3) Об’єднання Німеччини

Боротьба Пруссії й Австрії за переважання в Німеччині

Після закінчення революції 1848—1849 pp. Німеччина залишалася феодально роздробленою державою. Пруссія прагнула зайняти панівні позиції.

Пруссія намагалася об’єднати Німеччину під своєю зверхністю. Шлях до об’єднання Німеччини під владою Пруссії пролягав через перемогу Пруссії над Австрією і цей шлях ґрунтувався на агресивній політиці у її стосунках з сусідами, в першу чергу з Австрією, Данією, Францією. Значну роль в об’єднанні Німеччини відіграв Отто фон Бісмарк.

У 1850 р. було розроблено й оприлюднено конституцію Пруссії, яка знищила демократичні свободи, завойовані під час революції 1848 р. За новою конституцією:

• вся повнота влади належала королю і міністрам;

• організовувалося дві палати;

• на виборах установлювалися високий віковий (30 років) і майновий цензи;

• у Пруссії володарював мілітаристський, поліцейсько-бюрократичний режим;

• панівне становище в політичній, економічній та військовій сферах посідали поміщики (юнкерство).

Спочатку Отто фон Бісмарк використав Австрію у боротьбі проти Данії у 1864 р. Залучення до цієї війни Австрії дало змогу Пруссії посварити її з іншими членами Німецького союзу, у якому вона головувала. Таким чином він домігся ізоляції Австрії, а потім реалізував план усунення її від німецьких справ, розв’язавши австро-прусську війну 1866 р.

Спочатку Отто фон Бісмарк уклав союз з Італією, яка прагнула відвоювати в Австрії Венеційську область. Заручився він підтримкою і багатьох німецьких князівств, а також нейтралітетом Франції та нейтралізацією Росії.

У війні Австрії та Пруссії 1866 р. Австрія програла в боротьбі за панування над німецькими землями і в справі про об’єднання.

Воєнний розгром Австрії привів до того, що справа об’єднання Німеччини остаточно перейшла до рук прусських поміщиків, які домоглися створення Північнонімецького союзу під зверхністю Пруссії (1866 p.).

Бісмарку вдалося реалізувати план об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії й досягти поставленої мети завдяки тому, що він. використовуючи різні методи, керувався в своїй політиці перш за все інтересами держави.

Мілітаризм — реакційна політика гонитви озброєнь, нарощування військової могутності держави для підготовки і ведення загарбницьких воєн.

Отто фон Бісмарк і його політика об’єднання земель

Отто фон Бісмарк (1815—1898) — видатний державний діяч, талановитий дипломат і стратег, творець наймогутнішої на той час військово-промислової держави — народився в невеликому дворянському маєтку Шенгаузен, недалеко від Берліна. У 17-річному віці закінчив гімназію, вступив до Геттінгенського, а згодом до Берлінського університету, де вивчав юридичні науки.

Після закінчення університету поїхав у село управляти двома маєтками, які залишив йому батько. У своїх господарствах використовував нову техніку, нові засоби агрохімії.

З 1851 р. Бісмарк на державній службі. Він став представником Пруссії в союзному парламенті. Переконаний монархіст. Заявляв, що вважає шкідливим існування парламенту і що для управління державою парламент не годиться.

У 1862 р. був призначений першим міністром Пруссії.

Провів військову реформу, зокрема:

• значні кошти було спрямовано на реорганізацію армії та її роззброєння;

• армію було оснащено новими видами зброї;

• відбулося збільшення армії вдвічі.

Хитрий, із сильною волею та неабияким розумом, обережний, але й готовий до ризику, Бісмарк усвідомлено використовував війну як знаряддя політики. Він запровадив основний принцип прусської політики — „сила переважає право”, заявляючи: „З багнетом можна зробити геть усе...”

Бісмарк досяг великої влади, одержав титул графа і князя. Вирішував міжнародні проблеми і війною, і за допомогою дипломатії. Він відіграв велику роль у політичному житті Німеччини, заявляючи: “Великі питання доби розв’язуються залізом і кров’ю”.

Об’єднання Німеччини

У феодально роздробленій Німеччині в різних регіонах, землях, князівствах і герцогствах діяли свої закони, митниця, були свої армії і система державної влади. Зберігалися феодальні пережитки.

