Реформа виборчої системи. Перший і другий з'їзди. Введення інституту президенства

Першим конкретним кроком на шляху до політичної реформи стали рішення позачергової дванадцятої Сесії Верховної Ради (ВР) СРСР (одинадцятого скликання ), що відбулася 29 листопада - 1 грудня 1988 року . Ці рішення передбачали зміну структури вищих органів влади і державного управління країни, надання знов заснованому З'їзду народних депутатів ,що обирає ВР СРСР , реальних владних функцій, а також зміна виборчої системи, передусім введення виборів на альтернативній основі.

До Перебудови вибори депутатів усіх рад були в СРСР по суті формальністю. У кожному виборчому окрузі висувалася лише одна кандидатура, визначена партійною елітою; участь у виборах незалежних від влади кандидатів була практично неможливою за тодішньої авторитарної системи. Виборці мали можливість проголосувати за запропонованого кандидата, просто вкинувши бюлетень у скриньку, або проголосувати проти нього за допомогою викреслення його прізвища, що траплялося дуже рідко.

Під час Перебудови керівництво СРСР поставило за мету демократизувати цю процедуру. У 1987 р. відбулися вибори до місцевих рад, під час яких уперше, в порядку експерименту, в окремих округах було по кілька кандидатів на один мандат. У грудні 1988 р. було внесено суттєві зміни до Конституції СРСР та виборчого законодавства. Ці зміни, водночас із послабленням партійного тиску, дали можливість зробити всі подальші вибори більш-менш повноцінними.

Разом з тим, прийняті закони містили деякі явно недемократичні новації, а саме: 1) третина депутатів вищого законодавчого органу СРСР обиралися безпосередньо певними громадськими організаціями; законодавець на свій розсуд прописав у законі кількість депутатів від кожної організації, в тому числі 100 депутатів від КПРС; 2) щодо виборів у мажоритарних округах решти 2/3 депутатів, то в разі, коли кандидатів в окрузі було більше двох, передбачалася можливість проведення так званих окружних передвиборних зборів з представників різних підприємств і організацій округу; ці збори могли на свій розсуд вибрати, скількох і котрих саме кандидатів залишити в бюлетені, причому допускалось і залишення лише одного кандидата.

26 березня 1989 р. за цими новими правилами відбулися вибори народних депутатів СРСР (тобто членів союзного парламенту). На той час політичні партії, якщо й були, то в зародковому стані, за винятком КПРС, яка фактично не була партією в повному розумінні. Політична боротьба здебільшого зводилася до змагання між силами, які прагнули швидких докорінних змін, та поміркованими силами, близькими до влади або ще консервативнішими (в розумінні консервації радянської системи). Перших називали "демократами", других "партократами", "апаратниками", "бюрократами". У той час інколи "демократів" називали "лівими", а "партократів" - "правими", що є майже протилежним до традиційного значення цих термінів. Народні маси, особливо в містах, часто масово та рішуче підтримували "демократів", і під впливом цього чинника вищезгадані окружні передвиборні збори не завжди наважувалися зрізати опозиційних кандидатів. Але в цілому на виборах фактично перемогли сили, точка зору яких була близька до вищої компартійної верхівки країни.

25 травня 1989 р. почав роботу новообраний парламент - З'їзд народних депутатів СРСР. Там запанував справжній і суттєвий плюралізм думок - уперше в історії радянського парламентаризму. Однак політична структура була в зародковому стані, а перша опозиційна фракція отримала дивну назву "Міжрегіональна депутатська група" (не плутати з однойменною групою у Верховній Раді України 2-го скликання).

Слід зауважити про ще деякі новації вищезгаданих законів 1988 р. Запроваджувалася складна двоступенева структура парламенту: крім "великого парламенту" - З'їзду народних депутатів СРСР, передбачалось існування "малого парламенту", за яким залишилася традиційна назва "Верховна Рада СРСР" і сесії якого були значно довшими, ніж у З'їзду. Верховну Раду обирав З'їзд зі свого складу. Цікаво, що Верховна Рада складалася з двох палат, хоча З'їзд діяв як єдиний орган (незважаючи на підігнану під двопалатність подвійну систему виборчих округів).

У 1990 р. підійшла черга проводити вибори парламентів республік (суб'єктів Союзу) та місцевих рад. До того часу верховні ради республік внесли зміни до свого законодавства, аналогічні до вищезгаданих змін союзного законодавства 1988 р. Але закони про вибори республіканських парламентів виявилися демократичнішими, бо було враховано попередню критику. Наприклад, інститут виборів депутатів від громадських організацій залишився лише в Білорусії та Казахстані. Двоступеневу структуру парламенту (З'їзд і Рада) теж було здебільшого відкинуто, але Росія залишила цю двоступеневість, що здавалося логічним з огляду на її величину.

