Білет 1

1) Причини війни: прагнення всіх країн до захоплення нових територій, розділу колоній і усуненню конкурентів; прагнення країн відвернути увагу народу від внутрішніх проблем, кожна країна мала свою мету:  Німеччина прагнула розширити свої володіння і встановити домінування у світовій політиці.  Франція хотіла повернути назад Ельзас і Лотарингію, а так само захопити Саарський вугільний басейн.  Австро-Угорщина мала територіальні претензії до Сербії, Чорногорії, Румунії та Росії, а також прагнула придушити національно-визвольний рух.  Англія прагнула знищити Німеччину, як свого основного суперника в торгівлі, а також забрати у Туреччини багаті нафтою землі.  Італія прагнула розширити своє панування на Балканському півострові.  Росія хотіла захопити Константинополь, протоки Босфор і Дарданелли, а також зупинити назріваючу в Росії революцію.  Приводом до війни стало вбивство австро-угорського ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружини сербським націоналістом Гаврилом Принципом.

2)Чехословацька криза («Празька весна») — період демократичних перетворень у Чехословаччині в 1968 р. У зв'язку з наростаючим спадом в економіці й придушенням інакомислення в компартії Чехословаччини виникла реформістська течія, головним лозунгом якої стала побудова «соціалізму з людським обличчям». У січні 1968 р. був зміщений президент ЧССР і перший секретар ЦК КПЧ А. Новотний. Лідером компартії був вибраний представник ліберального крила компартії А. Дубчек, президентом Чехословаччини став Л. Свобода. У квітні була опублікована програма компартії Чехословаччини, в якій проголошувався курс на демократичне оновлення соціалізму, передбачалися обмежені економічні реформи. Цей період розвитку Чехословаччини увійшов в історію під назвою «празька весна». До участі в управлінні державою стали притягуватися представники інших партій і рухів, була відмінена цензура, признавалося право на існування опозиції. При цьому, на відміну від подій в Угорщині 1956 р., у Чехословаччині зберігалися громадянський мир і згода. Радикальні зміни у Чехословаччині викликали надто негативну реакцію з боку керівництва СРСР. У липні керівники компартій СРСР, Болгарії, Угорщині, НДР і Польщі попередили лідерів Чехословаччини, що реформи, які проводяться ними, чреваті «контрреволюцією». На радянсько-чехословацькій зустрічі, що проходила з 29 липня по 2 серпня в Чієрна-над-Тисою, радянське керівництво зажадало від Дубчека згорнути процес реформ. Але, оскільки політичний тиск не дав результатів, 21 серпня на територію Чехословаччини були введені війська 5 країн — членів Варшавського договору. Керівництво КПЧ було фактично заарештовано і доставлено в Москву. За підписаною там угодою на території Чехословаччини розміщувалися радянські війська. Після повернення до Праги Дубчек протягом деякого часу зберігав свій пост, але поступово він і його прихильники були відчужені від влади. Почалося чищення лав КПЧ. Надалі багато реформаторів і представників творчої інтелігенції змушені були емігрувати. Насильно перервана «празька весна» поклала край будь-яким ілюзіям відносно можливого реформування соціалізму як системи. Весь демократичний світ, включаючи його ліві сили, рішуче засудив вторгнення військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. 25 серпня в Москві на Красній площі на захист «празької весни» група дисидентів, що складалася з восьми чоловік, провела демонстрацію під лозунгом «за нашу і вашу свободу».

3)До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Французький комітет національного визволення, перетворений 30 серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського - до 60 % довоєнного рівня. Уряд де Гол-ля здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що мали розробити нову конституцію. Найбільшу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух" (МРП). У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції- почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права. У першій половині 50-х років у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У той час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.  1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент, який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройних сил; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні і військові посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.

У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті роки посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 до 1968 р., виробництво промислової продукції зросло на 60%. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери вчинили заколот і здійсвали терористичні акти всередині Франції. Заколот був придушений і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводив більш незалежну від США політику в НАТО: 1964 р. визнав комуністичний Китай; 1966 р. вийшов із військової організації НАТО, ліквідував військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одрі - Ней-се; негативно ставився до американської агресії у В'єтнамі.Наприкінці 60-х років у розвитку П'ятої республіки виявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. Водночас відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку

Білет 2

1. План Шлі́ффена — проект плану стратегічного розгортання німецької армії і задум ведення операцій на початкуПершої світової війни Німеччиною на два фронти: проти Франції і проти Росії

.Причини провалу:

Відмова Італії від вступу у війну: Вступ у війну Італії, партнера Німеччини з Троїстого союзу, було необхідною умовою для успіху плану. По-перше, італійська армія, висунута на кордон з Францією, повинна була відвернути на себе значну частину французьких військ. По-друге, італійський флот, об'єднаний з австрійським, представляв би серйозну загрозу комунікаціям Антанти в Середземному морі. Це змусило б англійців тримати там велику частину флоту, що в підсумку призвело б до втрати нею абсолютного панування на морі. У реальності німецький і австрійський флоти виявилися практично заблокованими на своїх базах.

