53.Суспільно-політичне життя Русі у XII-xiiIст.

Одним з основних елементів суспільного і державного розвитку Русі, як і всієї середньовічної Європи, були міста. Найвищий їх розквіт припав на XII—XIII ст. Давньоруські міста являли собою складні соціально-економічні та політико-адміністративні організми, основу господарського життя яких складали ремесло і торгівля, а також сільськогосподарське виробництво. Тут виготовлялося все необхідне для держави, для потреб господарства, побуту, торгівлі і війни. На міських посадах працювали золотих справ майстри, емалювальники й склороби, гончарі й ковалі, різьбярі по дереву й кістці, теслярі каменю, ткачі й кожум'яки, шевці, зброярі та ін. Міста були також адміністративними центрами, фортецями, колективними замками великих земельних магнатів округи або князівства, центрами культури, місцем зосередження церковного управління.Одночасно з економічним розвитком давньоруських земель у XII—XIII ст. значно розширились і зміцніли торговельні зв'язки між ними. Цьому сприяла певна реміснича спеціалізація не лише окремих міст, а й цілих районів. Успішно розвивалась й міжнародна торгівля Русі; для захисту торговельних шляхів від половців ("Грецького", "Соляного", "Залозного") неодноразово виступали об'єднані дружини руських князівств.З розвитком внутрішньої і міжнародної торгівлі у великих містах зростав і зміцнювався прошарок лихварів і крупних ремісників. Це проти них і земельних магнатів, які зосереджувались у містах, підіймалося на боротьбу населення торгово-ремісничих посадів. Соціальні протиріччя в давньоруських містах у XII—XIII ст. проявлялись по-різному. Вони набували прямої форми повстань і завуальованої — у вигляді церковної єресі. Міські низи, експлуатовані боярами, купцями і лихварями, об'єднувались у корпорації, подібні до ремісничих цехів країн Західної Європи. Інколи "чорний люд" підтримували князі, використовуючи незадоволення мас у боротьбі проти незалежних бояр. Важливу роль у розвитку давньоруського суспільного ладу, про що йшлося вище, відігравало загальноруське законодавство. На відміну від деяких феодально-роз-дроблених держав Західної Європи (наприклад, Німеччини), де у кожному князівстві діяли свої закони, в Давній Русі XI—XIII ст. був єдиний юридичний кодекс судово-правових норм, який мав однакову силу в усіх землях. Характерно, що тривалий процес складання тексту "Руської правди" (розширена редакція "Руської правди") повністю завершився на другому етапі історичного розвитку Русі. В ньому відбилися всі найважливіші сторони економічного і суспільно-політичного життя країни — розвиток феодальної власності на землю, помісно-вотчинна система управління, правове становище різних категорій залежного населення, розвиток торгівлі й обмеження лихварства, соціальна боротьба, заборона кровної помсти та ін. Важливою суспільною структурою на Русі була Церква. Церковна організація нагадувала світську. Очолював церкву митрополит Київський і всієї Русі, якого ставив патріарх константинопольський або Великий князь Київський з подальшим висвяченням його собором руських єпископів. Єпархіями, які у XII—XIII ст. територіально наближались до князівств, управляли єпископи. Вони відбирались місцевими князями переважно з київського духовенства і поставлялись київським митрополитом.

54.Київ і Київська у XII-XIII ст. Місце Києва й Київської землі в системі розрізнених князівств в час правління а)Ярополка Володимировича(1132-1139); Всеволода Ольговича (1139-1146); в) Ізяслава Мстиславича (1146-1154).