В Україні вибори до республіканського парламенту та місцевих рад (одночасно) за цими новими правилами відбулись у березні 1990 р. Політична різноманітність тоді вже починала набувати конкретних рис і виборці бачили різницю між різними таборами опозиційних політиків, а не тільки між "демократами" та "партократами". Проте явно найпотужнішою в масштабах України опозиційною силою був Народний Рух України. Обраний тоді склад Верховної Ради Української РСР зараз іменується першим скликанням Верховної Ради України; саме ця Верховна Рада в серпні 1991 р. проголосила Україну цілком незалежною державою. Але на початку роботи цього парламенту такий розвиток подій не здавався ймовірним, оскільки більшість отримали прихильники дуже поміркованих перетворень. Щодо обласних рад, то опозиція переконливо перемогла лише у Львівській та Івано-Франківській радах, а в Тернопільській - зі змінним успіхом. Також опозиційні настрої демонстрували міські ради багатьох великих і середніх міст.

1989 рік став роком радикальних змін, особливо в політичній структурі суспільства. Виборам народних депутатів СРСР , що відбулися в березні -травні 1989 року передувала небачена в нашій країні виборча кампанія, яка розпочалася ще в кінці 1988 року. Можливість висунення деяких альтернативних кандидатів ( на 2250 депутатських місць було висунено 9505 кандидатів ) нарешті давала можливість радянським громадянам справді обирати одного з декількох.

Третина народних депутатів обиралася від суспільних організацій, що дозволило комуністам, як найбільш масовій " суспільній організації " на З'їзді мати більшість. Про це було заявлено як про досягнення: частка комуністів серед народних депутатів становила 87% проти 71.5% попереднього скликання, на основі чого робився гучний висновок про те, що в умовах вибору був підтверджений авторитет партії.

У виборах, що проходили 26 березня 1989 року по 1500 територіальним і національно-територіальним округам, брала участь 89.8% включених до списків виборців. Ці вибори стали помітними зрушенням товариства в бік демократії, принаймні, як тоді здавалось. За роботою З'їзду слідкувала вся країна - повсюдно зафіксовано зниження продуктивності праці.

Перший З'їзд народних депутатів СРСР ( 25 травня - 9 червня 1989 року) став яскравою політичною подією. Ніколи ще не було такого в історії цієї країни. Зрозуміло, зараз можна з іронією дивитися на ті баталії, що діялися через З'їзд, але тоді це виглядало перемогою демократії. Практичних результатів З'їзду було небагато, зокрема була обрана нова ВР СРСР. Було прийнято декілька загальних постанов, наприклад Постанова про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР.

Дискусії на Другому З'їзді народних депутатів СРСР ( 12-24 грудня 1989 р. ) носили діловий характер порівняно з першим З'їздом. Другий З'їзд прийняв 36 нормативних актів, у тому числі 5 законів і 26 постанов. Одним із центральних питань порядку денного Другого З'їзду народних депутатів було обговорення засобів по оздоровленню економіки. Були обговорені питання про боротьбу з організованою злочинністю. З'їзд розглянув доповіді комісій, присвячені як зовнішньополітичним проблемам (оцінка Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р., політична оцінка введення радянських військ до Афганістану в 1979 р.) так і внутрішньополітичним ( про події в Тбілісі 9 квітня 1989 р.- жорстке придушення мирної демонстрації , про привілеї )...

Коли відкрився Перший З'їзд народних депутатів, багато хто покладав на нього свої надії на краще життя. Але, як і багатьом надіям нашого народу, їм не судилося виправдатися. Перший З'їзд називають зараз " грою в демократію ", якою він, власне, і був . До Другого З'їзду зацікавлення людей вже помітно вгамувалося. Народу уже стало зрозуміло, що не можна одним чарівним помахом зробити життя кращим. Реформа виборчої системи є справою необхідною, але конкретного, вона народу дала небагато.

Влітку-восени 1989 року реформатори в КПРС, які не захотіли позбавитися від чіпких обіймів консерваторів, дали демократам можливість набрати політичну силу і вплив, дозволили їм представити правоцентриську єдність в КПРС як стратегічну лінію, а не як тимчасовий тактичний маневр. Ситуація в країні вимагала рішучого розвитку курсу на змішану економіку, на утворення правової держави і укладення нового союзного договору . Все це об'єктивно працювало на демократів.

До зими 1989/90 року політична ситуація істотно змінилася.