Опір Бельгії: Попри те, що бельгійська армія становила всього десяту частину від армії Німеччини, бельгійські солдати тримали оборону країни майже місяць. Німці використовували «Велику Берту», щоб знищити бельгійські фортеці в Намюр і Антверпені, але бельгійці не здавалися, чим створили загрозу провалу для німецької армії. Напад Німеччини на нейтральну Бельгію змусив багато нейтральних країн переглянути свої погляди щодо Німеччини і кайзера Вільгельма. Зокрема, саме порушення бельгійського нейтралітету, а не союзницькі договори, стали приводом для вступу у війну Великої Британії.

Мобілізація Російської армії: Мобілізація Росії проходила швидше, а захоплення Пруссії повністю збентежило німецьке командування. Ці події змусили командування перекинути ще більше людей на східний фронт. Це призвело до зворотних результатів: після перемоги в Пруссії — битві під Танненбергом на початку вересня 1914, німецька армія не вигравала битв на західному фронті.

Залізниці у Франції: Затримка німців у війні з британцями та Бельгією, дала Франції час для того, щоб перекинути більшу кількість військ до кордонів. Німці дуже недооцінили можливість перекидання військ, і це призвело до значних затримок у просуванні до Франції. Тому до приходу німців до кордону з Францією, французи вже були готові до воєнних дій.

2) 23 серпня 1939 р. в Москві була підписана угода між міністром іноземних справ Німеччини Ріббентропом і народним комісаромМолотовим (радянсько-німецький пакт про ненапад, або пакт Молотова-Ріббентропа). Суть договору :

1. угода між державами укладалась на 10 років;

2. сторони зобов`язувалися утримуватися від насильства один проти одного;

3. у випадку нападу на одну із сторін друга сторона зобов`язувалась не підтримувати державу,яка напала;

4. проведення консультацій по питаннях,які відображають загальні інтереси;

5. сторони зобов`язались не вступати в союзи, які направлені проти однієї з сторін;

6. вирішення суперечок між державами повинно було здійснюватись мирним шляхом

Пакт Молотова-Ріббентропа надав помітний вплив на подальший розвиток подій у світі.

1. Було призупинене просування Німеччини на схід.

2. СРСР отримав можливість укріпити оборону країни.

3. Відбувся розкол в країнах фашистського блока ( Японія відмовилась від агресій у відносинах СРСР ).

4. СРСР проемонстрував західним країнам самостійність свого зовнішньополітичного курсу.

5.СРСР розширив територіі до кордонів 1913 і став вважатись країною-агресором. Початок світової війни був неменучим.

Для України наслідки цього пакта були двоякими :

1. Західноукраїнські землі об’єдналися з Радянською Україною;

2. 17 вересня 1939 Червона Армія виступила Західну Україну;

3. відбувся підьйом національної самосвідомості мешканців Західної України;

4. в 1940 в склад Радянської України була включена Північна Буковина;

5. була ліквідована стара сестема управління; на нових територіях проводлась колективізація, індустріалізація, націоналізація і культурні перетворення.

3) Передумови реформ Ден Сяопіна

У 1978 р. навіть для комуністичних лідерів Китаю стало зрозуміло, що марксистсько-ленінський погляд на економіку та його втілення в життя ведуть у безвихідь. Це відбулося на тлі оцінки «культурної революції» як національного лиха. Дії Мао були визнані «цілком помилковими», однак його як і раніше називали «великим марксистом, стратегом і теоретиком».

У Китаї набагато раніше «перебудови» у СРСР і реформ і Східній Європі почала здійснюватися спроба реформування економічної системи з огляду на сучасні тенденції розвитку світової економіки. Не відмовляючись від соціалістичних догм і комуністичної ідеології, зважаючи на історичні традиції китайського народу та специфіку нових умов, реформатори на чолі з Ден Сяопіном почали проводити глибокі економічні перетворення в країні.

З грудня 1978 р. почався відлік часу впровадження програми «чотирьох модернізацій»: у промисловості, сільському господарстві, науково-технічній сфері й освіті, а також у військовій сфері.

