2) Напад Японії на Перл-Харбор I початок війни на Тихому океані

Розвиток воєнних дій в Європі мав безпосередній вплив на становище в Тихоокеанському басейні. В японських правлячих колах велася дискусія щодо стратегії війни. Плану нападу на СРСР протиставлялася зваблива перспектива загарбання колоніальних володінь США, Англії, Франції та Голландії у басейні Тихого океану. Капітуляція Франції та Голландії, а згодом і поразка німецьких військ під Москвою вирішили суперечку на користь південного варіанту.  За вимогою Японії французький уряд Петена 21 липня 1941 р. підписав з нею договір про спільну оборону Індокитаю. Після його окупації японські війська, маючи кількісну перевагу в цьому регіоні над англо-американськими силами, готувались до завоювання островів Індонезії. США та Англія погрожували Японії припинити з нею торгівлю, намагаючись за допомогою економічного тиску і дипломатичних переговорів змусити її відмовитися від своїх планів. З метою виграти час і підготувати напад на американські військово-морські бази, кабінет Тодзіо направив у США спеціальну місію для переговорів про врегулювання спірних питань японо-американських відносин. У Вашингтоні велися переговори, а в Токіо 5 листопада на імператорській нараді було прийнято остаточне рішення про початок війни.  7 грудня 1941 p., коли гарнізон і екіпажі військових кораблів були на сніданку, з японських авіаносців злетіли літаки і разом з підводними човнами здійснили несподіваний напад на американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гаванських островах. Командування бази отримало повідомлення про наближення японської авіації, але не зреагувало належним чином. Внаслідок масованої атаки було потоплено 4 американських лінкори, а 4 пошкоджено, знищено 188 літаків, з ладу вибуло 18 військових кораблів та 128 літаків. 8 грудня США оголосили війну Японії.  Майже водночас з нападом на Перл-Харбор японські війська завдали сильного удару по англійській далекосхідній ескадрі в районі Сінгапура, потопивши кілька англійських військових кораблів.  11 грудня війну Сполученим Штатам Америки оголосили Німеччина та Італія. Разом з Японією вони 18 січня 1942 р. підписали угоду про розмежування зон військових операцій. В японську зону ввійшли території і води від Уральського хребта до західного узбережжя американського континенту. Італії і Німеччині відводились території від Уралу на захід до східного узбережжя Америки та Американський континент. Таким чином, арена військових дій значно розширилася, три чверті населення планети було втягнуто у криваву бійню. Тепер у війні брали участь всі великі держави світу.  До літа 1942 р. японські війська завоювали Малайзію, англійську військово-морську базу Сінгапур, Бірму, острови Індонезії та Філіппіни, Гонконг, вторглися у Південно-Західний Китай, окупували острови Гуам, Уейк, Нову Британію, Соломонові острови та частину островів Нової Гвінеї. За неповних 6 місяців Японія заволоділа величезною територією загальною площею в 3 млн. 860 тис. кв. км з населенням 150 млн. чол. Втрати Японії становили 15 тис. чол.  Загроза японського вторгнення нависла над Індією та Австралією. Але спроба висадити десант на узбережжя Австралії не вдалася. Піддавши масованому бомбардуванню і обстрілу японські війська, американська авіація змусила їх відступити. До літа 1942 р. окреслився перелом у ході військових дій на Тихому океані. У травні-червні в морських битвах у Кораловому морі біля американського острова Мідуей японці втратили 8 кораблів і 259 літаків. 8 серпня 1942 р. англо-американські сили розпочали наступ на Соломонові острови і Нову Гвінею. Наприкінці 1942 – на початку 1943 pp. успішні операції союзників на тихоокеанському узбережжі призвели до поразки японського флоту, остаточно позбавивши Японію військової ініціативи.

3) 80-ті роки в США – це роки президентства Р. Рейгана. Два строки – з 1980 по 1988 р.– Рейган та його адміністрація перебувають при владі. Рейган увійшов в icтopiю з власною програмою соціально-економічного розвитку країни – «рейганомікою».