Горбачов, не без підстав непокоючись, що весняні вибори в республіках призведуть до перемоги радикальних сил ("Демократична Росія ", Рух і інші ), які одразу ж - за прикладом Прибалтики - намагатимуться зайняти незалежну позицію у відношенні очолюваної ними Верховної Ради Союзу, зробив крок, проти якого він і його однодумці виступали ще декілька місяців тому. Використовуючи свій авторитет в очолюваній ним Верховній Раді СРСР, він зумів - при опорі Міжрегіональної депутатської групи - провести рішення про укладення посади Президента СРСР. Коли Горбачов став Президентом, він одержав широкі політичні повноваження і тим самим сильно зміцнив свою владу в країні.

Проте ситуація швидко змінилася. Спочатку сталося зрушення " ліворуч " в розстановці сил на політичній арені. У Москві 12 червня 1990 р. Перший З’їзд народних депутатів республіки прийняв

Декларацію про державний суверенітет Росії. На цьому з"їзді у гострій боротьбі відбулися вибори Голови Верховної Ради Росії .

Лідером парламента РРФСР став Б.М.Ельцин (блок "Демократична Росія").

У жовтні 1990 р. Верховна Рада СРСР надала Президентові СРСР надзвичайних повноважень.

У червні 1991р. Б. Єльцина всенародним голосуванням було обрано першим президентом Росії.

Білет 25

1) Судетська проблема в Чехо-Словаччині.

Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів з їхнім гаслом об’єднання у кордонах Рейху усіх німців, Чехо-Словаччина стала одним з першочергових об’єктів гітлерівської агресії. Приводом до таких дій стало питання про громадян ЧСР німецької національності, які жили в Судетській області, яка за Версальським договором була приєднана до Чехо-Словаччини. Було створено Судето-німецьку партію на чолі з Конрадом Генлейном, яка хотіла приєднати Судетську область до Німеччини. У 1937 р. Гітлер конкретно визначив завдання щодо приєднання Судетської області як першочергової акції.

Керівництво Чехо-Словаччини опинилося в украй складному становищі: Англія і Франція як гаранти безпеки ЧСР наполягали на задоволенні вимог судетських німців, оскільки не були готовими для збройної відсічі Німеччині у разі її нападу на Чехо-Словаччину.

29 вересня 1938 р. В Мюнхені була підписана угода про розчленування Чехо-Словаччини.

Правлячі кола Чехо-Словаччини під тиском Великої Британії, Франції капітулювали і прийняли пропозиції Німеччини. Угоду було укладено без участі Чехо-Словаччини.

Її підписали глави урядів:

Великої Британії – Н.Чемберлен; Франції – Е. Даладьє;

Німеччини - А. Гітлер; Італї - Б. Муссоліні.

Наслідки Мюнхенської угоди:

1. Судетську область і прикордонні з Австрією райони було передано Німеччині.

2. Чехо-Словаччина втратила 1/3 своєї території з населенням 5 млн. чоловік.(25%)

3. Країна втратила майже 50% важкої промисловості.

4. Кордон із Німеччиною тепер мав проходити за 40 км. від Праги.

5. Чехо-Словаччина була змушена задовольнити територіальні вимоги Польщі й Угорщини:

   • Польща отримала район Тушинської Сілезії (1000 кв.км. з населенням 230 тис. чоловік);

   • Угорщина частину південної Словаччини і Закарпаття (12 тис. кв. км. з населенням близько 1 млн. чол..).

6. Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і українців (русинів).

Жовтень 1938 р. Німецькі війська окупували Судетську область і прикордонні з Австрією райони.

14-15 березня 1939 р. Закарпатська Україна проголосила свою незалежність.

14 березня 1939 р. Словаччину було проголошено незалежною державою. Головою уряду став Й.Тисо.

15-18 березня 1939 р. Угорська армія окупувала Закарпаття.

15 березня 1939 р. Німеччина змусила президента Чехо-Словаччини підписати акт про ліквідацію Чехо-Словацької республіки і перехід чеського народу «під опіку» Німеччини.

Уряди західних держав не звертали уваги на порушення Мюнхенської угоди.

Висновки:

1. Дії Німеччини – порушення Мюнхенської угоди.

2. Ця угода дала змогу А.Гітлеру здійснювати агресію мирними методами.

3. В. Черчилль про Мюнхенський договір (зговір) заявив: «Ми зазнали поразки без війни», а пізніше додав: «Британія мала вибір між ганьбою і війною. Ми вибрали ганьбу і отримали війну».

4. Мюнхенська угода сприяла загарбання Німеччиною всієї Чехо-Словаччини. Через півроку німецькі війська ввійшли до Праги (березень 1939 р.)

5. Окупація Праги призвела до швидкої зміни балансу економічних і політичних сил.

7. Ця угода стала одним з етапів підготовки Другої світової війни і сприяла її розв’язанню.

8. Мюнхенська угода – це ганебна сторінка західної дипломатії.