Суть реформ Ден Сяопіна в Китаї

1) Перший етап реформи – в сільському господарстві. Реформи почалися в сільському господарстві. На зміну «народним комунам» прийшов сімейний підряд: земля за договором передавалася селянам, які після виконання його умов могли вільно розпоряджатися результатами своєї праці.

Держава відновила вільні ринки, підвищила закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, почала розвивати багатогалузеву систему господарства в сільській місцевості. Різко зросли матеріальні стимули для селян, що призвело до швидкого розвитку сільськогосподарського виробництва.

Результати реформ виявилися настільки швидко, що це здивувало весь світ. На 1984 р. країна вийшла на рівень виробництва 400 млн. т зерна на рік, що було достатнім для забезпечення її гігантського населення необхідними продуктами харчування. Підвищився добробут китайського селянства.

2) Другий етап реформи – перетворення в промисловості та системі управління. У 1984 р. почали здійснюватися реформи в промисловості та системі управління. У країні був узятий курс на розвиток економіки на ринкових засадах.

- Підприємства одержали більш широкі права.

- Державні заводи і фабрики переводилися на госпрозрахунок.

- Заохочувався розвиток малого і середнього бізнесу.

- Били істотно обмежені права та повноваження адміністративних органів і партійних комітетів. Партійні комітети тепер почали займатися тільки виховною роботою.

- Став здійснюватися принцип розподілу за працею.

Таким чином, стара економічна структура з властивим їй жорстким централізованим контролем поступалася місцем ринковим відносинам. Політика відкритості Китаю зовнішньому світу знайшла своє відображення в законі про спільні підприємства. У 1979 – 1985 рр. у КНР було створено 2300 спільних підприємств.

3) Третій етап реформи – реформи в науково-технічній сфері й освіті. Із середини 1980-х рр. почали здійснюватися реформи в науково-технічній сфері й освіті. Держава виділяла значні кошти на наукові дослідження і проектно-конструкторські роботи. За кордоном купувалися іноземні патенти і ліцензії, підвищувалася науко ємкість виробництва.

Реформи в сфері освіти включали:

- передачу відповідальності за початкову освіту на місцеву владу;

- сприяння розвитку професійно-технічної освіти;

- запровадження 9-річного обов’язкового навчання в школах;

- значне збільшення державного фінансування освіти; - розширення самостійності вузів.

Наслідки реформ.

У результаті впровадження ринкових елементів в економіку темпи зростання виробництва в першій половині 1980-х рр. становили 11-12% на рік. Це був один з найвищих показників у світі. Китай запускає супутники, має довгострокову космічну програму. Доходи міського і сільського населення за цей період збільшилися вдвічі, однак продовжували залишатися досить низькими в порівнянні з іншими країнами. Реформи охопили всю країну, усі сфери життя нації. Принципово змінився спосіб життя людей. Китайці стали більш розкутими, вільними у своєму виборі.

Однак на шляху реформ були й перешкоди. Опирався звиклий до влади партійний апарат. Давали про себе знати негативні явища, викликані до життя ринковим господарством (корупція, контрабанда, інфляція, соціальна напруженість).

Але основна проблема полягає в тому, що введення радикальних реформ і ринкових відносин відбувається в країні, де влада належить комуністичному режимові. Головний догмат китайських комуністів залишається незмінним – «будівництво соціалізму з китайською специфікою».

Білет 3

1) 28 липня 1914 року після вбивства ерцгерцога Франца-Фердинанда й «липневої кризи» Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Почалась Перша світова війна. Австро-Угорщина й Німеччина одразу ж зажадали від Італії вступити до війни на боці Троїстого союзу. Однак 3 серпня 1914 року король Італії Віктор Еммануїл III, повідомив німецькому імператору Вільгельму II, що умови виникнення війни не відповідають тим умовам угоди про Троїстий союз, за яких Італія мала вступити до війни. Австро-Угорщинапершою оголосила війну, тобто, не була жертвою агресії. Того ж дня італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. Однак італійське керівництво розуміло, що для того, щоб отримати бажані території країні доведеться воювати, тривалий нейтралітет у світовій війні може мати наслідки. З початком війни обидві коаліції розпочали активну діяльність із залучення Італії до війни на своєму боці. Італійський уряд це усвідомлював й намагався виторгувати у кожної сторони вдаліші умови повоєнних придбань^[6].

З початку війни Рим розпочав перемовини з представниками Антанти й Центральних Держав. В результаті італійський уряд схилився до виступу у війні на боці Антанти.