Утім відбувався процес швидкого економічного розвитку німецьких держав. У Рейнській області, у Саксонії, Сілезії виникла сильна, технічно добре обладнана велика заводська промисловість. Промислове виробництво і протяжність залізниць за 10 років зросли вдвічі. На 1860 р. Німеччина посіла третє місце у світовому промисловому виробництві після Великої Британії та Франції. Швидко зростав і промисловий пролетаріат. Стрімкий розвиток капіталізму сприяв розумінню необхідності вирішити питання про об’єднання Німеччини.

Політична роздробленість і феодальні пережитки перешкоджали подальшому розвиткові в країні нових, капіталістичних відносин. Питання про об’єднання країни вимагало невідкладного розв’язання.

Два можливих способи об’єднання Німеччини

1. “Знизу” — способом революційної боротьби скинути феодальні династії та проголосити німецьку демократичну республіку.

2. “Зверху” — способом воєн і реформ, які здійснювала Пруссія.

Зміцнюючи позиції прусських поміщиків (юнкерів), які виступили в союзі з німецькою буржуазією, для збереження напівфеодальних династій утворити Німецьку імперію з гегемонією у ній Пруссії.

У 1866 р. 22 німецькі держави (4 королівства, 11 герцогств, 7 князівств) і три вільні міста підписали договір про створення Північнонімецького союзу. Установчі збори, обрані на засадах загального виборчого права, затвердили конституцію, яка набула чинності з 1 липня 1867 р.

На чолі Союзу був президент, на посаду якого завжди призначали прусського короля, що зосереджував у своїх руках виконавчу владу.

Це стало одним з етапів на шляху до об’єднання Німеччини.

Південні католицькі землі відмовилися від союзу з протестантською Пруссією, Бісмарк вирішив розпочати патріотичну війну проти якоїсь іншої держави.

Процесу об’єднання Німеччини заважала Франція, яка:

• вимагала, щоб південні німецькі держави залишалися поза межами об’єднаної Німеччини;

• сподівалася загарбати німецькі землі на лівому березі Рейну.

Щоб нейтралізувати великі держави, Бісмарк вирішив спровокувати Францію на розв’язання війни, яка почалася 1870 р. На початку вересня 140-тисячна німецька армія під командуванням Мольтке оточила і змусила капітулювати 90 тис. французів поблизу м. Седан.

21 січня 1871 р. уряд Франції підписав перемир’я з німцями, попередньо здавши Париж окупантам. Поразка Франції була очевидною і 10 травня 1871 р. сторони, які воювали, підписали мирний договір, за яким Франція віддала Німеччині багаті на залізну руду та кам’яне вугілля Ельзас і Лотарингію і погодилася сплатити контрибуцію 5 млрд франків.

Під час війни відбулося остаточне об’єднання німецьких земель.

18 січня 1871 р. У Версалі було проголошено про створення Німецької імперії на чолі з імператором, яким став прусський король Вільгельм І (правив з 1871 р. по 1888 p.).

Першим канцлером став Бісмарк.

До складу Німецької імперії увійшли:

• учасники Північнонімецького союзу;

• південнонімецькі держави;

• Ельзас і частина Лотарингії, захоплені у Франції.

Було введено єдину грошову систему.

Створено Імперський банк (Рейхсбанк).

Об’єднання Німеччини відбулося “зверху” під зверхністю Пруссії завдяки дипломатичним інтригам і війнам, “залізом і кров’ю” в інтересах поміщиків — юнкерів та буржуазії. Прусські поміщики — юнкери зберегли свої володіння і політичну владу в країні.

Наслідки об’єднання Німеччини

1. На 1871 р. завершилося об’єднання Німеччини й утворилася єдина національна держава, яка почала утримувати ключові позиції європейських міжнародних відносинах, відігравати вагому роль на Європейському континенті.

2. Було утворено імперію, до якої увійшли всі землі й князівства Німеччини за винятком Австрії.

3. Центром створення єдиної німецької держави стала Пруссія.