У «рейганоміці»та концепції «сильної Америки» відбито прагнення великого капіталу США обмежити державне регулювання економіки і «оздоровити» її за рахунок гри вільних ринкових сил, тобто ліквідації державних перепон для діяльності монополістичного капіталу та посилення воєнно-політичного тиску США на світовій арені.

Мабуть, буде зайвим спинятися на оцінках, даних цій npoгpaмi в момент и запровадження та в перші роки реалізації підтвердилося те, про що попереджали відомі американські економісти. Проголошена республіканцями «економічна революція» провалилася. Її почали називати «контрреволюцією консерваторів».

Основний зміст економічної програми своєї адміністрації президент Рейган виклав у виступі на об’єднаному зaciданні обох палат конгресу США 18 лютого 1981 р. Програма називалася «Новий початок Америки. Програма оздоровлення економіки». Вже сама назва концентровано виявляла рішучий намір нового уряду здійснити дійову терапію національного господарства, яке протягом 70-х років перебувало у найтяжчому стані від часів катастрофічної кризи 1929 – 1931 рр. В економіці наростали застійні явища, що проявлялися у сталому уповільненні темпів економічного зростання, підвищення продуктивності праці, збереженні високого рівня безробіття, двозначних цифрах інфляції, розбалансованості платежів тощо.

Двома провідними напрямами програм були цілеспрямована зміна в орієнтації державної економічної політики та обмеження роль держави в економіці на користь приватного сектора. В цілому «рейганоміка» передбачала відхід від кейнсіанської тактики «швидкого реагування» на зміни господарської ситуації та пропонувала зосередити державну економічну політику на тривалому стимулюванні «більш ефективного функціонування приватного ринку».

У лютневому виступі президента перед конгресом було визначено чотири головні напрями програми:

1) обмеження загальних витрат державного бюджету (особливо за рахунок скорочення витрат на соціальні потреби i державних субсидій у деяких галузях промисловості, торгівлі, сфери послуг та досліджень);

2) зменшення податків i збільшення норми амортизацій, спрямоване на зростання капіталовкладень та нововведень у приватному секторі;

3) обмеження державного регулювання тоді, коли воно збільшує «необхідні витрати виробництва приватного сектора (напр.: ліквідація численних заходів по охороні здоров'я та навколишнього середовища);

4) обмежувальна кредитка політика, націлена на уповільнення темпів інфляції та оздоровлення долара.

Для виправдання «рейганоміки» було обрано з теоретичного арсеналу буржуазної політекономії ті засоби, які рекомендували інші, відмінні від кейнсіанських форми державної економічної політики i які доводили здатність капіталістичного ринку автоматично, без втручання держави забезпечити «могутній економічний розвиток».

Одним з цих засобів була так звана концепція «економіки пропонування», тобто теорія економіки, орієнтованої на пропонування. Зміст «економіки пропонування» можна висловити досить стисло – це критика наявної державної політики, орієнтованої насамперед на попит, тобто політики, спрямованої на стимулювання економічного зростання завдяки підтриманню ефективного попиту. Це критика «надмірної» ролі державних витрат i державного регулювання процесу господарювання.

Основними «конструктивними» тезами «економіки пропонування», пов'язаними у двофакторній моделі ринку «попит – пропозиція» саме з пропозицію, є скорочення оподаткування, щоб заохотити зростання виробництва, згортання державних витрат, зменшуючи цим заборгованість i знімаючи загрозу галопуючої інфляції.

Поряд з «теорію пропонування» у «рейганоміці» спостерігається ще одна течія буржуазної економічної думки. Насамперед, тут слід відзначити монетаризм. Передусім монетаризм відкидає його фіскальні заходи як неефективні або такі, що мають інфляційний характер.

Практичне застосування в США монетаристських ідей безпосередньо призвело до скорочення соціальних витрат держави поряд зі збільшенням воєнних витрат.

білет 16

1) Воє́нний комуні́зм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918–1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та недіяльності звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.

Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП (б

Знаряддям виконання цієї політики стали: військові загони (продзагони), комісари, комітети незаможних селян, які примусово вилучали в селян всі «надлишки» сільськогосподарської продукції. Компенсація не передбачалась.

