13) . Інститути державного правління Русію.

Основні інститути державної влади в Русі — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної роздробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.

Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада. Князь виступав не тількі верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.

Князівська влада не Русі — такою ж мірою одвічний і місцевий інститут, як і вече, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці ІХ — на початку Х ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східнослов’янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.

Демократичну сторону політичного устрою Київської Русі репрезентувало віче, або збори громадян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов’ян. Віче скликалось князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони.

З часом влада місцевих князів стала посилюватися, а великого князя — зменшуватися. Саме це викликало необхідність періодичного скликання снемів — княжих з’їздів, де ухвалювалися нові законодавчі акти, вирішувалися питання війни і миру, державного ладу тощо. На такі з’їзди князі збирались в оточенні членів власних боярських рад. Але вони не стали, як у європейських країнах, зачатками парламентарних інституцій, бо цьому завадив процес занепаду української державності.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

14) Феодальні з'їзди в хіі ст. Та їх роль в збереженні внутріполітичної стабільності Київської Русі.

З часом влада місцевих князів стала посилюватися, а великого князя – зменшуватися. Послаблення влади великого київського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з’їздів ("снемів"). Ці з’їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники ("брати"), васали ("сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв’язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З’їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з’їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі "строение мира", визнав незалежність окремих князів ("каждый пусть держит одну отчину свою") і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма "за один". З’їзд 1100 р. в Уветичах займався розподілом ленів.

Феодальні з’їзди не могли припинити процес розпаду Київської Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічні фактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі.

Разом з цим, у Давньоруській державі продовжували існувати народні збори – віче, яке вирішувало важливі громадські та державні справи. Воно зародилося у родоплемінному ладі. Цей орган влади логічно продовжує слов’янську традицію племінних зборів. Із племінних сходів давніх слов’ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста – купці, ремісники та ін. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Слід зазначити, що вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і "старцам градским". Механізм прийняття рішень був гранично простим – голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком

15) Доведіть, що в період удільної роздробленості Київській Русі була притаманна федеративна форма правління.

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. чоловік. Це була ранньофеодальна держава з притаманною таким типам держав соціально-становою структурою. На найвищому щаблі феодальної драбини знаходився князь, який у своїй діяльності спирався на воєвод і бояр. На нижньому щаблі — холопи, закупи, рядовичі. У середині її — селяни-смерди, ремісники, купці. Окрему значну за розмірами соціальну групу становили церковнослужителі. Державне правління хоча й було монархічним, однак обмежувалося боярською радою і вічем. Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздробленості. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.