4. Утворення Німецької держави сприяло розвиткові ринкових відносин:

• було завершено процес формування єдиного національного ринку;

• доведено до кінця промислову революцію;

• було проведено реформи, які ліквідували низку феодальних пережитків, але не торкнулися основних інтересів поміщиків;

• було скасовано всякі обмежувальні регламентації для промисловості й торгівлі.

Негативні наслідки об’єднання Німеччини

• Укріплення в центрі Європи сильної мілітаристської держави для всіх сусідніх народів стало потенційною небезпекою, яка в будь-який момент могла вилитися в німецьку агресію.

• Нова німецька держава, яка з’явилася у центрі Європи, в наступному столітті відіграє найтрагічнішу роль у долях людства.

• Об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії призвело до насаджування ідеології мілітаризму та агресії, яка згодом підштовхнула Німеччину до розв’язання двох світових воєн.

• Німеччина розпочала боротьбу за переділ світу, стала основним вогнищем війни у Європі.

Перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію Причини створення Австро-Угорщини

1. Економічна, воєнна та політична відсталість Габсбурзької імперії.

2. Поразка в австро-прусській війні змусила Франца Йосипа І піти на суттєві поступки Угорщині.

Утворення Австро-Угорщини стало результатом переговорів австрійського уряду з лідерами угорських політичних партій у 1867 р. Було створено Дуалістичну монархію двох держав - Цислейтанії, що об’єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Сілезію, Трієст, Далмацію, Буковину, Галичину, Крайну, і Транслейтанії, що складалася з Угорщини, Трансільванії, Хорватії, Славонії.

Австро-Угорщина проіснувала до 1918 р. Згодом це було підтверджено конституцією, де визнавалися деякі політичні свободи.

Імператор Австрії був і королем Угорщини.

Король — імператор Австро-Угорщини Франц Йосип був непередбачуваним і непослідовним у проведенні радикальних політичних і економічних реформ. Важливу роль відігравала армія, зростала її чисельність, збільшувалися видатки на її утримання.

У другій половині XIX ст. Австро-Угорщина була середньорозвиненою аграрно-індустріальною країною. Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку.

Наслідки утворення Австро-Угорщини:

• створення Австро-Угорщини перекреслювало плани чеської та хорватської громадськості на створення власних автономій;

• усі слов’янські народи, що опинилися під владою Угорщини, зазнавали мадяризації (Славонія, Хорватія).

3) Об’єднання Німеччини.

Розвиток НДР. З утворенням на території радянської окупаційної зони 7 жовтня 1949 р. НДР у цій країні утвердився тоталітарний режим, повністю орієнтований на СРСР.

В НДР були проведені соціалістичні реформи.

Москва, природно, підтримувала в Німеччині політичні сили лівої і ліворадикальної орієнтації. Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН) фактично узурпувала всю владу в країні й розпочала будівництво соціалізму за радянським зразком.

Невдоволення частини населення соціалістичними перетвореннями, економічним відставанням від ФРН та інших капіталістичних країн, розколом Німеччини з упередженням придушувалося органами державної влади. Форми протесту проти правлячого режиму набирали різноманітного вираження, але найбільш частою стала втеча східнонімецьких громадян у ФРН. У відповідь на це був закритий кордон.

Символом тоталітаризму в НДР стала Берлінська стіна (міцна бетонна споруда завдовжки 115 км, оснащена 210 вишками, 245 вогневими позиціями, мала 25 контрольно-пропускних пунктів), побудована вздовж Західного Берліна, і закриття кордону з ФРН в 1961 році.

У 1968 р. була прийнята нова Конституція НДР, в якій офіційно виголошувалась «керівна роль» СЄПН в державі.

НДР у 80-ті роки була економічно найрозвинутішою країною серед соціалістичних країн Європи.

«Перебудова» розпочата в СРСР, викликала засудження у керівництва НДР. Генеральний секретар ЦК СЄПН Еріх Хонеккер заявив, що брати СРСР за приклад НДР не буде.

