2) Розпад срср

Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу.

Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив М.С.Горбачов , запропонувавши проект нового союзного договору.

Керівники республік повинні були підписати його наприкінці серпня 1991 р. в урядовій резиденції в Ново-Огарьово.

Однак консервативне оточення президента вирішило повернути до диктатури сталінського типу. Сформувалася група змовників - антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС;рос. - ГКЧП). До нього увійшло 8 чоловік, серед яких були голова Верховної Ради СРСР А.Лук’янов, віце-президент СРСР Г.Янаєв , прем’єр-міністр В.Павлов , голова КДБ В. Крючков , міністр оборони Д .Язов, міністр внутрішніх справ Б.Пуго. ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялась діяльність політичних партій , громадських організацій і масових рухів . Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій , страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В деяких регіонах СРСР на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан. Попередньо у столицю були введені танки та бронетранспортери.

Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Б.Єльциним.

На захист демократії виступили десятки тисяч мешканців Москви, а також деяких інших міст СРСР. Рішучі дії Б. М.Єльцина підтримала більшість урядів країн світу і міжнародна громадськість. Уже 21 серпня стало очевидним, що путч провалився і заколотники вилетіли у резиденцію Горбачова у Форос (Крим). Одночасно туди ж прибули представники російського президента. Після повернення М. Горбачова у Москву керівники змови були заарештовані.

Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад СРСР.

9 вересня 1991 р. було офіційно визнано незалежність Литви, Латвії і Естонії. Та все ж М.Горбачов та його найближче оточення прагнули зберегти Союз від подальшого розвалу.

14 листопада в Ново-Огарьово 7 республік (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан , РРФСР, Таджикистан , Туркменістан) заявили про намір створити конфедеративний Союз Незалежних Держав (СНД).

1 грудня відбувся референдум про незалежність України ( яка відмовилась від у часті у формуванні СНД ) - понад 90 % виборців виявили прагнення жити в незалежній державі.

На Україні на основі законів "Про Президента Української РСР" та "Про вибори Президента Української РСР",прийнятих Верховною Радою УРСР 5 липня 1991 р.,відбулися президентські вибори,які проходили під знаком боротьби старої партійно-державної бюрократії і національно-демократичної опозиції. Лідером першої був Л.Кравчук , а другої -В.Чорновіл. Президентом України став Л.Кравчук,котрий одержав 61.59% голосів виборців,що взяли участь у голосуванні.

Щоб зупинити процес стихійного, хаотичного розпаду існування союзних структур,не допустити пролиття крові, 7-8 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Бєлавезькій пущі (Білорусь)керівників Білорусі,РРСФР і України, на якій було підписано" Угоду про створення СНД ", відкритого для всіх колишніх республік СРСР.

У першому абзаці "Угоди..."було сказано:"Союз РСР ,як суб"єкт міжнародного права і геополітична реальність ,припиняє своє існування".

Президент України Кравчук так зазначив головну причину розвалу Союзу: " Радянський Союз був приречений тому, що тримався на КПРС і КДБ. Демократія і імперія - поняття незіставні . Ви не знайдете в історії ,щоб імперія була демократична. Радянський Союз - це була тоталітарна імперія ,якої світ не бачив. І ось , як тільки КПРС пригнулась ,почали гнутись всі несучі конструкції."

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті лідери Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав .

Після цього Президенту неіснуючого Союзу нічого іншого не залишалося як подати заяву ,в якій він писав ,що вважає свою місію завершеною.

Таким чином, 25 грудня 1991 р. М.С. Горбачов склав свої повноваження.

Отже, СРСР припинив своє існування, а колишні його республіки (у тому числі і Україна)стали незалежними юридично ,їх народ приступив до розв’язання трьох доленосних історичних завдань:

· створення незалежних держав;

· знищення тоталітаризму ;

· реформування комуністичного способу виробництва,заснованого на централізованому адміністративному управлінні, на основі свободи економічної діяльності і ринкового регулювання виробництва.

3) Рух за громадянські права в США — громадянський рух в Сполучених Штатах Америки за рівні права громадян незалежно від кольору шкіри в 50-их та 60-их роках XX століття.

1950-60 роки — період посилення руху негрів США, що складали в кінці 50-х рр. 10% всього населення країни. В цей період негритянський рух став одним з найважливіших напрямків соціального протесту в США.

Ще в 1957 році в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті (кращі місця — білим, гірші — чорним) у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв антинегритянського терору, союз М.Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями — профспілками, студентськими організаціями і т. д.

У 1960-63 рр. в південних штатах США було проведено безліч масових «рейдів свободи» проти всіх форм расової дискримінації. 28 серпня 1963 р., по завершенню загальнонаціонального маршу учасників боротьби за цивільні права негрів, відбувся в Вашінгтоні біля меморіалу Лінкольна мітинг з участю 250 тис. чоловік. В цих подіях виявилася зросла єдність чорних та білих трудящих, що, на думку М.Кінга, була обов'язковою умовою успіху боротьби за свободу та рівність негрів.

