1) Вступ сша у війну

У січні 1917 року німецькі Кайзерліхмаріне відновили необмежену підводну війну, підводні човни під прапором кайзера влаштували справжнє полювання на будь-які торговельні судна, що прямували до Британських островів чи французьких берегів.Продовжуючи твердо стояти на своїй позиції та намагаючись зберегти нейтралітет, Вілсон віддав наказ на озброєння американських торгових суден зброєю, яка б дозволила відбиватися від німецьких підводних човнів на поверхні (але марні, коли підводні човни перебували під водою). Попри цим заходам, у лютому і березні 1917 німецькі підводні човни потопили ще сім торгових суден США. 26 лютого 1917 Вілсон оголосив про перехід США до політики «збройного нейтралітету» по відношенню до Німеччини. Це фактично означало розрив дипломатичних відносин між двома державами.Німеччина не надто високо оцінювала боєздатність США, враховуючи до того ж очевидне небажання американських політиків й населення держави в цілому ввергати свою країну у військовий конфлікт. Проте Німеччина почала підбурювати Мексику і Японію до війни проти США.19 січня 1917 міністр закордонних справ Німецької імперії, Артур Ціммерман, через посла Німеччини у США, направив таємну телеграму уряду Мексики, де запропонував країні, що страждала від років революції, вступити у війну, як союзник Німеччини проти Сполучених Штатів. У свою чергу, німці обіцяли Мексиці значну фінансову підтримку та допомогти їй повернути втрачені під час американо-мексиканської війни 70 років тому території Техасу, Нью-Мексико і Аризона^[19]. У той же час саме на Мексику покладалися переговори про військовий союз з Японією. Британська розвідка перехопила зміст телеграми і передала інформацію до Вашингтона. Отримавши таку інформацію Вілсон відважився видати сутність телеграми Циммермана широкій громадськості. 1 березня 1917 року, американські газети вийшли з аршинними заголовками на перших шпальтах: «Німеччина шукає союзників проти Сполучених Штатів»; обурені американці побачили в цьому казус беллі — привід для війни.2 квітня 1917 року, виходячи з ситуації, що склалася навколо США, Президент В.Вілсон запросив згоду Конгресу на вступ країни у війну. Група прогресистів Середнього Заходу виступила проти цього рішення, але під час голосування 4 квітня при 82 «за», 6 «проти»^{[а 3]} та 8 таких, що утрималися, верхня палата — Сенат США — прийняла рішення та 6 квітня 1917 Конгрес офіційно оголосив війну Німецькій імперії^[20].7 грудня 1917, практично через 8 місяців після вступу у війну, США оголосили про стан війни з Австро-Угорщиною.

2) «Відлига» – це назва періоду перебування М.Хрущова при владі в СРСР (1954-1964), що характеризувався політикою десталінізації, політичною реабілітацією і непослідовністю реформ.  У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтримала партійна верхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахують повстання в’язнів під антисталінськими лозунгами (Норильське, Воркутинське, Кенгірське повстання). Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Чимало політв’язнів в СРСР, в т. ч. з України звільнили з місць ув’язнення та реабілітували. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками Весь період управління М. Хрущова отримав назву «хрущовської відлиги» (цей термін започаткував відомий письменник І. Еренбург , який у 1954 р. написав повість із символічною назвою «Відлига»). Десталінізація – процес ліквідації наслідків сталінізації, що почався після смерті Й.Сталіна.

 Було проведено перейменування міст, пам'ятників та інших об'єктів, які були названі на честь Сталіна. Процес десталінізації досяг свого піку у 1961 році на 22-му з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. В результаті з'їзду були прийняті два ключових акти десталінізації: по-перше, 31 жовтня 1961 року тіло Сталіна було винесене з мавзолею на Червоній площі і перепоховане^[1], а по-друге,11 листопада 1961 року, місто-герой Сталінград був перейменований у Волгоград^[2].

У рамках десталінізації, багато інших міст, які носили ім'я Сталіна були або перейменовані або їм були повернуті їх колишні назви. Це торкнулося навіть столиць союзних республік та територій: Сталінабад, столиця Таджицької РСР була перейменована в Душанбе, Сталінірі, столиця Південно-Осетинської автономної області була перейменована в Цхінвалі.

