4.1. Німецька геополітика: основні теми

Ф. Ратцель (1844-1904), а потім К. Хаусхофер (1869-1946) найяскравіші представники цієї течії німецької думки.

Аналіз континентальної німецької геополітики припускає осмислення дуже складних взаємин між Ратцелем і кайзерів­ською Німеччиною, а також між Хаусхофером і гітлерівським рейхом.

Фахом Ратцеля була не географія, а фармацевтика і зооло­гія. На його погляди дуже вплинув Е. Хеккель, винахідник сло­ва "екологія", що позначає наукову дисципліну, предметом якої є взаємодія між людиною і навколишнім середовищем. З ди­тинства у Ратцеля склалися органічні, еволюційні погляди на людину і її витвори, зокрема на державу. 1870 р., піддаючись патріотичному запалу, він йде добровольцем до німецьких військ, що воюють проти Франції Наполеона III. Потім здій­снює подорож до Італії (1872) і США (1873). Американські простори викликали в нього інтерес до географії. 1876 р. Рат­цель стає викладачем географії в Мюнхенському університеті. Темою своєї дисертації обирає китайську еміграцію, виявляючи схильність до дослідження демографічних процесів, до перемі­щень народів, до різних форм захоплення територій. Він став одним із засновників антропогеографії (книжка з такою назвою вийшла 1882 р.). 1886 р. отримав призначення на кафедру гео­графії Лейпцизького університету.

Ратцель брав найактивнішу участь у дискусіях про місце Німеччини у світі. Він був членом-засновником Колоніально­го комітету й енергійно захищав ідею німецької колоніальної імперії. Ратцель працював над упорядкуванням карти Афри­ки, у той час ще мало вивченого континенту, що став об'єк­том колоніального суперництва європейських держав, які прагнули забезпечити собі ринки збуту і джерела сировини. У той же час Ратцель пише ряд теоретичних праць, у яких виявляється його неабияка ерудиція: "Дослідження політич­ного простору" (1895), "Держава і ґрунт" (1896) і особливо "Політична географія. Географія держав, торгівлі і війни" (1897). 1898 р. він опублікував книжку "Німеччина. Введен­ня в науку про рідну країну", що викликала широкий резо­нанс у Німеччині і привертала увагу громадськості аж до Другої світової війни. Ця робота демонструє надмірність і двозначність амбіцій Ратцеля: виробити "науковий" підхід до вивчення проблем своєї країни і відкрити "об'єктивні за­кони" її географічного розвитку. Політичний простір ради­кально відрізняється від економічного, оскільки перше не може існувати без сталості, без бар'єрів, тоді як друге пере­буває в безупинному русі залежно від змін попиту і пропози­ції товарів і послуг.

Учений висловив готовність піти назустріч планам керівни­ків Прусської держави, які були не задоволені діяльністю уні­верситетських географів. Він запропонував їм формулу, у рам­ках якої наука і політика не виключали одна одну. Ця форму­ла відкривала шлях до просторової технології державної влади. Політична географія мала стати найважливішим інс­трументом для політиків.

Ратцель стверджує, що держава підпадає під вплив тих са­мих чинників, що й будь-які живі організми. Держава — най­більше творення людини — так само неможлива без ґрунту, як і сама людина. Вона, щоб існувати, повинна укоренитися і розвиватися в просторі. Але ці відношення, що встановлюють­ся між територією, народом і державою, мають надзвичайно складний характер. Такі відношення і є предметом політичної географії.

Щоб створити нову науку, Ратцель використовує величезну кількість прикладів, оперує зіставленнями і порівняннями, здійснює типологію.

З одного боку, кожна держава підкоряється законам орга­нічної динаміки, прагне забезпечити задоволення своїх життє­вих потреб за рахунок власних ресурсів (сировини, технічних засобів тощо). З другого — кожна держава може в будь-який момент так чи інакше втратити елементи цієї органічної єд­ності і перетворитися на додаток іншої держави. Ратцель на­водить приклад Єгипту в складі Римської імперії, який в епо­ху правління фараонів перетворився на колонію, що поставля­ла зерно для населення метрополії, щоб воно не бунтувало проти імператора.

Кожний простір має особливі властивості, іноді не відомі до визначеного моменту: ґрунт сприяє зростанню держави або ут­руднює його, як вона полегшує або утруднює переміщення людей.

Відповідно до своєї природи держави розвиваються в супер­ництві зі своїми сусідами, здебільшого за володіння територі­ями. Звідси боротьба за простір, вимога необхідного "життєво­го простору" (до речі, так називалася книга Ратцеля, опублі­кована 1901 р.).

