Провідні ідеї італійського фашизму

• Італійці повинні пишатися своєю країною

• Усі політичні партії, крім фашистської, забороняються

• Місце італійської жінки - вдома. Італійки повинні мати

багато дітей - майбутніх вояків

• Демократія не потрібна. Італія потребує сильного лідера, який дасть народу те, чого він хоче

• Комунізм і соціалізм - вороги фашизму

• Війна є благом для країни. Італійська молодь повинна бути готовою до боротьби

• Італія повинна утвердитись як імперія в Африці

• Потрібно збити пиху самовпевненості з великих держав.

Фашистський уряд повідомить нації, що для цього потрібно зробити

Б. Муссоліні головним ворогом «простих» італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді перетворенню Середземного моря у «внутрішнє італійське море». З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред'явив королю і уряду ультиматум: «Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим». Проте він відверто блефував - «сквадри» були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.

Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джо-лігті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аос-та, передумав. Привід було знайдено - не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум'я громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швейцарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. «Революція у спальному вагоні»¹ перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про «похід на Рим» щонайменше 300 тис. «фашистських мучеників», а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної

законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102 - переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовіка XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: «уряд - це я».

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі, навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прем'єра, масове спорудження прижиттєвих пам'ятників, присвоєння титулів «першого», «найкращого» тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу¹. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул «дуче» (вождь) і правив Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів-нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакомо Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару.

Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося нічого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи конституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні. «Корпоративна система». В основу економічної політики фашистів було покладено ідею створення «корпоративної держави» на засадах «класового миру». Власне, її автором був не Б. Муссоліні, а один з ідеологів фашизму поет Габріель д'Анунціо. Саме він створив перші корпорації в загарбаному в 1919 р. місті Ф'юме.

На початку дуче досить розпливчасто заявляв, що корпорації мусять взяти на себе функції парламенту з економічних питань. У цілому, суть задуму полягала в тому, що соціальний мир нібито настане тоді, коли в італійській економіці почнуть діяти фашистські картелі й синдикати, об'єднані в корпорації. Згодом він утворив спеціальне міністерство корпорацій для регулювання економічного життя країни. Для усунення конфліктів між робітниками і підприємцями 1927 р. було прийнято Хартію праці, за якою професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій.

Офіційно же курс на створення «корпоративної держави» було проголошено в 1934 р. В економіці почали діяти фашистські синдикати й корпорації, об'єднані в конфедерації. До їхнього керівництва входили партійні чиновники, представники фашистських профспілок і підприємці. Загалом в основних галузях економіки було створено 22 національні корпорації, а на середину 30-х рр. практично усі італійці стали їхніми членами. Як заявляв Б. Муссоліні, «фашистська держава може бути лише корпоративною, або вона не буде фашистською».

Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали фінансову підтримку профспілкам. На середину 30-х рр. фашистські профспілки об'єднували 4 млн чол. і завдяки численним пільгам та успіхам в організації дозвілля робітників набули великої популярності. До того ж фашистам вдалося зробити те, на що не спромоглися попередні уряди - скоротити безробіття (з 240 до 100 тис.).

У галузі економіки та соціальних відносин фашисти вжили заходів для залучення капіталовкладень у промисловість, провели широке роздержавлення, провели вдалу грошову реформу (цьому сприяли значні кредити із США, зокрема позика від банківського дому Моргана у 100 млн дол.). У 1929 р. рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на 40 %, виробництво сталі зросло на 84 %, електроенергії - на 100 %.

Проте корпорації не виконали покладених на них завдань. Так само провалилися проголошені Б. Муссоліні численні «битви»: «битва за урожай», «битва за народжуваність» і навіть

«битви» проти... горобців, мишей і кімнатних мух. Напередодні війни Італія так і не могла сама забезпечувати себе сировиною та продовольством, що постійно обіцяв режим.

4. Фашизація країни. Завдання суцільної фашизації Італії Б. Муссоліні поставив у 1925 р. За його задумом усі без винятку італійці повинні були нроникнутись фашистським світоглядом і виробити фашистську поведінку. При цьому Б. Муссоліні реально враховував традиційно високий авторитет у країні католицької церкви. Ніколи не будучи ревносним католиком, він 1929 р. уклав з Папою Римським Піем XI т. зв. Лютеранський пакт, за яким в обмін на визнання останнім Італійського королівства Ватикан отримав статус самостійної держави. У школах було збережено викладання Закону Божого й легалізовува-лася діяльність єдиної нефашистської партії «Католицька дія».

Державну поліцію було замінено фашистською міліцією, яка хоча й присягала королю, але виконувала лише накази дуче; на таємну поліцію ОВРА (Муссоліні порівнював її з «жахливим драконом») було покладено завдання проведення тотального шпигунства, провокацій і терору. Для контролю над діяльністю префектів та керівників великих державних підприємств і закладів до них приставлялися фашистські комісари, які після проведених Б. Муссоліні партійних чисток прагли за всяку ціну догодити дуче.