26 квітня 1915 року в Лондоні між італійською делегацією та делегацією Антанти було укладено угоду. За умовами договору Італіязобов'язувалась вступити до війни на боці Антанти впродовж найближчого місяця. У свою чергу Велика Британія надала Італії кредит на суму 50 млн фунтів стерлінгів. Італії пообіцяли низку територій, що входили до складу Османської та Австро-Угорської імперій: область Трентіно-Альто-Адідже, Трієст, Південний Тіроль, Істрію та Далмацію. Уклавши Лондонську угоду Італія відмовилась від своїх зобов'язань, взятих під час приєднання до Троїстого союзу.

У свою чергу, щоб попередити виступ Італії на боці Антанти, Німеччина домоглась від Австро-Угорщини обіцянки передати Італії після війни території, населені італійцями. Німецький посол в Італії граф фон Белов повідомив про цю обіцянку Джолітті, що був лідером італійських нейтралістів. Джолітті заявив у парламенті про те, що Італії необхідно зберегти нейтралітет, його підтримали 320 з 508 депутатів італійського парламенту. Прем'єр-міністр Саландра подав у відставку.

Однак у цей час в країні був популярним рух за вступ до війни на боці Антанти, який очолювали соціаліст Беніто Муссоліні й письменник Габріеле д'Аннунціо. Вони організували демонстрації проти парламенту й «нейтралістів», домагаючись вступу Італії до війни. Король Віктор Емануїл III не прийняв відставки Саландри, а Джолітті був змушений залишити столицю.

23 травня 1915 року Італія оголосила війну Австро-Угорщині^[6].

2) Утворення ФРН і НДР Розкол Німеччини ФРН та НДР.

Після Другої світової війни Німеччину було поділено на 4 зони окупації, Берлін на 4 сектори. Верховна влада належала урядам СРСР, США, Великої Британії, Франції.

З командувачів окупаційних військ було утворено Контрольну Раду, яка у своїй діяльності керувалася союзницькими угодами та рішеннями Потсдамської конференції.

Уже влітку 1946 р. виявилися принципові розбіжності між західними державами і СРСР у вирішенні питання про майбутнє Німеччини. В грудні 1946 р. між Великою Британією і США була укладена угода про об’єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія (тобто «дві зони»). У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію.

Тризонія приєдналася до «плану Маршалла». Було вирішено питання про скликання в Тризонії Установчих зборів для організації нової влади. Це відбулося без участі СРСР, представники якого вийшли зі складу Союзної контрольної комісії на знак протесту проти дій США і Великої Британії.

У трьох західних окупаційних зонах була проведена грошова реформа. Замість рейхсмарки, що майже повністю знецінилася, у червні 1948 р. була введена нова грошова одиниця – західнонімецька марка.

Розкол Німеччини відбувся в 1949 році.

У вересні 1949 р. було створено Федеративну Республіку Німеччини (ФРН).

У жовтні 1949 р. – Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

Розкол Німеччини тривав 40 років (до 1990 р.)

У ФРН формувався режим західної демократії.

В НДР були проведені соціалістичні реформи.

Як і вся Німеччина, на чотири зони був розділений і Берлін. Його Східна частина (радянська зона окупації) стала столицею НДР, а західна (окупаційні зони США, Великої Британії та Франції) – самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною з ФРН.

2. Західнонімецьке «економічне диво».

Економічне піднесення у ФРН, що розпочалося у другій половині 1950-х рр., було назване західнонімецьким «економічним дивом».

Німецькому «економічному диву» сприяло кілька факторів:

- Західна Німеччина не була сильно зруйнована в роки війни. Значною мірою пощастило зберегти промисловий потенціал західної частини країни.

- було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн. німців зі Східної Пруссії та інших районів. Зарплата робітників у перші повоєнні роки була значно меншою від довоєнної, а робочий тиждень становив 50-52 години.

- США надали Західній Німеччині 3,9 млрд. доларів «стартової допомоги» за планом Маршалла. Ці кошти було витрачено на заміну застарілого устаткування, оновлення виробництва, створення нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки тощо). Відбувався процес прискореної індустріалізації порівняно відсталих районів.

- ФРН у 50-х роках практично не мала військових витрат. Це дало можливість зробити значні грошові заощадження.

Визнаним архітектором німецького «економічного дива» був Людвіг Ерхард, міністр економіки. Він разом з групою економістів створив теорію «соціального ринкового господарства», в якій напрочуд успішно поєднувалися особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Держава, на думку авторів цієї теорії, повинна підтримувати нормальне функціонування системи цін і захистити ринкову економіку від монополізму товаровиробників.

Основні підсумки реформ Л. Ерхарда.

На середину 1950-х рр.. ФРН за обсягом промислового виробництва вже зайняла 3-тє місце в західному світі після США і Великої Британії.