Наслідки політики «воєнного комунізму»

2) ) Наслідки і значення Сталінградської битви.

• Сталінградська битва поклала початок докорінному перелому в ході всієї Другої світової війни;

• червона армія захопила стратегічну ініціативу і не втрачала її до повного розгрому нацистської Німеччини;

• розгром супротивника під Сталінградом створив сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів на південно-західному напрямку, сприяв успішним діям військ Червоної армії під Ленінградом, на Кавказі, та інших ділянках радянсько-німецького фронту.

• розгром румунських та італійських армій поклав початок внутрішньополітичній кризі в цих країнах;

• перемога під Сталінградом активізувала рух Опору у Франції, Греції, Норвегії, Югославії, Бельгії та інших країнах Європи;

• Туреччина і Японія відмовилися починати воєнні дії проти СРСР;

• виріс міжнародний авторитет СРСР, зміцнилася антигітлерівська коаліція.

Після поразки під Сталінградом і зимового наступу Червоної армії гітлерівське командування, плануючи літню кампанію 1943 р., вирішило провести великий наступ на радянсько-німецькому фронті з метою повернення собі стратегічної ініціативи. Для наступу противник обрав так званий Курський виступ, що утворився в ході зимово-весняного наступу радянських військ. Операція дістала кодову назву «Цитадель». Під час підготування операції радянське командування, проаналізувавши всі дані розвідки, визначило, що наступ гітлерівців розпочнеться вранці 5 липня. Війська було приведено у повну бойову готовність. Німцям не вдалося використати фактор раптовості. На ділянці Воронезького фронту німецькі війська підійшли до невеликого села Прохорівна, де відбулася найбільша танкова битва Другої світової війни: одночасно у зустрічному бою з обох сторін брало участь до 1200 танків, самохідних і штурмових гармат. 5 серпня 1943 р. були звільнені Орел і Бєлгород, яким уперше салютувала Москва, а 23 серпня було звільнено місто Харків. Курська битва знаменувала собою завершення докорінного перелому в ході Другої світової війни. Гітлерівське командування зазнало фіаско у своїй спробі повернути втрачену стратегічну ініціативу. Німецько-фашистські війська змушені були перейти до оборони.У серпні 1943 р. контрнаступ радянських військ переріс у загальний наступ – наступали 8 фронтів на лінії фронту 2000 км. Ворог змушений був відходити за могутній водний рубіж – Дніпро. Тут німецьке командування створило «Східний вал», якого було наказано утримувати до останньої людини. Внаслідок героїчного форсування Дніпра радянські війська визволили Запоріжжя (14 жовтня), Дніпропетровськ (25 жовтня), а 6 листопада 1943 р. – Київ. Червона армія вирушила до західних кордонів країни.

3) В'єтна́мська війна́ (в'єт. Chiến tranh Việt Nam, англ. Vietnam War) (1959–1975) — війна між комуністичним Північним В'єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) і Південним В'єтнамом (підтримуваним США, Австралією, Новою Зеландією,Південною Кореєю тощо)^[7].

Війна почалася як неоголошена терористична та диверсійна «партизанська» війна з боку комуністичного режимуПівнічного В'єтнаму у Південному В'єтнамі засланими з Півночі диверсійними загонами.^[8] Надалі до неї офіційно на державному рівні приєдналися Північний В'єтнам, США та інші країни. Таким чином, з боку Північного Вєтнаму, Китаю та СРСР — це була агресивна загарбницька війна за поширення «комунізму», за ліквідацію демократичного ладу загального добробуту та суспільства прав людини та поширення диктатури на теренах всього В'єтнаму та взагаліІндокитаю та Південно-Східної Азії; з боку Південного В'єтнаму — це була оборонна війна за збереження незалежностіта правової держави. З розвитком подій В'єтнамська війна поширилася на сусідні країни — як громадянська війна вЛаосі і Камбоджі, що йшли паралельно та всіляко роздмухалися Китаєм та СРСР в рамках доктрини «тріумфального поступу світового комунізму».

Цю війну також звуть Другою індокитайською війною, маючи на увазі Першу індокитайську війну (1946–1954) при участіФранції.