Наприкінці 80-х на початку 90-х рр. у житті німецького народу відбулися докорінні зміни. В 1989 р. в НДР почалася ліквідація тоталітарного режиму. Наближалася 40-ва річниця утворення НДР. У дні святкування ювілею 7-9 жовтня тисячі людей вийшли на антисоціалістичні демонстрації. Влада поступово втрачала контроль над перебігом подій. Під тиском народних мас у ніч проти 10 листопада 1989 р. було зламано Берлінську стіну і відкрито кордон між Східним і Західним Берліном. Постало питання про об’єднання двох німецьких держав. У березні 1990 р. в НДР на виборах перемогли християнські демократи, які погодилися на об’єднання Німеччини на умовах ФРН.

У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об’єднання ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН.

СРСР спершу виступив за перетворення об’єднаної Німеччини в нейтральну країну. Коли ця вимога була відхилена США, Великою Британією і Францією, керівництво СРСР пішло на поступку і погодилося, що Німеччина залишиться членом НАТО.

3 жовтня 1990 р. було проголошено акт возз’єднання Німеччини. НДР припинила своє існування. Передбачались терміни виводу (до кінця 1994 р.) радянських військ зі Східної Німеччини. Канцлером нової держави став Гельмут Коль. На території НДР були підняті прапори ФРН. Відтворення єдиної Німеччини відбулося мирним демократичним шляхом. Об’єднання Німеччини стало найважливішою подією в її повоєнній історії.

4. Здобутки і проблеми.

Об’єднання Німеччини стало найважливішою подією в її повоєнній історії, але й поставило перед країною низку проблем.

По-перше, це була проблема інтеграції державної планової економіки колишньої НДР у ринкову економіку ФРН. За нових умов багато підприємств виявилися неконкурентоспроможними і збанкрутіли. Значно зросло безробіття. Це, своєю чергою, посилило соціальну напруженість.

По-друге, постала проблема збільшення соціальних витрат і капіталовкладень в економіку східних земель. З цією метою довелося збільшити податки, а це викликало невдоволення населення західної частини Німеччини.

По-третє, загострилася проблема іноземних робітників, яких у країні налічувалося понад 5 млн. Корінне населення почало розглядати їх як конкурентів на робочі місця. У деяких містах виникали сутички.

Сьогодні об’єднана Німеччина стала найбільш населеною країною Західної Європи (понад 80 млн. чоловік) з найпотужнішим економічним потенціалом.

На парламентських виборах у вересні 1998 р. перемогу одержала СДПН на чолі з Герхардом Шредером, що блокувалася з партією «зелених». У вересні 2002 р. на парламентських виборах Шредер був знов обраний канцлером ФРН.

Великою проблемою для Німеччини є масова імміграція з країн колишнього СРСР, Югославії, Близького і Середнього Сходу. Їхній прийом і влаштування передбачають значні витрати держави. Імміграція породжує соціальну напруженість у німецьких містах, викликає невдоволення окремих прошарків населення. Це, своєю чергою, призводить до появи неонацистських, расових та інших агресивних угруповань.

Німеччина сьогодні – це міцна, правова демократична країна, яка забезпечує своїм громадянам гідний рівень життя і соціальний захист.

У листопаді 2005 р. на позачергових парламентських виборах праві отримали реванш і прийшли до влади. Канцлером Німеччини була обрана Ангела Меркель – лідер Християнсько-демократичного союзу.

Білет 15

1) Громадянська війна в Росії (1917—1921) — громадянська війна на території Росії. Цю війну вивчають у  вузькому тлумаченні — в межах Російської республіки і в ширшому — на території колишньої Російської імперії. Громадянська війна розпочалась із падіння Тимчасового Уряду, та захоплення більшовиками Петрограду. У війні брали участь різні за чисельністю і складом збройні формування. Найважливіші з них — Червона Армія (створена більшовиками - червоні), Добровольча армія (створена офіцерами царської армії - білі), армія УНР (створена для захисту УНР), Революційна повстанська армія (армія батьки Махна, створена для захисту інтересів селянства України - зелені) та інші.

