3) Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії.

Прибалтійські країни.

За роки незалежності найбільших успіхів добилися Литва, Латвія і Естонія, що раніше інших вийшли з СРСР та відмовилися брати участь в СНД.

Найгострішою проблемою Прибалтійських республік була проблема російськомовного населення. Протягом 45 років керівництво СРСР проводило політику «розбавлення» корінного населення переселенцями з інших районів.

Особливо великі російськомовні громади сформувалися в Латвії та Естонії. Ці громади уявлялися Москві тією силою, маніпулюючи якою можна було б контролювати норовистих сусідів.

Уряди Латвії та Естонії вирішили розв’язати цю проблему, обмеживши права тих емігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації 1940 р. і не вивчили мови корінної нації та не прийняли місцевих традицій. Вони мають право на громадянство лише за ряду умов, зокрема якщо складуть іспит з мови корінної нації.

Три прибалтійські держави – єдині в колишньому СРСР, котрі не вагаючись стали на шлях перебудови економіки на ринкових засадах, забезпечили всім, хто там живе, рівень життя, що наближається до європейських стандартів.

Білорусь.

Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли анти ринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі в 1994 р. президентом країни був обраний О.Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією і встановлення твердого державного контролю за економічною і політичною діяльністю. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусії.

В 1996 р. Лукашенко став ініціатором конституційної реформи в країні. Головним результатом якої стало безпрецедентне посилення ролі глави держави в системі органів влади. Діюча конституція закріплює за президентом мінімум 27 (!) повноважень, у той час як у конституціях навіть президентських республік їхня кількість не перевищує 13-15. Фактично президент наділений необмеженою владою.

Незважаючи на критику режиму О.Лукашенка ззовні, білоруський народ обирав його на посаду ще тричі (останній раз у грудні 2010 року).  

Молдова.

Незважаючи на спроби здійснення в 1990-х рр. ринкових реформ економіка Молдови продовжує перебувати в кризовому стані. У ній переважає малопродуктивне сільськогосподарське виробництво. Країна не має власної паливно-мінеральної бази і повністю залежить від імпорту корисних копалин.

Економічні труднощі і політичні проблеми загострюються кризою навколо Придністров’я, де зосереджена майже половина промислового потенціалу республіки.

Центральна Азія.

Показники економічного добробуту держав Центральної Азії (Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан) значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти та газу. В цьому відношенні пощастило Казахстану, Узбекистану, Туркменії. Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Таким чином інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються.

Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Туркменістану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покращити життєвий рівень населення (жителі Туркменістану безкоштовно забезпечуються електроенергією, газом і питною водою).  

Держави Закавказзя.

арні економічні перспективи має Азербайджан, який багатий на нафту.

У багато складнішому становищі опинилися Грузія та Вірменія, на території яких нема запасів природних копалин.   

6.  Міжнародні суперечності. Збройні локальні конфлікти.

                                                      Придністров’я   

Самостійний шлях Молдови майже відразу був ускладнений збройним конфліктом. Сепаратистську позицію зайняло російськомовне Придністров’я. Його бажання відокремитись від Кишинева, підігрівалось тим, що в перший рік незалежності в Молдові були сильні настрої на користь об’єднання з етнічно близькою Румунією. 2 вересня 1990 р. в Тирасполі (центральному місті Придністров’я) була проголошена 

Придністровська республіка яка почала орієнтуватися на Росію. Збройні сутички навесні і влітку 1992 р., переросли в широкомасштабні військові дії.

8 травня 1997 р. у Москві за посередництва президентів Росії та України було підписано угоду про широку автономію і самоврядування Придністров’я.

Абхазія.

Після грузино-абхазької війни 1992-1993 рр. з під юрисдикції Грузії вийшла Абхазія, яка мала статус автономії в її складі.

Сьогоднішня Абхазія проголосила себе незалежною від Грузії державою, де діє своя конституція, свої закони, обраний свій парламент, свій президент, створені абхазька армія і органи безпеки.