У 1926 р. фашисти запровадили новий виборчий закон, за яким партія, яка набирала на виборах понад половину голосів, отримувала 2/3 місць у парламенті. При цьому, правом висувати кандидатів у депутати були наділені лише загальнонаціональні фашистські організації. Новий закон фактично монополізував владу за фашистською партією. Проте головні важелі залишалися в Б. Муссоліні, який, окрім того, що був головою уряду, до 1929 р. особисто очолював 8 з 13 міністерств.

На виборах у травні 1929 р., які, попри обіцянки влади, пройшли в умовах залякування виборців, за офіційними даними, фашистський список підтримали понад 98 % італійців.

Для збільшення своєї популярності та не бажаючи ділити владу з кримінальним світом, Б. Муссоліні завдав серйозного удару по сицилійській мафії, від якого вона прийшла до тями лише після Другої світової війни.

Режим доклав чимало зусиль для розвитку спорту в країні; за часи тоталітаризму в Італії було споруджено стадіонів та

палаців спорту більше, ніж за всю її попередню історію. Улюбленим видом спорту Б. Муссоліні був бокс, який він проголосив «винятково фашистським засобом самовираження». При цьому піклування дуче про фізичний гарт нації мало цілком просте пояснення - він потребував готових до «великих битв» солдатів.

Справі фашизації повинна була служити й культура. Наслідуючи Наполеона, в 1926 р. Б. Муссоліні віддав наказ про заснування Італійської академії, кандидатури до якої він відібрав особисто. Від діячів мистецтва дуче вимагав доводити, що всі найголовніші світові відкриття найперше були зроблені італійцями: двигун внутрішнього згорання, динамо-машина, друкарська машинка тощо. У шалі культурного націоналізму доводилось, що навіть імя У. Шекспіра насправді було псевдонімом італійського поета.

Великого значення фашисти надавали ідеологічній обробці молоді - «надії батьківщини», її «завтрашній армії». «Живи з ризиком!» - закликав молодь дуче. З цією метою практично всіх дітей було залучено до п'яти фашистських молодіжних організацій, об'єднаних з часом у єдину - Італійську лікторську молодь.

Для виховання молоді в дусі відданості фашизму й особисто дуче на вимогу Б. Муссоліні було переписано шкільну програму з історії. Відтепер велика увага приділялася Давньому Риму - «найвеличнішій імперії світу», замовчувався період середньовіччя, коли Італія не могла похвалитися могутністю, заслуга об'єднання країни в XIX ст. приписувалася винятково Дж. Гарібальді і Дж. Мадзіні, які проголошувалися «найпершими фашистами». XX ст. проголошувалося «добою фашизму й Муссоліні».

Проходячи ідеологічний та військовий вишкіл, виховуючись у дусі обожнення дуче, молоді італійці мали стати гарматним м'ясом у майбутніх авантюрах за відтворення «Великої Італії».

2) ) 15 серпня 1947 набув чинності Закон про незалежність Індії, за яким їй було надано статус домініону в рамках Британської співдружності націй. Це внесло докорінні зміни у державно-правовий статус країни і відкривало принципово нову сторінку її історії.Установчі збори одержало повноваження видавати свої закони, приступило до роботи перше незалежне уряд Індії. Більшість міністрів були членами партії Індійський національний конгрес. Головою Установчих зборів став один з діячів ІНК - Раджендра Прасад, першим прем'єр-міністром Індії - Джавахарлал Неру. До складу уряду увійшли представники кількох політичних партій. У ньому переважав вплив помірно-консервативних сил. Більшість міністерських постів опинилося в руках конгрессистов: міністром оборони і закордонних справ став Дж. Неру, міністром внутрішніх справ - В. Патель, міністром фінансів - Ч. Дешмукх, міністром торгівлі - Т.Т. Крішнамачарі, міністром промисловості і постачання - лідер партії Хінду маха сабха Ш.П. Мукерджі, міністром юстиції - лідер Федерації недоторканних - Б.Р.Амбедкар. Склад уряду «національної концентрації» відбивав що склалася в перші роки незалежності розстановку соціально-політичних сил в країні. Вибрані в 1946 році провінційні законодавчі збори і відповідальні перед ними провінційні уряди так само відбивали інтереси прийшов до влади буржуазно - поміщицького блоку. Першочерговими завданнями нової державної влади стала індіанізація адміністративного апарату і збройних сил, робота з підготовки нової конституції і розробка системи відносин з суб'єктами федерації.Індійському уряду вдалося домогтися відходу з Індії останніх контингентів англійських військ в лютому 1948 року, однак ще в 1949 році в центральному апараті, головним чином в органах дипломатичної служби, перебувало близько тисячі чиновників - англійців.