Для обґрунтування тез про просторовий ріст держав Рат­цель мобілізує усю свою ерудицію. Але з усіх його робіт мож­на виокремити три провідні ідеї: • Китай і міграція китайського населення. Мобільність є най­важливішою характеристикою життєздатного народу, вона властива будь-яким націям, навіть тим, що, на перший пог­ляд, перебувають у стані спокою. Китайська міграція являє приклад мирної колонізації, скромної по своїх масштабах, але тим більш значної, якщо врахувати, що вона здійсню­ється селянами і крамарями. В історії є безліч прикладів того, як одна держава втрачала території, відвойовані в ін­шої держави, тому що народ-завойовник не усвідомив важ­ливості закріплення цих територій шляхом їхнього госпо­дарського освоєння. Є також чимало протилежних прикла­дів, коли цивілізаторська діяльність деяких людей на чужій території передує установленню політичного пану­вання над цією територією.

• США. Під час подорожі в США Ратцель був уражений роз­махом освоєння нових земель американського Заходу енер­гійними і заповзятливими емігрантами. Для Ратцеля, як і для багатьох інших європейців того часу, США здавалися прообразом держави майбутнього, що розвивається на вели­ких територіях. Цьому сприяли і розміри США, і розмаї­тість їхніх природних багатств. Найсприятливіші перспек­тиви відкривалися перед державами-континентами, тому що саме вони були найбільш підготовлені до встановлення системи планетарного масштабу.

• Англія. Приголомшлива колоніальна, промислова і торгова експансія невеликої Англії привернула пильну увагу ні­мецького географа Ратцеля, надзвичайно стурбованого проб­лемою нестачі території і недосконалості меж своєї країни. Використання сприятливих зовнішніх стимулів і надійної безпеки — найважливіші гарантії росту й удосконалювання. Це стосується будь-яких організмів, окремих індивідуумів і цілих народів, що досягають своєї зрілості в тих випадках, коли відкритість співвідноситься з наявністю власності.

Як і багато інших національно заангажованих інтелектуалів того часу — як серед німців, так і серед французів, англійців, росіян, американців, — Ратцель також мислив про свою краї­ну, про її роль і місце у світі. Він був захоплений дещо наїв­ною мрією: хотів бути радником правителя, допомагати йому у розроблюванні розумної і справедливої політики. Це прагнен­ня було тим більш сильним, що Ратцель поділяв досить поши­рену у вищому німецькому товаристві думку про те, що Німеч­чина не досягла своєї "політико-географічної досконалості", що було характерно для Великої Британії, Франції і США. У чому полягала ця недосконалість? Німеччина, на його думку, являє собою "поліморфну" структуру, що охоплює Альпи, середні го­ри і рівнину на Півночі, через які вторгалися численні завойов­ники, зокрема римські легіонери, азійські орди і французькі солдати. Ще більш ніж Китай, Німеччина — це "серединна ім­перія", розташована в центрі Європи, оточена з усіх боків ін­шими державами, що загрожують їй і з заходу, і зі сходу. У си­лу цього Німеччина могла вижити лише завдяки терплячій ко­лонізації (подібно китайським селянам) прикордонних районів. Цим пояснюється германізація поляків на територіях, анексо­ваних Пруссією, а також жителів Ельзасу і Лотарингії після перемоги німецьких військ 1871 р. Німеччина має стати світо­вою державою. Для підтвердження статусу світової держави вона повинна забезпечити свою присутність у всіх відомих час­тинах світу, зокрема у всіх стратегічних пунктах.

Ніяке інше визначення не підходить краще для Британ­ської імперії початку XX ст.: Гібралтар, Суец, мис Доброї На­дії, Аден, Сінгапур, Гонконг тощо. Вони складали цілу мере­жу ключових позицій для базування і постачання торгового і військового флоту. У розквіті своєї могутності Велика Брита­нія підтримувала систему комунікацій, намагаючись макси­мально охопити чужі володіння. Цим можна пояснити вису­нуті Вільгельмом II, а потім Гітлером вимоги "компенсації", на які, на їхню думку, Німеччина мала право для свого пов­ноцінного розвитку.

Напередодні Першої світової війни колоніальний поділ сві­ту був завершений. Але чи міг він бути остаточним? Завжди випливали спірні території, зокрема залишки імперій, що роз­падаються (наприклад, португальські володіння в Африці, що, відповідно до секретної угоди, укладеної Великою Британією і Німеччиною 1898 р., підлягали поділу між двома державами; Оттоманська імперія повільно розвалювалася протягом усього XIX ст. і являла собою ласі шматочки для молодих хижаків). Володіти колоніями — значить володіти не лише ринками збу­ту і джерелами сировини, але й бути великою і шанованою державою.