Офіційний Тбілісі не визнає незалежність Абхазії і продовжує вважати її автономною республікою в складі Грузії. Абхазію як суверенну державу також не визнає світове співтовариство.  

Нагірний Карабах.

Зерна конфлікту між Вірменією і Азербайджаном були посіяні в 1923 р. коли радянське керівництво прийняло рішення про включення населеного вірменами Нагірного Карабаху до складу Азербайджану (азербайджанці – мусульмани, вірмени – християни). Скориставшись новою ситуацією, створено перебудовою, Нагірний Карабах заявив про своє бажання перейти під юрисдикцію Вірменії. Азербайджан виступав проти порушення його територіальної цілісності, Вірменія ратувала за право національного самовизначення. Війна в яку сторони вступили (1988 р.) ще до розпаду СРСР, продовжилася вже між державами, що стали незалежними.

Росія допомагала по черзі то Азербайджану то Вірменії, а то і обом відразу, 

утримуючи їх під своїм впливом.

Врешті-решт, виникла само виголошена Нагірно-Карабахська республіка, не визнана Азербайджаном та формально незалежна від Вірменії.

Білет 20

1) . Колективізація.

Здійснення індустріалізації потребувало значних коштів. На закордонні позики СРСР не міг розраховувати, оскільки Росія відмовилася повернути довоєнні борги, отож джерелом фінансування було обране сільське господарство. Для придбання на Заході машин, обладнання, технології важкої промисловості необхідні були товарні ресурси. І хоч Й.Сталін стверджував, що в країні є необхідні для індустріалізації ресурси, реальним джерелом валюти був лише хліб. Але він був у руках селян, які за роки НЕПу звикли до вільної торгівлі, й зголошувалися віддати хліб лише в обмін на потрібні їм промислові товари. Було вирішено відібрати хліб у селян силою, для чого спочатку об’єднати їх у колективні господарства (колгоспи), а потім уже звідти вилучати хліб.

Колективізація сільського господарства в СРСР (1929-1940 рр.)

Причини	Методи впровадження	Наслідки
1. Колективізація розглядалася як одне з джерел індустріалізації. 2. Існування одноосібного селянства в країні, яка проголосила будівництво соціалізму і запровадила планову систему господарювання, було неможливим. 3. Необхідність знищення найактивнішої частини селянства, яке протистояло проведенню більшовицького експерименту.	1. Терор проти селянства, особливо заможного та середняків, які були віднесені до категорії «класових ворогів на селі». 2. Примусове усуспільнення землі, засобів виробництва, худоби. 3. Позбавлення селян прав розпоряджатися вирощеною продукцією через обов’язкові постачання державі за значно нижчими, ніж ринкові, цінами.	1. Повна дезорганізація сільськогосподарського виробництва. Збір зернових впав до рівня 1921 р., поголів’я худоби скоротилося в 2 рази, свиней – в 2,2 рази. 2. Фізичне винищення найактивнішої частини сільськогосподарських працівників. 3. Відбулася люмпенізація села. 4. Голод 1932-1933 рр. знищив понад 10 млн. людей. Біля 12 млн. людей було розкуркулено. 5. На кінець 30-х рр. у колгоспи було об’єднано майже 97% селянських господарств.

На початку 1928 р. вибухнула «криза хлібозаготівель», і Й.Сталін висунув гасло суцільної колективізації. Гасло суцільної колективізації було офіційно проголошене на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП (б), на ньому ж були засуджені будь-які спроби відхилення від «генеральної лінії партії».

Колективізація – перебудова сільського господарства в СРСР внаслідок повсюдного створення колективних господарств (колгоспів,) наприкінці 20-х на початку 30-х років. Супроводжувалася ліквідацією одноосібних господарств. Базувалася на застосуванні протиправних методів, терору, беззаконня, репресій.

