Отчий край (Диктант)

Отчий край

Одному з авторів цих рядків назавжди запам’яталась така картина. Колись ми, дітлахи, пасли за селом корів. Неподалік від нашого гурту зупинилася сіра «Побєда», з якої вийшов сивий чоловік у генеральській формі. Він рвучко опустився на коліна і став цілувати прибитий дорожнім пилом моріжок. Потім поволі підвівся, спрямував погляд своїх очей на село, що потопало в долині серед розкішної зелені. Скинув чоботи й кітель, поклав їх на сидіння машини і, попросивши водія їхати дорогою, попрямував до села навпростець по зарошеній конюшині.

Після війни наш славний земляк довго служив у різних військових округах, і рідко випадала нагода навідатися в село. Вийшовши у відставку, жив на Далекому Сході. А коли помер, то діти, виконуючи його останню волю, перевезли тіло й поховали на кладовищі в рідному селі поряд з батьками.

Сільський хлопчик, свідок дивної поведінки генерала, довго не міг зрозуміти її, аж поки самому не довилося їхати на світанку до столиці на навчання. Вийшовши на той самий пагорб, де колись пасли корів і побачили генерала, оглянувся, відшукав серед інших і свою приземкувату хату, де все ще біля воріт стояла мати з хустинкою у піднятій руці і благословляла у світ незнаний. І лише тоді збагнув дивну поведінку генерала ц гостро відчув почуття приналежності до отчого краю. З тих пір і донині оте щемке не висловлюване почуття постійно звертає з усіляких відряджень до порога батьківської хати, де колись над припічком, пам’ятається, висіла колиска…

З журналу