Найважливішим результатом піднесення негритянського руху було прийняття в 1964-65 рр. актів про громадянські права негрів. Але якими б не були ці важливі закони, вони мало що змінили в реальному економічному становищі негритянського населення. Тому в середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В ході цих виступів виникли нові радикальні негритянські організації, які виступили проти курсу на ненасильницькі масові дії, що здійснювалися Конференцією християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», що виникли в 1966 р. На цьому новому етапі руху деякі учасники боротьби за рівноправність негрів почали доходити висновку про відповідальність капіталістичної системи за лиха чорного населення Америки. Однак радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші радикальні негритянські організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче вело до екстремістських анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму, до послаблення зв'язків чорних та білих громадян. Тим не менше радикальні негритянські організації відіграли важливу роль в політичному житті США. Вони взяли активну участь в антивоєнному русі. Радикальні групи значно вплинули на позицію Конференції християнського керівництва на Півдні, що застосувала такі нові засоби боротьби, як єдині дії зі страйкуючими робітниками. Але це викликало новий вибух переслідувань з боку расистів. В квітні 1968 р. в Мемфісі (Теннессі) від кулі найманого вбивці загинув Мартін Лютер Кінг. В цей же час почалася кампанія жорстоких переслідувань лідерів «Чорних пантер». Активну участь в ній взяли і репресивні органи федерального уряду. Загибель М.Кінга не була марною. Підсумком його діяльності стала законодавча заборона всіх видів расової дискримінації.

Білет № 10

1) На президентських виборах 1932 р. перемогу здобув кандидат від демократичної партії Франклін Делано Рузвельт. Програма Рузвельта отримала назву «Новий курс».

«Новий курс» - система реформ проведених з метою подолання економічної кризи.

Суть реформ – посилення державного регулювання економіки.

Заходи по виходу з кризи:

1. Держава взяла під контроль всі найважливіші галузі промислового виробництва із метою стимулювання чесної конкуренції, планування і узгодження виробництва. Підприємці укладали між собою «кодекси чесної конкуренції», за якими вони узгоджували між собою обсяги виробництва, ціну, ділили ринки збуту, встановлювали розмір зарплати працівникам.

2. Вживалися заходи по стабілізації фінансової системи. Всі банки було зачинено; повторно відкрилися тільки великі банки, під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їх вклади убезпечуватимуться. Встановлювався державний контроль за ринком акцій.

3. Підняті державні ціни на основні продукти харчування, що стимулювало с/г виробництво, ферми які скорочували посівні площі і модернізували виробництво отримували державні дотації.

4. Держава взяла під свій контроль золотий запас, а також випуск цінних паперів приватними корпораціями та акціонерними товариствами. Заборонено вивіз золота за кордон.

5. Скорочено безробіття за рахунок трудових таборів (з квітня 1933 р. створювалася система лісових таборів для безробітної молоді, де молоді люди перебували протягом шести місяців на повному забезпеченні з виплатою 30 доларів на місяць, 25 із яких кожний був зобов’язаний показати своїй родині. За 1933-1939 рр. у цих таборах побувало 2 млн. людей віком до 25 років), вдосконалено соціальне страхування, встановлено мінімальну погодинну заробітну платню. В 1935 р. прийнято «закон Вагнера», який закріплював право робітників на проведення страйків, організацію профспілок, сформував систему державного регулювання трудових відносин.

6. Відмінено «сухий закон», який породив величезну спекуляцію спиртним і позбавив державний бюджет надходжень.

7. Впроваджено систему державної допомоги вдовам, сиротам, інвалідам та іншим соціально незахищеним верствам суспільства.

8. Нормалізовано стосунки між підприємцями і робітниками, вдосконалено систему укладання колективних договорів.

«Новий курс» президента Рузвельта став взірцем для багатьох поколінь майбутніх реформаторів у всьому світі.

Суть «Нового курсу». Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву - «Новий курс», передбачала вжиття заходів; покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту — галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.

Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.

До планів Ф. Д. Рузвелта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.

Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя.

Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей - «Мозковий центр».

На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конгресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.

2) Причини Другої світової війни:

1. Версальсько-Вашингтонська система мирних договорів виявилася суперечливою та нежиттєздатною. Вона поставила Німеччину в дуже складне становище. Японія та Італія також уважали себе несправедливо ошуканими. Тому ці країни прагнули до перегляду Версальсько-Вашингтонської системи.

2. Світова економічна криза 1929-1933 рр. призвела до загострення соціально-економічних і політичних проблем, що мали значний вплив на зовнішньополітичний курс багатьох держав.