Наступ на приватних сільських господарів розпочався майже відразу після взяття влади більшовиками. Улітку 1918 р. з цією метою було створено «комбіди» («комітети бідноти»), які за півроку свого існування відібрали у господарів, яких радянська влада називала не інакше як «куркулями», 50 млн. га землі з 75-80 млн. га. У роки НЕПу сільське господарство відродилося. Та наприкінці 1927 р. в СРСР через «ножиці цін» сталася хлібозаготівельна криза - селяни відмовлялися задарма віддавати хліб. Мобілізувавши близько 30 тис. комуністів, Й. Сталін особисто виїхав до Сибіру й організував насильне вилучення хліба в селян. Спеціальні «продовольчі загони» по всій країні відбирали хліб, на дорогах стояли загороджувальні загони, суди ледь встигали виносити вироки. У відповідь лише в 1929 р. вибухнули близько 1 300 селянських повстань, які були жорстоко придушені.

У переліку ознак «куркульських» господарств, видрукуваному в 1930 р., визначалися наявність млина, крупорушки, олійниці та інші підприємства і пристрої, де застосовувався механічний двигун; постійне здавання у найм складної сільськогосподарської техніки з механічним двигуном, заняття торгівлею тощо. «Куркульськими» вважалися господарства, які мали хоча б одну з цих ознак, а також якщо розмір прибутку становив більше 300 рублів у рік на одного члена сім'ї, але не менше 1 500 рублів на господарство.

Влада не тішила себе ілюзіями, що селянство не чинитиме опору, тому було прийнято «антикуркульське» законодавство й прийнято рішення про «розкуркулювання» села. Ще в 1928 р. И. Сталін переконував, що в країні «куркульські» господарства становлять 5 %, з них 2-3 % - дуже заможні.

У період «розкуркулювання», яке, одночасно з проголошенням курсу на суцільну колективізацію, розпочалося в 1929 p., було ліквідовано щонайменше 3 млн. господарств і репресовано понад 10 млн. сільських жителів. Отож було знищено не 5 %, а 11-12 % найпрацьовитіших, умілих і старанних хліборобів.

Так було покладено початок першій і найтрагічнішій сторінці «розселянювання», тобто знищення селянства як численної соціальної, якісно відмінної від інших групи населення, з її особливим місцем у виробництві, особливим складом соціальної психології, особливим укладом селянського життя. У 1929 р. було запроваджено надзвичайні «трійки», які вершили скорий суд над «куркулями». Для проведення колективізації на село були направлені понад 25 тис. комуністів («двадцятип'ятитисячники»); колгоспам надавалася державна підтримка технікою, посівним матеріалом.

Колективізація та «розкуркулення» здійснювалися поспіхом. Потрібно було створити атмосферу страху, щоб послабити опір селянина, і якнайшвидше, поки цей страх тримався, сформувати колгоспи. Відповідно до вказівок Й. Сталіна, людей насильно заганяли до колгоспів, усуспільнювали їхній реманент, худобу, а коли це спричинилося загальним обуренням, Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів» усю відповідальність переклав на місцевих керівників. Та вже через півроку він висунув гасло: колективізацію за два роки. Колгоспників перетворили з господарів у найманих працівників, для свого споживання вони отримували не свою долю в спільно вирощеному врожаї, а лише оплату праці. Так, у 1931 р. за трудовий день колгоспники отримували щонайбільше 1,5 кг хліба.

З осені 1932 р. радянська влада розпочала справжню війну проти селянства. За законом, названим «законом про п'ять колосків», 55 тис. селян були засуджені до 10 років в'язниці та концтаборів та до смертної кари за спробу «крадіжки» зерна чи худоби. Продовольчі загони за сприяння місцевих комуністів відібрали у селян практично всі продукти харчування. За таких умов селяни намагалися забивати худобу для власного споживання, щоб вижити в умовах голоду, який настав з 1931 і тривав до 1933 р. Небачений в історії голод охопив Україну, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, степові райони Дону й Кубані. Випадки людиноїдства й смерті цілих сіл були настільки частими, що це нікого не дивувало. Масштаби голоду були катастрофічними, й дотепер не відома точна кількість померлих. Так, щодо України називаються цифри від 3 до 12 млн людей.

У 1937 р. колективізацію було в основному завершено. На кінець 30-х pp. у колгоспи було об'єднано майже 97 % селянських господарств.