1. Сутність екологічного виховання, його зміст, структура, цілі та завдання

Сучасні масштаби екологічних змін створюють реальну загрозу для життя людей. Забруднення повітря, водоймищ, ерозія ґрунтів і вирубування лісів у багатьох місцях досягли критичного рівня. Екологічна криза вимагає інтенсивного екологічного виховання підростаючого покоління зокрема і населення загалом.

Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток екологічної культури особистості.

Екологічне виховання спрямоване на усвідомлення природної феноменальності людини, яка повною мірою відповідає за життя й умови життєдіяльності на Землі. Воно має сформувати екологічну культуру людини, для якої характерні різнобічні, глибокі знання про навколишнє середовище (природне і соціальне); екологічний стиль мислення, що передбачає відповідальне ставлення до природи та свого здоров’я; наявність умінь і досвіду вирішення екологічних проблем (насамперед на місцевому рівні); безпосередня участь у природоохоронній роботі, а також здатність передбачати можливі негативні наслідки природо-перетворювальної діяльності людини [25, с.3].

Система екологічного виховання передбачає формування умінь аналізувати явища природи, бережливого ставлення до її багатств як надзвичайно важливого середовища існування людини.

Основними завданнями екологічного виховання є нагромадження в людини екологічних знань, виховання любові до природи, прагнення берегти і примножувати її багатства та формування вмінь і навичок природоохоронної діяльності.

Зміст екологічного виховання передбачає розкриття сутності світу природи — середовища існування людини, яка повинна бути зацікавлена у збереженні його цілісності, чистоти, гармонії. Індивід має вміти осмислювати екологічні явища і розумно взаємодіяти з природою [ 8, с. 18-25]. Естетичний підхід до природи сприяє формуванню моральних почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності.

Любов до природи слід виховувати з раннього дитинства. «Дітей, що не вміють ще ходити, — вважав Г. Ващенко, — треба частіше виносити на свіже повітря, щоб вони могли бачити рідне небо, дерева, квіти, різних тварин. Все це залишається в дитячій душі, осяяне почуттям радості, і покладе основи любові до рідної природи».

Першооснови екологічного мислення закладаються в сім'ї, яка покликана прищепити дітям систему екологічних цінностей, норм поведінки у природному середо вищі.

У тісному взаємозв'язку із сім'єю має працювати і дитячий садок. Його завдання — через казки, міфи, ігри розвивати пізнавальні здібності дітей, знайомити їх з елементарними зв'язками живої і неживої природи, впливом людини на природне середовище, завдяки чому в дитини формуватиметься потреба у спілкуванні з природою.

Шляхами підвищення екологічної культури дітей й ефективності екологічного виховання є[ 9, с. 32-40]:

— розроблення орієнтовного змісту неперервної екологічної освіти для всіх вікових категорій підростаючого покоління, збільшення ваги екологічних питань як у рамках певних предметів, так і за допомогою налагодження всередині– та міжпредметних зв'язків;

— створення в закладах освіти відповідної навчально-матеріальної бази: куточків охорони природи, живих куточків та ін.;

— удосконалення форм і методів екологічного виховання, активне залучення вихованців до природоохоронної роботи;

— формування мотивів відповідального ставлення до природи, прагнення глибше пізнати її, примножувати її багатства.

Загальною задачею екологічної освіти є формування екологічної свідомості особистості. Відповідно до трьох підструктур екологічної свідомості ця загальна задача конкретизується на рівні трьох основних задач екологічної освіти[5, с.99-110 ]:

1. Формування адекватних екологічних уявлень. Така система уявлень дозволяє особистості знати, що і як відбувається у світі природи між людиною і природою, і як варто діяти з погляду екологічної доцільності.

З позицій екологічної психопедагогіки саме через підструктуру уявлень найбільшою мірою формується психологічне входження у світ природи, що властиве екологічній особистості.

Тому головним орієнтиром при рішенні даної задачі екологічної освіти є формування в особистості розуміння єдності людини і природи, що сприяє виникненню в неї психологічного входження у світ природи.

2. Формування відносин до природи. Сама по собі наявність екологічних знань не гарантує екологічно доцільного поводження особистості, для цього необхідно ще і відповідне відношення до природи. Воно визначає характер цілей взаємодії з природою, його мотивів, готовність вибирати ті або інші стратегії поводження.

З позицій екологічної психопедагогіки саме через підструктуру відносин найбільшою мірою формується суб'єктивний характер сприйняття природних об'єктів, що властивий екологічній особистості. Тому головним орієнтиром при рішенні даної задачі екологічної освіти є формування в особистості суб'єктної модальності суб'єктивного відношення до природи.