Основні положення радянської історичної науки щодо громадянської війни зводились до того, що республіка Рад боролася з "білими" найманцями поміщиків і капіталістів і, незважаючи на допомогу імперіалістичних держав і безпосередню воєнну інтервенцію Антанти, вийшла переможцем. Тобто гро­мадянська війна зображувалася як війна між білими і червоними за участю іно­земних інтервентів. Інші моменти цієї війни зовсім не висвітлювалися. Згідно з концепцією радянської історичної науки вона розпочалася влітку 1918 р. з початком воєнної інтервенції і закінчилася наприкінці 1920 р., коли було розгромлено Врангеля. З подібною концепцією не можна погодитися.

Однак історія громадянської війни — багатопланова, її складовими є: війна білих і червоних; війна білих і червоних проти "зелених"; боротьба більшовиків проти своїх політичних суперників — кадетів, есерів, меншо­виків та ін.; боротьба проти православної церкви; імперська війна проти національних рухів.

Причини громадянської війни

Починаючи з листопада 1917р., на території всієї Росії формуються опозиційні сили, які ведуть жорстоку боротьбу проти більшовиків. Це офі­церські та козачі загони на Дону, у Сибіру, національні формування в Украї­ні, на Кавказі тощо.

У грудні 1917 - січні 1918 р. більшовицький уряд розв'язує громадянську війну проти опозиційних сил походом на Дон проти Каледіна та наступом на УНР. Колишні верховні головнокомандуючі російською армією Л. Корнілов та Н. Алексеев організували в Новочеркаську Добровольчу армію з незадоволеного російського офіцерства. На північному заході генерал Юденіч створив антибільшовицькі військові формування, на сході адмірал О. Колчак формує свою армію, у Заволжі генерал О. Дутов готується до на­ступу. На півночі антибільшовицький рух очолив лідер Союзу відродження Росії М. Чайковський. Таким чином, у суспільстві відбувається розкол на «своїх» та «чужих», розгортається гостра і надзвичайно жорстока боротьба, знецінюється людське життя, розвалюється економіка. Це велика трагедія народу, що має назву громадянська війна. Причини громадянської війни:

- безкомпромісне   політичне   протиборство   політичних   партій,

груп, соціальних верств, намагання знищити противника;

- прагнення колишньої керуючої верхівки повернути багатства і владу;

- економічні помилки більшовиків (запровадження політики «воєнного комунізму»;

- політичні помилки більшовиків, які в січні 1918 р. розігнали Установчі збори та в березні 1918 р. уклали сепаративний мир з Німеччиною;

- ігнорування більшовиками козацьких традицій і звичаїв та насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі сприяло незадоволенню російського козацтва і підштовхнуло до збройної боротьби;

- розв'язання проблем у суспільстві не шляхом пошуку компромі­сів, а шляхом фізичного знищення класового ворога. Це стало можливим під впливом російських традицій «пугачовщини» й «разінщини» та через відсутність демократичних традицій;

- відмова від сплати позичок царського і Тимчасового уряду, можливість виходу Росії з Першої світової війни, страх перед світовою революцією, призвело до іноземного втручання.

Періодизація

В історичній науці є різні думки щодо дати початку громадянської війни, але усі сходяться на тому, що основні етапи охоплюють період 1918-1920 рр.

Перший період: літо 1918 р. - жовтень 1918 р. — початок громадян­ської війни. Розгортання військової інтервенції Антанти.

Другий період: листопад 1918 р. - квітень 1919 р. — посилення інтер­венції Антанти.

Третій період: 1919 р. — вирішальні перемоги над силами внутрішніх супротивників радянської влади та іноземних інтервентів.

Четвертий період: 1920 р. — радянсько-польська війна і розгром біло­гвардійських військ Врангеля.

Із приходом до влади більшовицьке керівництво розігнало демократично обрані Установчі збори (січень 1918 р.), націоналізувало землю і промисловість, ліквідувало товарно-грошові відно­сини, створило однопартійну політичну систему. Усе це викликало невдо­волення землевласників і підприємців, демократичної інтелігенції, селян-середняків, політичних суперників більшовиків.

У 1918 р. існували такі основні центри антибільшовицького руху: "Спілка відродження Росії", кадети, меншовики і есери, "Союз захисту Бать­ківщини і свободи" під керівництвом есера Бориса Савінкова. Антибільшо­вицький рух розгортався на Дону і Кубані, півдні Росії та Північному Кав­казі, де формується Добровольча армія. 1918 р. розпочалася іноземна інтер­венція: німецькі війська окупували Україну, Крим і частину Північного Кавказу, Румунія захопила Бессарабію, у Мурманську висадився англій­ський десант, до якого приєдналися французькі й американські війська. Владивосток зайняли японські частини.

