6.2. Континентальна імперія

Закінчивши у такий спосіб формувати власну сухопутну те­риторію, США заявили про свої геополітичні амбіції, що по­ширилися за межі Північноамериканського континенту. 2 грудня 1823 р. президент Дж. Монро в черговому щорічно­му президентському посланні конгресу США виклав нову зов­нішньополітичну доктрину Сполучених Штатів, яка стала виз-

• ¹

начальною аж до початку наступного століття .

У досить різкій формі доктрина проголошувала, що "амери­канські континенти на вільних і незалежних умовах, які вони приймуть і підтримають, з цього часу не повинні розглядати­ся як об'єкти майбутньої колонізації будь-якими європейськи­ми державами".

Пояснюючи свою думку, Монро додав, що політичні систе­ми європейських країн відмінні від таких в Америці і тому "у нас є моральний обов'язок в ім'я щиросердності і дружніх відносин, які існують між Сполученими Штатами і цими дер­жавами, заявити, що ми будемо розглядати будь-яку політи­ку, спрямовану з їхнього боку на розширення своєї системи на будь-яку частину цієї півкулі як таку, що загрожує нашо­му миру та безпеці". Згодом Т. Рузвельт передав думку Мон­ро більш стисло: "Сполучені Штати не можуть допустити зве­личування якоїсь європейської держави на американській землі".

Тобто США відкрито заявили про те, що винятково у їхній сфері інтересів перебуває уся Західна півкуля.

Відповідно до поставлених завдань Монро підкреслив, що Сполучені Штати будуть розглядати як ворожий або недруж­ній акт по відношенню до США з боку будь-якої європейської коаліції або будь-якої європейської держави, якщо та встано­вить на Американському континенті якийсь контроль над будь-якою з американських країн або придбає на ньому будь- які територіальні права.

Ближче до середини XIX ст. доктрина Монро поступово реалізовується. Насамперед усі зусилля американців спрямо­вані на захоплення панівного стратегічного становища на Південноамериканському субконтиненті та басейні Тихого океану. У цих регіонах геополітична стратегія США звелася до ряду завдань: по-перше, перешкоди подальшим захоплен­ням європейських країн; по-друге, нанесення їм шкоди та послаблення їхніх позицій; і по-третє, закріплення амери­канського контролю над Латинською Америкою, островами Карибського моря і створення військово-морських баз у Ти­хому океані на підступах до Азійського материка. Ініціатора­ми такої політики стали впливові фінансово-економічні кола Америки.

Анексувати в басейні Тихого океану наприкінці XIX ст. США прагнули, у першу чергу, Гавайські острови й острови Самоа — дві ключові стратегічні точки¹ між Американським континентом і азійською частиною Євразії.

Держсекретар Сполучених Штатів Д. Блейн, намічаючи шляхи експансії США у Тихому океані, писав в інструкції американському посланнику в Гонолулу: "Якщо прийняти Сан-Франциско за торговий центр Заходу США, то лінія, проведена від нього у північно-західному напрямку, до Але­утських островів, позначить наш тихоокеанський кордон майже біля берегів Азії. Аналогічна лінія, проведена від Сан-Франциско на південний захід до Гонолулу, є природ­ним рубежем тієї частини Тихого океану, у межах якої має розвиватися наша торгівля зі східними країнами, і, більш того, є прямою лінією комунікацій між Сполученими Шта­тами та Австралією. У межах цієї частини Тихого океану лежить сфера торгових інтересів нашого західного узбе­режжя .

До кінця XX ст. американські бізнесмени заволоділи біль­шістю природних багатств цих островів, а також у їхніх руках опинилися ключові позиції в острівних економіках. Пізніше, 1893 р., за підтримки морської піхоти США група американ­ських плантаторів скинула гавайську королеву, а потім, жор­стоко придушуючи антиамериканські повстання, приєднала Гаваї до Сполучених Штатів, що було схвалено американ­ським конгресом 1898 р.

Далі, скориставшись антиіспанськими виступами жителів Куби й інцидентом із вибухом на американському кораблі "Мейн", США, знищивши іспанський флот, 1898 р. окупува­ли Кубу, надалі жорстоко придушуючи будь-який антиамери- канський виступ на острові.

