3. Партесний концерт .

ХVІІ століття в історії української культури – доба бароко, доба розквіту української літератури, архітектури, живопису, музики, що сприяла надзвичайному злету українського мистецтва у середині ХVІІІ ст.

Естетико-стильові риси європейського бароко втілилися у вітчизняному мистецтві у своєрідному поєднанні протилежностей: релігійного й світського, трагічного й просвітленого надією, народженого на терені власної історії, мови, культури й привнесеного з інших культур. Українське бароко особливу увагу надавало монументальності, розкішному вбранню, величній декоративності.

Проявом українського бароко в професійній музиці став розвиток нового стилю вітчизняного церковного багатоголосся – партесного співу, який синтезував досягнення хорової європейської культури та національні самобутні риси православного співу. Більшість дослідників, що вивчають українську культуру ХVІІ – початку ХVІІІ ст., доводять, що європейська музика тих часів не має аналогів партесному співу: українські митці, засвоюючи досягнення польської та західноєвропейської техніки церковного хорового письма, синтезуючи їх із національними традиціями (давньоукраїнськими монодіями, кантами, фольклором), створили власну модель церковної музики барокового стилю.

Характерні риси партесного співу:

1. Багатоголосний, переважно акордовий склад, з поділом хору на групи голосів, без інструментального супроводу (4-, 8-, 12-тиголосний склад хору);

2. Урочистість, монументальність;

3. Поєднання гармонійної повноти звучання з широким розвитком мелодико-поліфонічного начала, поєднання акордово-гармонічних та імітаційно-поліфонічних фрагментів.

Усі ці риси демонструють зміну естетико-стильової парадигми української музичної культури та системи музичного мислення з одноголосної монодії й ранніх форм багатоголосся на акордово-гармонічну мажоро-мінорну систему.

Головними музичними центрами доби українського бароко були братства та великі монастирі (зокрема Лавра) у Львові та Києві.

Поширення партесного співу в Україні відбувалося поступово. Першими православними осередками, у яких запроваджувалися нові форми концертного співу, були львівська, віленська, луцька єпархії, в яких вже у 20 –  30-ті рр. ХVІІ ст. використовувалися партесні піснеспіви. Трохи пізніше нова традиція дійшла до Києва: тут у середині століття нова стилістика набула системності та практичної реалізації у новій музичній писемності (“київська квадратна нотація”), творчості й виконавстві.

Засвоєння латинських концертних форм партесного співу почалося у Львівській братській школі, відкритій наприкінці ХVІ ст., яку в уставі було названо “школою для заняття вільними мистецтвами”, зокрема музикою. Естетична доктрина нової музичної освіти в Львівській школі випливала з нового мистецтва, орієнтованого на суто музичну, емоційну виразність. До вчителів школи висувалися вимоги доброго знання музики, що співпадало з освітніми новаціями західноєвропейського протестантизму.

Партесні концерти – найскладніші у композиційному плані твори, сповнені особливо динамічних, драматичних образів, у яких широко використовуються різні види імітаційної поліфонічної техніки.

Український партесний концерт доби бароко демонструє два види багатоголосся: ізоритмічне (постійне) акордове – у партесних гармонізаціях монодичних наспівів, та змінне – у зіставленні гармонічної та імітаційно-поліфонічної фактури, груп голосів та хорового tutti. Саме змінне багатоголосся і стало яскравою ознакою українського партесного співу ХVІІ – початку ХVІІІ століття.

Тлумачення терміну “концерт” у ті часи дещо різнилось від сучасного: М. Дилецький у “Мусикійській граматиці” словом концерт визначав не жанр, а спосіб музичного викладу – концертування. Отож концертами називали більшість партесних творів, незалежно від місця їх виконання під час Служби.