3) Арабо-ізраїльські війни

Війни	Назви	Основні учасники	Результат
1948-1949 рр.	Перша арабо-ізраїльська (Війна за незалежність Ізраїлю)	Ізраїль Єгипет, Трансйорданія, Сирія, Ірак, палестинці	Ізраїль відстояв незалежність. Не було створено Палестинську державу. Поява проблеми палестинських біженців. Розподіл території Палестини між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами.
1956 р.	Англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту (Синайська війна)	Ізраїль, Франція, Англія. Єгипет, Сирія	Поразка Єгипту. Припинення судноплавства по Суецькому каналу. Тісне співробітництво між СРСР і арабськими державами. Поразка англо-французької колоніальної авантюри.
1967 р.	Шестиденна війна	Ізраїль Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак, палестинці	Розгром Ізраїлем армій сусідніх арабських держав. Окупація Ізраїлем Західного берега річки Йордан, сектора Газа, Синайського півострова, Голанських висот. Розрив дипломатичних відносин СРСР та інших соціалістичних держав з Ізраїлем.
1967-1969 рр.	Війна на виснаження	Ізраїль Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак, палестинці	Провал спроб Ізраїлю виснажити сили арабських держав і тим самим забезпечити собі безпеку. Зміцнення обороноздатності Єгипту і Сирії.
1973 р.	Семиденна війна (Війна Судного дня)		Показала подальшу безперспективність воєнного протистояння Ізраїлю з арабськими країнами. Розвінчано міф про непереможність армії Ізраїлю. Дала поштовх до мирного процесу, який завершився укладенням Кемп-Девідської угоди між Ізраїлем та Єгиптом.
1978 р.	Агресія проти Лівану (Операція “Літані”)	Ізраїль. Ліван, ОВП, Сирія	Створення Ізраїлем «зони безпеки» на півдні Лівану. Ізраїль врятував від остаточної поразки християн у громадянській війні. Введення на територію Лівану сирійських військ, які фактично встановили контроль над країною.
1982-1983 рр.	Агресія Ізраїлю проти Лівану (Операція “Мир Галилеї”)	Ізраїль. США, Франції, Англії, Італії. Ліван, Сирія, ОВП, екстремістські ісламські угруповання	Були розгромлені бази ОВП на території Лівану, палестинські загони були виведені з країни. Ізраїлю не вдалось завдати поразки Сирії і забезпечити недоторканість своїх північних кордонів від нападів ісламських бойовиків. Також не вдалося досягнути миру з Ліваном. Ліван зазнав агресії США, Франції, Англії, Італії, які втрутилися у перебіг громадянської війни. Ще більш зміцніли позиції Сирії в Лівані.
1987-1996 рр.	Перша інтифада	Ізраїль. Палестинці	Ізраїль був змушений надати палестинцям обмежену автономію.
2000-2004 рр.	Друга інтифада	Ізраїль. Екстремістські палестинські угруповання	Почалась реалізація плану по мирному врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту “Дорожня карта”.

Білет № 6

1) Версальський договір. 28 червня 1919 р. у Версалі було підписано мирний договір між Німеччиною та державами переможцями. Набрав чинності договір 10 січня 1920 р. Відповідно до статей договору, кордони Німеччини зазнавали значних змін. Французькі провінції Ельзас і Лотарингія, загарбані Німеччиною 1870 р., передавалися Франції. До неї також перейшли копальні в Саарській області. Ліве узбережжя Рейну було на 15 років окуповане союзниками. Зона на схід від Рейну на 50 км. Підлягала повній демілітаризації. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді, Морене. До Данії переходила північна частина Шлезвігу. Польща отримала Познань, райони Померанії, Західної та Східної Пруссії, частину Верхньої Сілезії; Гданськ (Данциг) ставав вільним містом під урядуванням Ліги Націй. Німецькі колонії Того й Камерун перейшли до Великої Британії та Франції. Велика Британія отримала також Танганьїку (колишню Німецьку Східну Африку), Бельгія – Руанду та Бурунді. За Японією було закріплено Маршаллові, Маріанські та Каролінські острови в Тихому океані, а також китайську область Цзяочжоу та концесію в Шаньдуні.За Версальським договором, винуватцями у війні було оголошено Німеччину та її союзників. На них було покладено виплату репарацій. Сума репарацій була узгоджена лише 1921 р. на Лондонській конференції і становила 1З2 млрд. золотих марок. Франція одержувала 52 %, Велика Британія – 22 %, Італія – 10 % загальної суми. Версальський договір забороняв загальну військову повинність у Німеччині, не дозволяв їй тримати підводний флот, військову та морську авіацію. Чисельність армії, що скликалася на добровільних засадах, не повинна була перевищувати 100 тис. вояків.

Мирні договори із союзниками Німеччини. 10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський договір з Австрією. За його умовами колишня Австро-Угорська імперія припинила існування. Частина Південного Тіролю переходила до Італії. Чехія та Моравія ставали частинами нової держави – Чехословаччини. Буковина передавалася Румунії. Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію, її флот переходив до союзників.

27 листопада 1919 р. у Нейї був укладений договір з Болгарією, частина території якої відходила до Югославії та Румунії. Чисельність армії обмежувалося 20 тис. вояків.

4 червня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці у Версалі було укладено мирний договір з Угорщиною, за яким Хорватія, Бачка та західна частина Банату передавалися Югославії; Трансільванія та східна частина Банату – Румунії; Словаччина та Закарпатська Україна – Чехословаччині. Угорщині дозволялося мати армію не більше як 33 тис. вояків.

10 серпня 19120 р. був укладений Севрський договір з Туреччиною. За його умовами оформлювався розподіл Османської імперії, яка втрачала 80% своїх володінь (Палестину, Трансйорданію, Ірак, Сирію, Ліван та ін.). За чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль країнами Антанти. Протоки роззброювалися, а будь-які нечорноморські держави діставали право безборонного проходу крізь них військових кораблів.