Того ж характеру події мали місце і на Філіппінах. Ще за­довго до початку війни американське морське командування дало вказівку Тихоокеанському флоту бути готовим до нападу на Філіппіни. 1 травня 1898 р. іспанські військові кораблі бу­ли спалені та потоплені у Манільській затоці. А потім, вико­ристовуючи антиіспанське повстання філіппінців, американці висадили на острові свої війська. Жорстоко придушуючи нада­лі антиамериканські повстання філіппінців, вони на десятиліт­тя окупували філіппінські острови. Американський сенатор Сульцер після розгрому іспанської ескадри в Манілі заявив у конгресі США: "Гарматні постріли з кораблів Дьюї пролуна­ли новою нотою на Тихому океані, проголошуючи світу, що ми перебуваємо там для того, щоб там залишитися".

Підсумком іспано-американської війни став мирний дого­вір, підписаний у Парижі 10 грудня 1898 р., по якому Куба де-юре об'являлася незалежною, фактично стаючи американ­ським протекторатом, а філіппінські острови, Пуерто-Рико й острів Гуам відійшли до США.

Коментуючи ці події, близький друг Т. Рузвельта У. Уайт писав: "Коли іспанці здалися на Кубі і дозволили нам захопи­ти Пуерто-Рико і Філіппіни, Америка на цьому перехресті звернула на дорогу, що веде до світового панування. На зем­ній кулі було посіяно американський імперіалізм. Ми були приречені на новий спосіб життя".

Слід відзначити, що подібні військово-політичні успіхи США стали можливими завдяки інтенсивному будівництву потужного військово-морського флоту, здатного ефективно конкурувати з флотами головних західних держав. Панівне ж становище на морях США, як провідна таласократична держава, зайняли після закінчення Другої світової війни, створивши найпотужніший ВМФ у світі, здатний контролю­вати всі океани Землі (можливо, крім Льодовитого). Пер­шим американським президентом, який повною мірою усві­домив першорядну важливість потужного військово-мор­ського флоту для США, був Т. Рузвельт, за якого почалося інтенсивне будівництво американського ВМФ. У його зов­нішньополітичному алгоритмі "великого кийка" ним був військово-морський флот, за збільшення і зміцнення якого президент люто, з маніакальною затятістю та з великим ус­піхом "боровся" з конгресом. Не гірше за нього значення ВМФ для США розумів і В. Вільсон, за якого Америка по­чала рух до світової гегемонії. У листі до свого радника Е. Хауза він підкреслював, що потрібно побудувати флот сильніший, ніж у Великої Британії, і робити все те, що забажаємо.

Відбитком цього процесу на концептуальному рівні стають геополітичні роботи адмірала А. Мехена, якого Т. Рузвельт називав своїм учителем. Саме А. Мехен вперше сформулював концепцію переваги морських (океанічних) держав над держа­вами суходолу. Тобто, інакше кажучи, він заявив про перева­гу таласократії над телурократією.

Для А. Мехена пріоритетним інструментом зовнішньої по­літики була торгівля. 1826 р. Т. Лімен-молодший у своїй книжці "Дипломатія Сполучених Штатів" писав: "У цілому нашу дипломатію можна визначити як таку, що має комерцій­ний характер".

Військовий флот був призначений забезпечити можливість вільної торгівлі, а війни як такі повинні були створити перед­умови найбільш сприятливих можливостей для виникнення торгової цивілізації у масштабах всієї планети.

Мехен також сформулював критерії, за допомогою яких можна проаналізувати геополітичний статус будь-якої тала- сократичної держави: • географічне положення держави, її відкритість морям, дос­туп до морських комунікацій, протяжність сухопутних

кордонів, спроможність контролювати стратегічно важливі регіони та загрожувати своїм флотом території против­ника;

• конфігурація морського узбережжя та кількість портів, на ньому розташованих (від яких залежить стратегічна захи­щеність і процвітання торгівлі); співмірність протяжності території і берегової лінії;

• статистична кількість населення (важлива для оцінки спро­можності держави будувати кораблі та їх обслуговувати);

• національний характер, тобто спроможність населення до заняття торгівлею — основою морської сили;

• політичний режим (форма правління), від якого залежить переорієнтація кращих природних і людських ресурсів на посилення морської сили.