Влітку 1918 р. великого розмаху набув антибільшовицький рух на чолі з есерами. Громадянська війна в цей час велася не між червоними і білими, а між соціалістами, партією більшовиків і партією есерів. Вона поклала початок регулярній фронтовій війні в загальноросійському масшта­бі. У липні есери здійснили Спробу повалити радянський уряд у Москві. Більшовицький уряд розгорнув активні дії для захисту своєї влади. Червону армію було реорганізовано на військово-політичних засадах, запроваджено загальну військову повинність, створено верховне керівництво — Револю­ційну військову Раду республіки. На початку вересня Червона армія пере­йшла в наступ на Сході й потіснила своїх противників за Урал. Завершив­ся перший етап війни.

Новий етап війни розпочався в листопаді 1918 р. і тривав до кінця 1919р. — року піднесення білого руху в громадянській війні та його спроб повалення більшовицького режиму шляхом воєнних операцій.

Драматичні події 1919 р. пов'язані з червоним терором. Більшовики стверджували, що це була відповідь на білий терор, але насправді це був терор проти всіх потенційних ворогів радянської влади, а не лише проти білих. Лише восени 1918 р. більшовики розстріляли близько 15 тис. ари­стократів, офіцерів, буржуа, меншовиків, есерів, кадетів.

Максимального розмаху білий рух набув наприкінці 1918 — у 1919 роках. У Сибіру владу захопив адмірал Олександр Колчак, на Кубані й Північному Кавказі — Антон Денікін, у Прибалтиці — Микола Юденич готувався до наступу на Петроград.

Англійці, захопивши Баку, висадилися в Батумі й Новоросійську, фран­цузи — в Одесі і Севастополі.

Характерно, що білий рух знайшов підтримку різних верств населен­ня. Так, червоний терор на Дону і Кубані сколихнув усе козацтво. До армії Денікіна влітку 1919 р. приєдналось ЗО тис. козаків. І якщо Денікін влітку 1919 р. досить легко зайняв Царицин, Воронеж, Харків, значну частину України, то причини цього успіху полягали в більшовицькому терорі на Дону і Кубані, в Україні, повстанні козаків і селян.

Становище більшовиків влітку 1919 р. було критичним. Проте в на­ступні місяця вони здобули ряд значних перемог над білими. Причини цього полягали не лише у чисельній перевазі більшовиків, а й у помилках білих.

Насамперед білий рух не став національним, залишаючись замкнутим, майже виключно офіцерським. Керівництво білого руху не підходило ди­ференційовано до соціалістичних партій — всі вони були для них ворога­ми Росії. На звільнених від більшовиків територіях вони не дбали про відновлення економіки, а встановлювали режим жорсткого терору, намага­ючись відібрати якомога більше продовольства, тому до цього негативно ставилося населення.

Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. радянська влада була віднов­лена на півдні Росії, частково в Україні, на Північному Кавказі.

В окупаційних частинах союзників під впливом агітації більшовиків поширилися революційні настрої. Інтервенти були вимушені вивести свої війська, чому сприяв громадський рух в Європі та США під гаслом "Руки геть від Радянської Росії!".

На завершальному етапі (1920—1922) громадянська війна була найбільш кровопролитною. 1920 р. зріс опір селян політиці продрозкладки. На Там-бовщині, в Україні, в Сибіру і на Нижній Волзі, у багатьох губерніях Цен­тральної Росії палала селянська війна.

Найтрагічнішою сторінкою боротьби на внутрішньому фронті у цей період стали події на Дону і Кубані, де після виступу білих військ більшо­вики встановили режим жорстокого контролю і виявлення всіх контрре-

волюційних елементів. У Криму тривала боротьба білих і червоних, Вран­гель сформував Російську армію і розпочав наступ на Донбас. У листо­паді 1920 р. його армія зазнала поразки від частин Червоної армії. Ці події більшовики проголосили закінченням громадянської війни.