Англійський імперіалізм, прагнучи по можливості зберегти свої позиції в Індії, робив ставку не тільки на свою пряму агентуру в адміністративному апараті, але і в першу чергу на князівства, в яких і після проголошення незалежності досі діяла княжа адміністрація. Тому першочергове завдання нового індійського держави полягала в прискоренні процесу інтеграції князівств з домініоном. Проблема визначення державних кордонів Індії залишалася невирішеною і залежала від розробки формули приєднання князівств до Індійського Союзу.

ПОЛІТИКА Дж.Неру

Внутрішня політика

Зовнішня політика

Прискорений розвиток держсектору в промисловості (за рахунок будівництва державою підприємств в металургії, машинобудуванні, електроенергетиці, вугільній і нафтовій промисловості). Активна підтримка приватного бізнесу, контроль за діяльністю монополій. Створення сприятливих умов для розвитку національної економіки (за рахунок обмеження доступу іноземного капіталу в країну). Проведення аграрної реформи (обмеження розмірів феодального землеволодіння, передача землі за викуп орендарям з нижчих каст, заохочення створення кооперативів). Проведення адміністративно- територіальної реформи у 1956 р. (розмежування за національною та мовною ознаками)

Дотримання принципу «позитивного нейтралітету», неприєднання до військово-політичних блоків (уряд Індії засудив створення СЕАТО в 1954 р. і СЕНТО в 1955 р.). У відносинах з іншими країнами застосовували п’ять принципів мирного співіснування «панча шіла» (уперше щодо Китаю): • взаємна повага територіальної цілісності і суверенітету; • взаємний ненапад; • невтручання у внутрішні справи одне одного; • рівність і взаємна вигода; • мирне співіснування. Дж. Неру був одним з ініціаторів Бандунзької конференції 1955 р. і створення Руху неприєднання На початку 60-х рр. через перебування на території Індії Далай-лами Тибету погіршилися індійсько- китайські відносини. Китайські війська окупували частину індійської території

3) Пе́рша Чече́нська війна́ — військовий конфлікт між Російською Федерацією та Чеченською Республікою Ічкерією, що відбувався переважно на території Чечні у період з 1994 року по 1996 рік. Результатом конфлікту стала перемога чеченських збройних сил та виведення російських військ, масові руйнування, жертви та збереження Чечнею незалежності.

Конфлікт полягав у прагненні Росії приєднати до себе Чеченську Республіку Ічкерію, яка з дотриманням усіх законодавчих норм та Конституції СРСР була перетворена спочатку на союзну республіку у складі СРСР, ставши шістнадцятою союзною республікою, а згодом реалізувала своє конституційне право на вихід зі складу СРСР. Це здійснювалось спираючись на Закон СРСР «Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР» в третій статті якого забезпечувалось право автономних утворень на вихід зі складу СРСР чи своєї союзної республіки.^[10] Ці дії не тільки не були оскаржені і скасовані урядами СРСР та РРФСР, а й були визнані та офіційно затверджені ними. Таким чином Чеченська Республіка Ічкерія дотримавшись законів стала легітимною незалежною державою і була частково визнаною державою, яку тоді визнали Афганістан та Грузія. Тож агресивний напад Росії наЧеченську республіку можна вважати з такої позиції актом агресії проти незалежної держави та порушенням норм міжнародного права. Російська сторона звинувачувала чеченське керівництво на чолі із Джохаром Дудаєвим в ескалації конфлікту, попри постійні пропозиції останнього вести перемовний процес, також новостворена Російська Федерація де-юре не визнавала незалежність Чеченської Республіки^[11].

Перша чеченська війна стала одним з наймасштабніших збройних конфліктів у новітній історії, а битва за Грозний стала найбільшою битвою в Європі з часів закінчення Другої світової війни^[12]. Внаслідок бойових дій велика кількість чеченських населених пунктів була зруйнована, під час війни загинуло близько 120 .000 мирних чеченських жителів, значна частина з яких — діти. Близько 200 .000 було поранено. Також майже половина населення Чечні (третину з яких складали росіяни, вірмени та євреї)^{[Джерело?]} стала біженцями. В ході війни російськими військами проводилися як цілеспрямовані масові вбивства, винищення і геноцид етнічних чеченців, так і винищення як результат способу ведення бойових дій російськими військами (зокрема масованим авіабомбуванням та артобстрілам внаслідок яких наприклад місто Аргун та столиця Чечні — місто Грозний були майже повністю зруйновані) який також часто був спрямований на винищення мирних чеченців, а іноді просто був неадекватним застосуванням сили і не зважав на втрати серед цивільних, що їх вони зазнають внаслідок військових операцій^[13][14][15]. Російська сторона в свою чергу заявляла про факти геноциду російського населення в Чечні, що за твердженням її офіційних представників було одним з приводів конфлікту^[16]. Офіційно російською стороною конфлікт називався «заходами щодо підтримання конституційного порядку».

Друга Чеченська війна — бойові дії Російської Федерації проти невизнаної Чеченської Республіки Ічкерія, що тривала переважно на території Чечні у період з 1999 року по 2009 рік.