При сприятливому сполученні всіх цих чинників, на дум­ку А. Мехена, набирала сили формула: N+MM+NB=SP, тоб­то військовий флот + торговий флот + військово-морські ба­зи = морська сила. Цю формулу він пояснював у такий спо­сіб: "Не захоплення окремих кораблів і конвоїв ворога, хоча б і у великому числі, розхитує фінансову могутність нації, а загрозлива перевага на морі, що виганяє з його поверхні ворожий прапор і дозволяє його появу лише як утікача; та­ка перевага дозволить встановити контроль над океаном і закрити шляхи, по яких торгові кораблі рухаються від воро­жих берегів до них; подібної переваги може бути досягнуто тільки за допомогою великих флотів". Цією ідеєю А. Мехен обґрунтовував необхідність перетворення США на наймогут- нішу військово-морську державу. Що й відбулося після Дру­гої світової війни.

Крім того, А. Мехен був абсолютно переконаний у тому, що морська сила є майже визначальною в історичних долях захід­них країн і народів. І що держави, засновані на морській си­лі, є найкращим і найоптимальнішим типом цивілізації, при­значеної до світового панування.

Відповідно до цього А. Мехен був затятим прихильником "доктрини Монро", вважаючи, що "морська доля" США поля­гає на першому етапі у стратегічному об'єднанні під керівниц­твом Сполучених Штатів всього Американського континенту, а потім встановлення світового панування Америки.

Тому після встановлення контролю над стратегічними точ­ками Тихого океану американська експансія була спрямована в бік Латинської Америки. Треба відзначити, що американці вкрай презирливо ставилися до латиноамериканців, вважаючи їх неповноцінними порівняно з білими і нездатними до само­врядування. Так, наприклад, американський держсекретар Г. Фіш був переконаний, що кубинці, "конгломерат індій­ської, негритянської й іспанської крові", нездатні побудувати власну державність.

Т. Рузвельт, повторюючи ідеї Монро і діючи у контексті геополітичних імперативів Мехена, оголосив США верховним суддею у справах усієї Західної півкулі, претендуючи на пра­ва "міжнародної поліцейської сили".

Ця претензія була закамуфльована ідеєю так званого пан­американізму, що означав об'єднання всієї Латинської Амери­ки під керівництвом США. Реалізація ідеї панамериканізму дозволяла Сполученим Штатам проникнути на латиноамери­канські ринки і взяти держави цього регіону під свій військо­во-політичний контроль.

Відповідно до цього ще 1870 р. держсекретар США Г. Фіш у спеціальній доповіді президенту заявив, що завдяки полі­тичній, економічній і військовій перевазі Америки, а також завдяки інтелектуальній перевазі її народу "Сполучені Штати неминуче займають визначну позицію на Американському континенті, позицію, від якої вони не можуть і не повинні від­мовлятися, позицію, що дає їм право першого голосу і таку, що накладає на них почесні обов'язки вирішувати всі амери­канські проблеми..." У цій доповіді наче об'єднувалися давня ідея "визначеної долі", що служила прапором для американ­ських експансіоністів 40-х років, а також ідея панамериканіз­му в її тлумаченні експансіоністами 80-х років. Доповідь приз­началася для "внутрішнього користування".

У період 1881 — 1889 рр. ідеї Г. Фіша починають проголо­шуватися відкрито. Формувалася і формулювалася ідеологія американського імперіалізму. Особливо яскраво в працях про­фесорів Дж. Фіске і Дж. Барджеса, а також протестантського священика Дж. Стронга.

"Визначена доля", теорія винятковості, вихваляння переваг державних та інших інститутів США, геополітичні та експан­сіоністські доктрини, соціал-дарвінізм, що проголошував ви­щість англосаксів, расизм, розширене тлумачення доктрини Монро синтезувалися в ідею расової переваги американців над іншими народами, яка все їм дозволяє. Відчуваючи та пер­соніфікуючи економічну міць країни, вони готувалися від словесних домагань перейти до широкої експансії за межа­ми США.

1895 р., висловлюючись з приводу англо-венесуельського конфлікту, держсекретар США Р. Олні, інтерпретуючи док­трину Монро, заявив про безумовну необхідність американ­ського арбітражу стосовно будь-якого конфлікту у Західній півкулі: "Сьогодні Сполучені Штати є фактично державним володарем на цьому континенті, і їхнє повеління — закон у всіх тих справах, у які вони втручаються... Чому? Не тому, що до них мають почуття чистої дружби або доброї волі... і не тому, що розсудливість, право і справедливість незмінно ха­рактеризують поводження Сполучених Штатів. Річ у тім, що численні ресурси США в сполученні з ізольованою позицією роблять США господарем становища".