3. Формування системи умінь і навичок (технологій) взаємодії з природою. Для того, щоб екологічно доцільно поводитись, особистості необхідно вміти це робити: і розуміння, і прагнення виявиться недостатньо, якщо вона не зможе їх реалізувати в системі своїх дій. Освоєння відповідних технологій і вибір правильних стратегій і дозволяють поводитись з погляду екологічної доцільності.

З позицій екологічної психопедагогіки саме через підструктуру стратегій і технологій взаємодії з природою найбільшою мірою формується прагнення до непрагматичної взаємодії з нею, що властиве екологічній особистості. Тому головним орієнтиром при рішенні даної задачі екологічної освіти є організація такої діяльності особистості, у процесі якої відбувається освоєння непрагматичних стратегій і відповідних технологій взаємодії з природою.

Таке розуміння задач екологічної освіти випливає з аналізу тенденцій розвитку суспільно-екологічної свідомості, що показує, що антропоцентричний тип пануючої суспільної екологічної свідомості є психологічною “базою”, основою екологічної кризи. Альтернативою, що дозволяє знайти шляхи вирішення екологічних проблем, є екоцентричний тип екологічної свідомості, що саме і характеризується психологічним входженням людини у світ природи, суб'єктним характером сприйняття природних об'єктів і прагненням до непрагматичної взаємодії з ними.

Постановка таких задач вимагає принципової зміни орієнтації екологічної освіти. Одним з дискусійних питань про стратегії екологічної освіти є питання про те, що повинно стояти в центрі уваги: “природне Середовище” (“навколишнє Середовище”) або “світ природи”.

Базою для такої дискусії є об'єктивно двояке положення, в якому виступають природні об'єкти. З одного боку, вони є елементами навколишнього середовища, що оточують людину, з якими вона взаємодіє як з єдиним, нероздільним цілим. А з іншого, кожен природний об'єкт може бути для людини представником світу природи, що сприймається нею безвідносно до природного середовища (наприклад, сприйняття собаки в будинку ніяк не пов'язано зі сприйняттям природного середовища за вікном).

Розпочате в дошкільному віці екологічне виховання триває на всіх етапах навчання кожен із них має свою мету, завдання, відповідно віковим особливостям дітей методику.

На першому етапі – забезпечує комплексне вивчення природи і розкриття дітям її багатогранних аспектів: естетичного, санітарно-гігієнічного, екологічного, економічного. Діти мають зрозуміти також залежність якості життя і здоров'я від стану довкілля, прагнути поліпшувати його.

На другому і третьому етапах дошкільники накопичують знання про природні об'єкти, закономірності розвитку та функціонування біологічних систем, аналізують нескладні екологічні ситуації, закріплюють правила поведінки в навколишньому середовищі. Водночас поглиблюються і збагачуються відомості про явища і закони природи, та усвідомлюється необхідність збереження природних комплексів (екосистем)..

Такий етап екологічного виховання є базою для подальшого поглиблення екологічної освіти та виховання. дошкільники повинні усвідомити цілісність природи Землі, єдність її процесів, зв'язок людини з природою. Лише за таких умов у майбутніх громадян сформується почуття відповідальності за долю природного оточення.

Екологічне виховання має сформувати екологічну культуру людини, для якої характерні різнобічні, глибокі знання про навколишнє середовище (природне і соціальне); екологічний стиль мислення, що передбачає відповідальне ставлення до природи та свого здоров'я; наявність умінь і досвіду вирішення екологічних проблем (насамперед на місцевому рівні); безпосередня участь у природоохоронній роботі, а також здатність передбачати можливі негативні наслідки природо-перетворювальної діяльності людини.[6, с. 41-43].

Отже, екологічне виховання ‒ це систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток екологічної культури особистості. Система екологічного виховання передбачає формування умінь аналізувати явища природи, бережливого ставлення до її багатств як надзвичайно важливого середовища існування людини. Основними завданнями екологічного виховання є нагромадження в людини екологічних знань, виховання любові до природи, прагнення берегти і примножувати її багатства та формування вмінь і навичок природоохоронної діяльності[4, с.28-30].

Зміст екологічного виховання передбачає розкриття сутності світу природи — середовища існування людини, яка повинна бути зацікавлена у збереженні його цілісності, чистоти, гармонії. Індивід має вміти осмислювати екологічні явища і розумно взаємодіяти з природою. Естетичний підхід до природи сприяє формуванню моральних почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності.

Любов до природи слід виховувати з раннього дитинства. «Дітей, що не вміють ще ходити, — вважав Г. Ващенко, — треба частіше виносити на свіже повітря, щоб вони могли бачити рідне небо, дерева, квіти, різних тварин. Все це залишається в дитячій душі, осяяне почуттям радості, і покладе основи любові до рідної природи».