Початок XX ст. ознаменувався також виникненням ряду об'єднуючих тенденцій: пангерманізму, панславізму тощо. Єв­ропа виявилася місцем сутички цих сил, що зосереджувалися навколо тієї або іншої великої держави (німці — навколо Ні­меччини, слов'яни — навколо Росії). Кожен з таких рухів ви­магав для себе великого однорідного простору і прагнув розби­ти, перемолоти сформовані різнорідні утворення, насамперед Австро-Угорщину, мозаїчну державу, об'єднану тільки прина­лежністю кожної його частини до династії Габсбургів.

Європа сприймала себе як єдиний театр військових дій — і повинна була стати ним у найближчому майбутньому. Так, знаменитий план Шліффена, розроблений між 1898 і 1905 ро­ками, передбачав наявність франко-російського союзу, спря­мованого проти Німеччини. В разі виникнення війни в Європі Німеччина, затиснута між двома ворожими державами, по­винна була завдати удару в першу чергу на захід, атакувати Францію, обійти зі сходу її оборонні споруди по території Бельгії (незважаючи на бельгійський нейтралітет). Потім, одержавши переконливу перемогу на заході, німецькі війська повинні були вступити у війну з Росією.

Нарешті, територіальні цілі у війні мали велике історичне значення. Так, Франція ніколи не забувала про забрані в неї Ельзас і Лотарингію. Тільки повернення цих провінцій могло змити ганьбу і приниження 1870 р. У свою чергу, Велика Бри­танія вступила у війну 4 серпня 1914 р., багато в чому підко­ряючись віковому геополітичному рефлексу: протистояти будь-якій великий державі, що прагне встановити свій кон­троль над Бельгією і позбавити тим самим Англію її зв'язку з Європейським континентом. Ці та багато інших думок най­шли своє відображення в працях Ратцеля.

Надзвичайно суттєвий внесок у континентальну геополіти­ку зробив поряд з Ратцелем Карл Хаусхофер. Його доробки пов'язані з Німеччиною, з найтрагічнішим часом її новітньої історії. Карл Хаусхофер народився в Мюнхені в сім'ї буржуа- інтелектуала. Навчався у військовому закладі, працював на Далекому Сході, був у Японії та Маньчжурії. Хаусхофер — безпосередній учасник Першої світової війни. Його перша нау­кова праця присвячена Японії (1912), а дисертація мала назву "Основні напрями географічного розвитку Японської імперії, 1854-1919". Він створює та видає журнал "Zeitschrift fur Ge- ороШік". Протягом 20-30-х років Хаусхофер пише багато ста­тей, доповідей тощо, присвячених актуальним питанням ні­мецької геополітики. Після поразки Німеччини в Першій сві­товій війні і як наслідок версальського "диктату" перед німецькими вченими, у тому числі й географами, постала за­дача виробити теорію, яка допомогла б їхній країні посісти гідне місце в Європі та світі. Необхідно було вийти за межі "політичної географії" Ратцеля і замінити її "геополітикою". Відповідно до визначення Хаусхофера політична географія вивчає розподіл державної влади в просторі і її здійснення в цьому просторі, тоді як предметом геополітики є "політична діяльність у природному просторі". Політична географія дос­ліджує "форми державного буття", у той час як геополітика постійно збагачує запас політичних знань, що можна виклада­ти і засвоювати. Цей запас інформації можна порівняти з мос­том, який відкриває шлях до політичної діяльності, із геогра­фічною свідомістю, що веде до стрибка зі світу знань у світ влади, а не зі світу незнання у світ влади, оскільки другий стрибок буває довшим і небезпечнішим.

Слідом за Ратцелем й іншими німецькими географами Ха- усхофер спробував сам відповісти на питання про місце Німеч­чини в цьому світі. У той час як Ратцель був під пресом "не­повної", "неостаточної" перемоги 1871 р., Хаусхофер міг буду­вати свої міркування тільки на основі поразки Німеччини в 1918 р. Саме ця драматична поразка подвигла його на створен­ня нової наукової дисципліни. Хаусхофер розробляв свої дос­лідження в трьох напрямах:

1. Поняття життєвого простору залишається найважливі­шим для людини, зважаючи на густоту населення й відкида- ючи несправедливі положення Версальського договору, для людини, що протягом багатьох років вивчає проблеми німець­кої меншості в іноземних державах. На глибоке переконання Хаусхофера, слід було відновити єдність німецького культур­ного простору; він вважав також, що Центральна Європа є сферою природної експансії Німеччини.

