3) Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії.

Прибалтійські країни.

За роки незалежності найбільших успіхів добилися Литва, Латвія і Естонія, що раніше інших вийшли з СРСР та відмовилися брати участь в СНД.

Найгострішою проблемою Прибалтійських республік була проблема російськомовного населення. Протягом 45 років керівництво СРСР проводило політику «розбавлення» корінного населення переселенцями з інших районів.

Особливо великі російськомовні громади сформувалися в Латвії та Естонії. Ці громади уявлялися Москві тією силою, маніпулюючи якою можна було б контролювати норовистих сусідів.

Уряди Латвії та Естонії вирішили розв’язати цю проблему, обмеживши права тих емігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації 1940 р. і не вивчили мови корінної нації та не прийняли місцевих традицій. Вони мають право на громадянство лише за ряду умов, зокрема якщо складуть іспит з мови корінної нації.

Три прибалтійські держави – єдині в колишньому СРСР, котрі не вагаючись стали на шлях перебудови економіки на ринкових засадах, забезпечили всім, хто там живе, рівень життя, що наближається до європейських стандартів.

Білорусь.

Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли анти ринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі в 1994 р. президентом країни був обраний О.Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією і встановлення твердого державного контролю за економічною і політичною діяльністю. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусії.

В 1996 р. Лукашенко став ініціатором конституційної реформи в країні. Головним результатом якої стало безпрецедентне посилення ролі глави держави в системі органів влади. Діюча конституція закріплює за президентом мінімум 27 (!) повноважень, у той час як у конституціях навіть президентських республік їхня кількість не перевищує 13-15. Фактично президент наділений необмеженою владою.

Незважаючи на критику режиму О.Лукашенка ззовні, білоруський народ обирав його на посаду ще тричі (останній раз у грудні 2010 року).  

Молдова.

Незважаючи на спроби здійснення в 1990-х рр. ринкових реформ економіка Молдови продовжує перебувати в кризовому стані. У ній переважає малопродуктивне сільськогосподарське виробництво. Країна не має власної паливно-мінеральної бази і повністю залежить від імпорту корисних копалин.

Економічні труднощі і політичні проблеми загострюються кризою навколо Придністров’я, де зосереджена майже половина промислового потенціалу республіки.

Центральна Азія.

Показники економічного добробуту держав Центральної Азії (Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан) значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти та газу. В цьому відношенні пощастило Казахстану, Узбекистану, Туркменії. Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Таким чином інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються.

Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Туркменістану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покращити життєвий рівень населення (жителі Туркменістану безкоштовно забезпечуються електроенергією, газом і питною водою).  

Держави Закавказзя.

арні економічні перспективи має Азербайджан, який багатий на нафту.

У багато складнішому становищі опинилися Грузія та Вірменія, на території яких нема запасів природних копалин.   

6.  Міжнародні суперечності. Збройні локальні конфлікти.

                                                      Придністров’я   

Самостійний шлях Молдови майже відразу був ускладнений збройним конфліктом. Сепаратистську позицію зайняло російськомовне Придністров’я. Його бажання відокремитись від Кишинева, підігрівалось тим, що в перший рік незалежності в Молдові були сильні настрої на користь об’єднання з етнічно близькою Румунією. 2 вересня 1990 р. в Тирасполі (центральному місті Придністров’я) була проголошена 

Придністровська республіка яка почала орієнтуватися на Росію. Збройні сутички навесні і влітку 1992 р., переросли в широкомасштабні військові дії.

8 травня 1997 р. у Москві за посередництва президентів Росії та України було підписано угоду про широку автономію і самоврядування Придністров’я.

Абхазія.

Після грузино-абхазької війни 1992-1993 рр. з під юрисдикції Грузії вийшла Абхазія, яка мала статус автономії в її складі.

Сьогоднішня Абхазія проголосила себе незалежною від Грузії державою, де діє своя конституція, свої закони, обраний свій парламент, свій президент, створені абхазька армія і органи безпеки.

Офіційний Тбілісі не визнає незалежність Абхазії і продовжує вважати її автономною республікою в складі Грузії. Абхазію як суверенну державу також не визнає світове співтовариство.  

Нагірний Карабах.

Зерна конфлікту між Вірменією і Азербайджаном були посіяні в 1923 р. коли радянське керівництво прийняло рішення про включення населеного вірменами Нагірного Карабаху до складу Азербайджану (азербайджанці – мусульмани, вірмени – християни). Скориставшись новою ситуацією, створено перебудовою, Нагірний Карабах заявив про своє бажання перейти під юрисдикцію Вірменії. Азербайджан виступав проти порушення його територіальної цілісності, Вірменія ратувала за право національного самовизначення. Війна в яку сторони вступили (1988 р.) ще до розпаду СРСР, продовжилася вже між державами, що стали незалежними.

Росія допомагала по черзі то Азербайджану то Вірменії, а то і обом відразу, 

утримуючи їх під своїм впливом.