Київська земля в період феодальної роздробленості була однією з розвинутих і густонаселених областей Русі. Загальна кількість її міст, згадуваних у писемних джерелах, досягала 79. Різні типи населених пунктів розподілялися на території Київської землі нерівномірно. Як правило, великі міські центри знаходились у лісостеповій смузі на підступах до Києва. Вздовж південних рубежів стояли міста-фортеці, сторожові застави, що охороняли державний кордон Русі. оловний центр Київської землі — Київ — і в цей час продовжував свій поступальний розвиток. Місто епохи феодальної роздробленості займало велику площу, а його населення становило 50 тис. чоловік. Київ був одним з найбільших міст не тільки Русі, а й усієї середньовічної Європи. Протягом XII — першої половини XIII ст. у Києві зводиться близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного й фортифікаційного характеру, що становить майже половину споруд, збудованих за всю його домонгольську історію. Будівельні роботи таких масштабів були, безперечно, під силу тільки великому місту, яке мало значні економічні ресурси та резерви робочої сили. Економічну основу життя стародавнього Києва становили ремесло й торгівля, розквіт яких припав на середину XII ст. За час археологічного вивчення Києва виявлено близько 50 ремісничих майстерень, де виготовлялися керамічні, ковальські, ювелірні, кістяні, скляні, дерев'яні та інші вироби. На думку дослідників, численні ремісничі майстерні припинили своє існування в основному в результаті розгрому Києва монголо-татарськими завойовниками. Характерним є також і те, що переважна більшість відомих на сьогодні виробів київського ремесла належить саме до XII—XIII ст. У літописі часто згадуються торговельні шляхи грецький, соляний, залозний, які зв'язували Русь з багатьма країнами світу. Протягом XII — першої половини XIII ст. київські князі виступали ініціаторами великих воєнних походів проти половців, щоб відвернути небезпеку від цих торговельних шляхів, однаково важливих і необхідних як Києву, так і всім давньоруським землям.

З ХІІ ст. видимих обрисів почало набирати рішення Любецького з’їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їх найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і чимдалі менше зважали на волю великого князя київського. Хоча на чолі Галицького, Волинського, Київського, Переяславського, Чернігівського, Турово-Пінського, Смоленського, Муромського, Ростовського, Суздальського та інших князівств і Новгородської республіки стояли нащадки великих князів київських, але вони щодалі більше відчужувалися від батьківського гнізда. Наступник великого князя київського Мстислава Володимировича його брат Я р о п о л к (1132-1139) намагався утримати Київську Русь від розпаду. Маючи на меті зробити своїм наступником сина Мстислава – Всеволода, він перевів того з Новгорода до Переяслава, чим викликав неабияке незадоволення його дядьків, які самі претендували на великокнязівський стіл. Почалася боротьба різних претендентів за Переяслав з далеким прицілом на Київ. Головними претендентами на нього після смерті Ярополка Володимировича виступили чернігівські князі. Оволодівши великокнязівським столом, В с е в о л о д О л ь г о в и ч (1139-1146) повів боротьбу за зміцнення руських земель. Діяв він як мечем, так і словом, не зупиняючись перед застосуванням зброї до своїх братів. Київський правитель встановив контроль за всіма пересуванням князів з одного до іншого князівства. Однак сфера його впливу значно звузилась після відмови галицького, новгородського та ростово-суздальського князів визнати зверхність київського князя. Його наступник І з я с л а в М с т и с л а в и ч (1146-1154) фактично тільки те й робив, що оборонявся або наступав на своїх супротивників. І врешті добився влади Києва на Переяславське, Володимиро-Волинське, Гродненське, Смоленське та Новгородське князівства. Проте територіально-політична єдність руських земель тривала недовго.

Неприховану агресивність щодо Києва почали проявляти можновладці Північно - Східної Русі. Ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий створив проти київського князя військово-політичний союз з галицьким і чернігівським князями, а також половцями та Візантією. В 1149 р. він розгромив військо Ізяслава Мстиславича на р. Трубіж, захопив Переяслав, Київ і змусив київського князя відступити на Волинь. Але наступного року Ізяслав Мстиславич з великим військом вигнав Юрія Долгорукого з Русі в Суздаль. Лише через деякий час після смерті Ізяслава Мстиславича Юрій Долгорукий знову оволодів Києвом (1155-1157) і роздав синам навколокиївські землі: Вишгород – Андрію, Переяслав – Глібу, поросся – Васильку, а Туров – Борису. Це одразу ж підбурило проти нього місцеву знать. Не уклавши ряду (договору) з столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останні сім років запрошувало князів до Києва, двох вигнало з міста, а одного – стратило. Віче захищало свої права всіма доступними засобами. Через п’ять днів після бенкету в Осьменниках Петрила Юрій Долгорукий помер і був похований у Видубицькому монастирі.