У країні значно скоротилася кількість безробітних, життєвий рівень населення швидко підвищувався, і незабаром за цим показником ФРН наздогнала провідні західні країни.

3) Серпне́вий путч — спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений «Державний комітет з надзвичайного стану» (ДКНС) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова.

Увечері 18 серпня на дачі в Криму був блокований Президент СРСР Михайло Горбачов. Його дачу в Форосі відвідали члени ДКНС і запропонували добровільно скласти із себе повноваження. Горбачов відмовився це зробити.

О 6 годині ранку 19 серпня 1991 року теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС) (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП) і звернення ДКНС до радянського народу.

У зверненні путчисти оголосили про введення надзвичайного стану у деяких районах СРСР, припинення виходу більшості ЗМІ. Також віце-президент СРСР Янаєв, нібито через хворобу Горбачова, бере на себе обов'язки глави держави. Реакція на заяву ДКНС у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідає Конституції СРСР, але й тому, що більше не вважали себе частиною Радянського Союзу. 20 серпня о 1-й годині ночі почався політичний страйк на 5 з 13 шахт об'єднання «Воркутавугілля», до 12 години 20 серпня припинили роботу ще 3 шахти, до кінця дня до страйку приєдналося ще 5 шахт.

20 серпня під впливом НРУ зібралась позачергова сесія депутатів міста Донецька, на якій дії  ДКНС (ГКЧП) засуджені і закликано притримуватись конституційного ладу і Декларації про незалежність України.

На засіданні президії міської Ради Новосибірську було прийняте рішення не визнавати ГКЧП і підкорятися указам Президента Росії.

Опівдні біля Будинку Рад Російської Федерації почався мітинг громадськості столиці, дозволений віце-мером Москви Юрієм Лужковим і організований рухом«Демократична Росія», радами трудових колективів Москви та області.

Президент Росії Борис Єльцин узяв на себе виконання обов'язків Головнокомандувача збройними силами на всій території Російської Федерації.

З 10 до 13 години тривав мітинг протесту на Палацевій площі Ленінграду, в ньому брало участь понад 300 тисяч демонстрантів (наймасовіший в історії міста). Мітингодноголосно ухвалив декларацію про підтримку указів російського парламенту, рішень міськради і мерії Ленінграду. 21 серпня близько 1:00 у Москві, в тунелі на перетині вулиці Чайковського і Новий Арбат, юрба блокувала 8 БМП Таманської дивізії. При нервово-хаотичному маневруванні БМП загинули три особи: Дмитро Комар, Володимир Усов, Ілля Кричевський. До того часу підкорятися указам ГКЧП відмовилася більшість органів місцевої влади. Провал путчу став очевидним.

О 18:00 були включені засоби зв'язку Михайла Горбачова. Літак президента СРСР, на борту якого були Крючков, Язов, Бакланов і Тізяков, вилетів у Форос. З аеропорту«Внуково-2» в той же день у Форос вилетів інший літак. На його борту були Сілаєв, Бакатін, Руцькой, Примаков і 10 народних депутатів ВР РРФСР.

Вже на другий день путчу почалося братання військ з народом. На третій день — 21 серпня стало зрозуміло, що змова ГКЧП провалилася.

У Москву були введені війська і бойова техніка. 21 серпня близько 12 години кілька десятків танків наблизилися до Білого дому (уряду РРФСР).

Об 11:45 перші колони демонстрантів вступили на Манежну площу. Вони несли гасла: «Фашизм не пройде!», «Волю!», «Язова, Пуго, Крючкова — під суд!». Демонстранти з криками «Фашист!» вигнали з площі лідера Ліберально-демократичної партії СРСР Володимира Жириновського. Далі демонстранти рушили до Білого дому.

О 12:00 біля Білого Дому (уряду Росії) почався санкціонований мітинг, в якому взяло участь не менше 100 тисяч людей. Там до них вийшов президент РРФСР Борис Єльцин і з танка зачитав звернення до росіян. Створення ДКНС оголошувалося державним переворотом, а його члени — державними злочинцями.

Близько 14:00 ті, що зібралися біля Білого дому, почали спорудження барикад. Моссовєт був узятий під охорону військ, що потім, на настійну вимогу депутатів, були евакуйовані. Увечері пройшли студентські демонстрації в центрі Москви.

О 21:00 по центральному телебаченню у програмі «Час» повідомили про запровадження у столиці комендантської години з 23:00 до 5:00. Люди чекали штурмуМоссовєта, який так і не відбувся.

Білет 4

1)Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку таНімецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 року у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-1918 років. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід більшовицької Росії з Першої світової війни.