3. Світова економічна криза особливо позначилася на незаможних верствах населення і викликала активізацію радикальних політичних сил (фашистів, нацистів, комуністів), які виступали за докорінні зміни й удавалися до крайніх заходів у досягненні своїх політичних цілей.

4. Політика «умиротворення», яку проводили Велика Британія і Франція, та ізоляціонізм США.

5. Відсутність ефективних механізмів мирного врегулювання міжнародних конфліктів, зрив спроб утворення системи колективної безпеки в Європі.

6. Глобальне зіткнення суспільних систем та ідеологічних концепцій (демократії, комунізму і фашизму).

3)Роль Нельсона Мандели у житті Південно-Африканської республіки

В квітні 1994 року в ПАР відбулися перші демократичні парламентські вибори, де 62% голосів здобув АНК. 10 травня 1994 Мандела, який очолював АНК, офіційно вступив на посаду Президента ПАР. Він став першим чорношкірим громадянином країни на цій посаді. Лідер Національної партії де Клерк був призначений першим заступником Президента, а Табо Мбекі — другим заступником в уряді національної єдності^[20]. Перебуваючи на посаді Президента ПАР з травня 1994 року по червень 1999 року, Мандела домігся міжнародного визнання за свій внесок у досягнення національного та міжнародного примирення. У 1996 році під його керівництвом була розроблена і прийнята нова конституція Південно-Африканської республіки.

За роки свого перебування на посаді президента Мандела здійснив ряд важливих соціально-економічних реформ, що мали на меті подолання соціальної та економічної нерівності в Південній Африці. Серед ключових заходів періоду його президентства можна виділити:

• Введення в 1994 році безкоштовного медичного обслуговування для всіх дітей у віці до шести років, а також для вагітних і годуючих жінок, в державних установах охорони здоров'я^[21];

• Запуск так званої «Програми реконструкції та розвитку», що переслідувала мету фінансування галузі соціально-побутового обслуговування (такі як ЖКГ та охорона здоров'я);

• Збільшення на 13% виплат державної допомоги в 1996/1997 році, ще на 13% в 1997/1998 році, та ще на 7% у 1998/1999 році^[22];

• Введення рівності при виплаті допомоги (в тому числі, допомоги по інвалідності, батьківський капітал і пенсії) незалежно від расової приналежності;

• Запровадження грошової допомоги на утримання дітей чорношкірих жителів у сільській місцевості^[22];

• Значне збільшення витрат на сферу освіти (на 25% в 1996/1997 роках, 7% в 1997/1998 роках і 4% в 1998/1999 роках)^[22];

• Прийняття в 1994 році Закону про повернення землі, згідно з яким особи, позбавлені власності в результаті прийняття в 1913 році Закону про землі корінних жителів, мали права вимагати повернення землі^[23];

• Прийняття в 1996 році Закону про земельну реформу, який захищав права орендарів землі, що проживали і займалися сільським господарством на фермах. За цим законом, орендарі не могли бути позбавлені земельної власності без рішення суду і після досягнення ними 65 років^[24];

• Введення в 1998 році грантів на підтримку дітей, спрямованих на боротьбу з дитячою бідністю^[25];

• Прийняття в 1998 році Закону про підвищення кваліфікації, який закріплював механізм фінансування та реалізації заходів з підвищення кваліфікації на місці праці^[26];

• Прийняття в 1995 році Закону про трудові відносини, який регулював питання трудових відносин на підприємствах, в тому числі шляхи вирішення трудових спорів;

• Прийняття в 1997 році Закону про базові умови працевлаштування, спрямованого на захист прав працівників;

• Прийняття в 1998 році Закону про рівність при працевлаштуванні, що скасував дискримінацію за расовою ознакою при влаштуванні на роботу;

• Підключення більше 3 мільйонів мешканців до телефонної мережі^[27];

• Реконструкція та будівництво 500 лікарень^[27];

• Підключення більше 2 мільйонів мешканців до електричної мережі^[27];

• Будівництво понад 750 000 будинків, в яких заселилися 3 мільйони чоловік^[27];

• Забезпечення доступу до води 3 мільйонам чоловік^[27];

• Запровадження обов'язкової освіти для африканських дітей віком 6-14 років^[28];

• Надання безкоштовного харчування для 3,5-5 мільйонів школярів^[29];

• Прийняття в 1996 році Закону про охорону здоров'я та безпеку на шахтах, що поліпшував умови праці для шахтарів^[30];

• Початок реалізації в 1996 році Національної політики в питанні забезпечення медичними препаратами, яка полегшила населенню доступ до життєво важливих ліків^[31].

Білет 11

1)-

2) ) В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: ''Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці''.

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів - 33 ''за'', ''проти'' 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Са-марія, частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено.

В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967 p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.).

Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США.

У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.

Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.

Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма 'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:

- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного урегулювання;

- екстремістські угруповання ''Хамаз'', ''Хезболлах'', ''Ісламський джихад'' та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);

- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;

- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїль-ського діалогу.

Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.