лише відомі функції MS-DOS. Та незабаром “електронна інфекція” полізла всередину ядра DOS, використовуючи її недокументовані можливості. Але боротися з “невидимками” навчилися досить швидко: головне – очистити RAM, а потім можна спокійно вилікувати інфіковані файли.

Більше турбот принесли самокодуючі віруси, бо для їх ідентифікації і видалення потрібно було розробляти спеціальні алгоритми. Але найсильніший “головний біль” багатьом користувачам несли поліморфні віруси. В них інша ідея невидимості: як і їх попередники, в більшості випадків вони кодувалися, але при розкодуванні команди не повторювалися в різних інфікованих файлах. Перший вірус такого роду під назвою Хамелеон з’явився на початку 1990-х років. А на весні 1991 року майже весь світ був охоплений пандемією поліморфного вірусу Текіла. На щастя, тоді вона практично не торкнулася країн СНД, а прийшла до нас лише три роки по тому разом з вірусом Фантом1.

8. Історія розвитку галузі штучного інтелекту.

«Штучний інтелект» (англ. Artificial intelligence, AI) — розділ інформатики, що займається формалізацією задач, які нагадують задачі, виконувані людиною. При цьому, в більшості випадків наперед невідомий алгоритм розв'язання задачі. Точного визначення цієї науки немає, оскільки у філософії не розв'язане питання про природу і статус людського інтелекту. Немає і точного критерію досягнення комп'ютером «розумності», хоча перед штучним інтелектом було запропоновано низку гіпотез, наприклад, Тест Тюринга або гіпотеза Ньюела-Саймона. Нині є багато підходів як до розуміння задач ШІ, так і до створення інтелектуальних систем.

На початку XVII століття Рене Декарт зробив припущення, що тварина — деякий складний механізм, тим самим сформулювавши механічну теорію. В 1623 р. Вільгельм Шикард (нім. Wilhelm Schickard) побудував першу механічну цифрову вичислювальну машину, за якою послідували машини Блеза Паскаля (1643) і Лейбніца (1671). Лейбніц також був першим, хто описав сучасну двійкову систему числення, хоча до нього цією системою періодично захоплювались різні великі вчені[3][4]. В ХІХ столітті Чарльз Беббідж і Ада Лавлейс працювали над програмованою механічною обчислювальною машиною.

В 1910—1913 рр. Бертран Рассел і А. Н. Уайтхед опублікували працю «Принципи математики», яка здійснила революцію в формальній логіці. В 1941 р. Конрад Цузе побудував перший працюючий програмно-контрольований комп'ютер. Воррен Маккалок і Вальтер Піттс в 1943 р. опублікували A Logical Calculus of the Ideas Immanent in Nervous Activity, поклавши основи нейронних мереж.

Тепер, коли нагромаджено досвід в організації технологій переробки інформації, відбувається перехід до створення інформаційних технологій з використанням штучного інтелекту. Вважається, що основні напрями в галузі створення інформаційних технологій і штучного інтелекту пов’язані з винайденням ефективних систем подання знань і організацією процесу комунікації користувачів з ЕОМ, а також з плануванням доцільної діяльності та формуванням глобальної структури нормативної поведінки.

Вважається, що розвиток сучасних систем штучного інтелекту розпочався з 50-х років ХХ століття. Цьому сприяла програма, що була розроблена А.Ньюеллом і призначена для доведення теорем в численні під назвою “Логіг-Теоретик”. Деякі автори називають цю систему експертною. Ця робота поклала початок першого етапу досліджень в галузі штучного інтелекту, пов’язаного з розробкою програм, які розв’язують задачі на основі використання різноманітних евристичних методів. Цей етап обумовив появу і розповсюдження терміну штучний інтелект.

Спеціалісти в галузі штучного інтелекту завжди прагнули розробити такі програми, які могли б в деякому розумінні “думати“, тобто розв’язувати задачі таким чином, який би вважався розумним при вирішенні цієї проблеми людиною. Проблема вважається інтелектуальною, якщо алгоритм її розв’язування апріорі не відомий. На початку розвитку штучного інтелекту були спроби моделювати процес мислення людини, але ці спроби зазнали краху. Розробити універсальні програми, як стало зрозуміло, є безперспективною справою. В зв’язку з тим, що важко забезпечити універсальність програми, зосередження розробок перейшло на загальні методи і прийоми спеціальних програм.

З 70-х років зусилля вчених концентрувалися на таких напрямках:

розробка методів представлення, тобто способів формулювання проблем таким чином, щоб їх можна було легко вирішити; розробка методів пошуку, тобто доцільних способів управління ходом рішення завдання, щоб воно вирішувалося протягом реального часу за допомогою реальних засобів.

На початку 80-х років було зроблено наступний висновок: ”ефективність програми вирішення задач залежить від знань, якими вона володіє, а не тільки від формул і схем висновків, які вона використовує”. Сьогодні розвиток фундаментальних досліджень в галузі штучного інтелекту передбачає вирішення зокрема таких проблем:

автоматизоване створення програмного продукту;

автоматизований переклад, інформаційний пошук, генерація документів, організація природного діалогу між користувачем і комп’ютером;

обробка та сприйняття природної мови та тексту;

системи технічного зору та розпізнавання образів;

створення баз знань;

створення експертних систем.

15