2. Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. Були також х.Філалет (?-?), і.Вишенський (1560-1620), п.Могила (1597-1647).

Х.Філалет (основна праця - "Апокрисис") будував свою концепцію у вигляді антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці "Синод брестський" (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільного клімату - релігійна толерантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав народу його володарями; право народу на захист порушених свобод (у тому числі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. Х.Філалет одним із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської займала центральне місце в політичних концепціях І.Вишенського та П.Могили. І.Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних та демократичних принципів раннього християнства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедливих суспільних відносин у сфері як релігійного, так і світського життя; базуючись на ідеї рівності, висловив думку про необхідність соборного правління християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відкинув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправдану доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І.Вишенського, П.Могила обстоював ідею верховенства церкви над державою, що об'єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папи римського і польського короля існування Української православної церкви та збереженню ідентичності українського народу. Погляди П.Могили на співвідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впливу на українських теренах у XVII-XVIII ст.

Національно-визвольна революція середини XVII ст, і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII-XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657) у "Березневих статтях" 1654 р. та І.Виговським (?-1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у "Гадяцькому трактаті" 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому - про створення федералістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку - через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази.

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст. був І.Гізель (1600-1683), основну працю якого "Мир з Богом людині" заборонив 1690 р. Священний Синод за оригінальність думки та невідповідність деяких її ідей догмам офіційного російського православ'я. Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими, право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу. Позиція І.Гізеля стосовно Москви відзначалася непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього, вийшов "Синопсис" (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну орієнтацію. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович (1620-1693) та І.Галятовський (?-1688).

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672-1742), П.Герциком і А.Войнаровським, він відомий як "Конституція П.Орлика" (1710). Хоча ця "Конституція" не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідненість української політико-правової традиції з західно-європейською. Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Свідком занепаду української державності та інтенсивної її інкорпорації до російсько-імперських структур був С.Климовський (?-1730). Основні його праці: "Про правосудця керуючих, правду та бадьорість їх" та "Про смиренність найвищих". Він запропонував ідеал політичного ладу, що відображав настрої соціальних низів і водночас базувався на традиційних моральних цінностях та історичних надбаннях українського народу. Центральною категорією концепції Климовського була правда, яку він тлумачив як головну засаду суспільно-політичних відносин. На цьому принципі мислитель обгрунтував такі ідеї: рівність усіх людей від природи; необхідність обмеження влади монарха законом; високу роль правосуддя в суспільному житті; протистояння насильству й деспотії за допомогою права та моралі.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.