Врешті-решт, виникла само виголошена Нагірно-Карабахська республіка, не визнана Азербайджаном та формально незалежна від Вірменії.

Білет 30

1) Провідні ідеї італійського фашизму

• Італійці повинні пишатися своєю країною

• Усі політичні партії, крім фашистської, забороняються

• Місце італійської жінки - вдома. Італійки повинні мати багато дітей - майбутніх вояків

• Демократія не потрібна. Італія потребує сильного лідера, який дасть народу те, чого він хоче

• Комунізм і соціалізм - вороги фашизму

• Війна є благом для країни. Італійська молодь повинна бути готовою до боротьби

• Італія повинна утвердитись як імперія в Африці

• Потрібно збити пиху самовпевненості з великих держав.

Фашистський уряд повідомить нації, що для цього потрібно зробити

Б. Муссоліні головним ворогом «простих» італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді перетворенню Середземного моря у «внутрішнє італійське море». З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред'явив королю і уряду ультиматум: «Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим». Проте він відверто блефував - «сквадри» були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.

Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джо-лігті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аос-та, передумав. Привід було знайдено - не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум'я громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швейцарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. «Революція у спальному вагоні»1 перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про «похід на Рим» щонайменше 300 тис. «фашистських мучеників», а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102 - переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовіка XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: «уряд - це я».

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі, навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прем'єра, масове спорудження прижиттєвих пам'ятників, присвоєння титулів «першого», «найкращого» тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул «дуче» (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів-нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакомо Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару.

Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося нічого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи конституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні.

2) В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: ''Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці''.

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів - 33 ''за'', ''проти'' 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Са-марія, частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено.

В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967 p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.).

Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США.

У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.

Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.

Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма 'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:

- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного урегулювання;

- екстремістські угруповання ''Хамаз'', ''Хезболлах'', ''Ісламський джихад'' та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);

- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;

- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїль-ського діалогу.

Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.

3) Більшість дослідників уважає, що процес десталінізації можна переділити на три етапи. 1-й етап: весна 1953 р. — початок 1956 р. Через три місяці після смерті Сталіна було оголошено перші амністії ув'язненим до 5 років, яких було засуджено за посадові та господарські злочини, неповнолітнім (до 18 років), жінкам, котрі мали дітей віком до 10 років. Було скорочено строк ув'язнення за контрреволюційну діяльність. Рідше згадувалось ім'я Сталіна у пресі, офіційних документах. А у вересні 1953 р. було ліквідовано інструмент масових чисток і терору — військові трибунали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення. У 1955 р. засуджено керівників МДБ СРСР, які сфабрикували "ленінградську справу", а її учасників реабілітовано. Каральні органи було поставлено під жорсткіший контроль вищих органів влади. У цілому ж перший етап десталінізації проходив обережно, негласно, елементи сталінської політики ще домінували в політичній практиці. 2-й етап десталінізації проходив під знаком XX з'їзду КПРС (1956—1961 рр.). Повну реабілітацію одержали керівники партії й держави, воєначальники, письменники, зокрема українські Е. Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, драматург М. Куліш, кінорежисер О. Довженко. Поступово з місць ув'язнення було випущено й реабілітовано сотні тисяч простих громадян — жертв масових репресій ЗО—50-х рр. А втім, їхні психологічні страждання поглиблювалися соціально-побутовими: виникали труднощі з житлом, пропискою, роботою, грошова допомога була мізерною. У 1957 р. було поновлено Чечено-Інгуську, Кабардино-Бал-карську, Калмицьку, Карачаєво-Черкеську АСРР, проте не було офіційно реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, виселених вірмен, греків, болгар і представників інших народів, які зазнали сталінської опали. 3-й етап десталінізації — осінь 1961 р. — осінь 1964 р., пов'язаний із XXII з'їздом КПРС, на якому з новою силою прозвучала критика культу особи. На ньому йшлося про активних помічників Сталіна: Молотова, Кагановича, Маленкова, Ворошилова. На думку Хрущова, вони несли особисту відповідальність за численні масові репресії та за інші зловживання владою. Наприкінці жовтня 1961 р. делегати XXII з'їзду партії одностайно погодилися на винесення саркофагу з труною Сталіна з мавзолею на Красній площі. Наступним кроком стало зняття пам'ятників Сталіну, закривались і перейменовувались музеї, фабрики, заводи, колгоспи, які були названі ім'ям Сталіна; Сталінську область було перейменовано в Донецьку, а місто Сталіне — в Донецьк. Перелік законів СРСР та указів президії Верховної Ради СРСР, що стосувались присвоєння імені Сталіна, втратили свою силу. Але процес десталінізації провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна — крок уперед, робився крок назад — Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів "ждановщини" було розцінено як "вірні у принципі". Поряд із амністією засуджених, боячись посилення анти-партійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амністованих було повернено для відбуття покарання, переслідувалися колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпілля було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до свого успішного завершення, поступово згортався.