У такий спосіб була сформульована так звана доктрина Ол­ні, що істотно доповнила доктрину Монро. Будучи прикладом застосування з боку США силової, наступальної дипломатії, доктрина Олні позначила в історії рубіж, коли США проде­монстрували свою вагомість у міжнародних справах, заявив­ши про своє домінування у Західній півкулі.

В Європі раптом виявили, що континентальна відособле­ність Америки, її ізоляціонізм, що постійно і навмисно декла­рувався, підкреслене небажання брати участь у блокових структурах європейських держав фактично обернулися свобо­дою військово-політичних дій на міжнародній арені.

Після іспано-американської війни американці почали під­силювати свій контроль над країнами Карибського басейну. Деякі з них вони підкоряли собі цілком, інші перетворювали на свої протекторати. У "бананових республіках" Центральної Америки економічне і політичне життя визначали дві могутні американські компанії — "Юнайтед фрут" і "Кайямель фрут". Ці компанії повністю контролювали зовнішню торгівлю країн регіону. Місцеві адміністрації, підкуплені американськими ді­ловими колами, виконували їхні вказівки, а банди найманців знищували незадоволених станом справ у країні. Банки США, установлюючи високі процентні ставки, охоче фінансували уряди центральноамериканських республік. Однак такі краї­ни, як Бразилія, Мексика, Аргентина, Колумбія та Чилі, де панувала Британія, залишалися поки поза сферою американ­ського контролю.

Окупація Куби і Пуерто-Рико (обидва острови розташовані на шляху до перешийку між Північною та Південною Амери­ками) дозволила американцям форсувати плани по споруджен­ню каналу, який мав зв'язати Тихий і Атлантичний океани.

Тобто, встановивши контроль над стратегічними точками Тихого океану (що став "внутрішнім озером" США) та басей­ном Карибського моря, Сполучені Штати поставили перед со­бою стратегічне завдання по будівництву каналу, щоб з'єдна­ти два океани і полегшити для східного, промислового узбе­режжя США комунікацію із західним узбережжям та Азійським регіоном.

У посланні конгресу президент США У. Маккінлі заявив: "Спорудження каналу між океанами стало нині більш ніж ко­ли-небудь необхідним в інтересах встановлення швидкого спо­лучення між східним та західним узбережжями нашої країни. Анексія Гавайських островів та перспектива розширення на­шого впливу і нашої торгівлі в Тихому океані, уся наша на­ціональна політика наполегливо вимагають встановлення кон­тролю над цими морськими шляхами".

У контексті цього завдання 1901 р. Сполучені Штати під­писують з Англією договір, що дав США монопольне право на спорудження каналу та контроль над ним. Колумбія, якій на­лежав Панамський перешийок, не погодилася прийняти умо­ви, запропоновані їй Сполученими Штатами. Тоді американ­ські спецслужби інсценували на території перешийка "рево­люцію", і маріонеткова республіка Панама, що виникла там, заявила про своє відмежування від Колумбії (1903). США не­гайно визнали Панаму і нав'язали їй договір, по якому одер­жали під свій постійний контроль територію, на якій у май­бутньому був споруджений канал.

Саме у зв'язку з подіями навколо виникнення Панами аме­риканський президент Т. Рузвельт проголосив "політику вели­кого кийка" стосовно латиноамериканських країн.

У комплексі з цією політикою Сполучені Штати до країн Карибського басейну стали реалізовувати стратегію фінансо­вого контролю. Під повний американський фінансовий кон­троль, схема якого була спочатку апробована на Домінікан­ській Республіці, до 1918 р. потрапили одинадцять із два­надцятьох країн Латинської Америки. До того ж більшість цих країн до 1918 р. навіть по кілька разів окуповувалась ар­мією США.

Таким чином, латиноамериканські держави були поступово перетворені на протекторати Сполучених Штатів, позбавлені будь-якої фінансово-економічної та політичної самостійності, а тому і державного суверенітету, зберігши лише його зовніш­ні, символічні атрибути. Схеми встановлення неформального протекторату над країнами Латинської Америки стали осно­вою для розроблення подібних схем у майбутньому стосовно інших регіонів Землі, включаючи Європу і країни колишньо­го соцтабору.