2. Динаміка виникнення і становлення великих блоків (ідеї "пангерманізму", "панславізму", "паназійства"). У цьому сенсі він є представником двох течій наукової думки своєї епо­хи (тобто періоду між двома світовими війнами).

Для Хаусхофера проблема ворожого оточення Німеччини, обмеженості її території стала свого роду нав'язливою ідеєю. Він був переконаний, що майбутнє належить великим дер­жавним утворенням, об'єднаним загальною ідеєю. У цьому він бачив причину континентальних і навіть планетарних масштабів сутичок між силами, що прагнуть об'єднання. У той час як Британська імперія була приречена на руйнацію під впливом панавстралійської і всеіндійської ідеї, для СРСР і США саме ідеї об'єднання є фундаментом їхньої могутності: у Радянському Союзі реалізуються паназійські й євразійські ідеї, а в США — панамериканські і пантихоокеанські. Ця те­матика великих територіальних утворень (на відміну від уні- версалістського лібералізму США) зустрічається в ідеологіч­них платформах держав Осі (Німеччини і Японії), що праг­нуть до створення зон самозабезпечення сировинними товара­ми: напередодні Другої світової війни уряд Японії оголосив про створення навколо своєї країни "азійської зони спільного процвітання", а гітлерівській Німеччині належить авторство проекту створення Європейського економічного співтоварис­тва, природно, під егідою німців. З 1940 до 1944 р. з такими пропозиціями виступили міністр економіки третього Рейху і президент Рейхсбанку Функ і рупор німецьких промислових кіл Хунке.

Хаусхофер, який жив під враженням книжок про "занепад західної цивілізації", вважав, що колонії складають одночас­но і силу, і уразливе місце ненависної моделі (Великої Брита­нії та її імперії), чого була позбавлена Німеччина. Для німе­цьких географів була характерна "ратцелівська солідарність із третім світом", тобто почуття схожості доль між німцями і на­родами колоніальних країн, однаково роздавлених англо-аме- риканським імперіалізмом, що прагнуть справедливої перебу­дови світу. Ця мрія про створення єдиного фронту Німеччини і пригноблених народів проти колоніальних держав виявилася в німецькій політиці у вигляді окремих ініціатив (наприклад, 1903 р. була спроба почати будівництво залізниці між Берлі­ном і Багдадом через Стамбул для здійснення східної мрії Вільгельма II; 1941 р. Німеччина підтримала антибритан- ський націоналістичний уряд в Іраку; 1942 р. в Берліні зустрі­чали великого муфтія Єрусалима, борця проти сіонізму, що вважався знаряддям зміцнення англійського панування на Близькому Сході). Німеччина, затиснута своїми сусідами в Єв­ропі й остаточно позбавлена можливості брати участь у коло­ніальному поділі світу внаслідок поразки в Першій світовій війні, прагнула зламати вороже оточення, підтримуючи руй­націю гігантської колоніальної смуги, що простягнулася від Африки до Південно-Східної Азії.

3. Континентальна держава і морська держава.

Серед натхненників Хаусхофера цілком природно став і Маккіндер, що розглядав heartland як "географічну вісь істо­рії". 1940 р., незабаром після підписання германо-радянсько- го пакту Ріббентропа-Молотова (23 серпня 1939 р.) Хаусхофер міг вважати, що виведення морських держав (Великої Брита­нії і США) із Світового острова починає здійснюватися: фор­мування потужного континентального блоку, що охоплює Єв­ропу, а також північну і східну частини Азії, є, безсумнівно, найбільшою і найважливішою зміною у світовій політиці того часу. Насправді цей блок не був настільки міцним, як здавало­ся. Японія, наприклад, вважала себе пророком, керівником нової революції — "революції нігілізму". Гітлер був не дуже вдумливим читачем Ратцеля і не занадто уважним співрозмов­ником Xаусхофера. З геополітики він узяв тільки те, що від­повідало його ідеям, вважаючи, що тільки у фюрера можна чому-небудь навчитися.

У той час як Гітлер керувався нацистською ідеологією, за­лишаючись її єдиним законним тлумачем, Xаусхофер вважав себе вченим, засновником неідеологізованої науки, що базу­ється на суворому аналізі фактів. Але хто може з упевненістю сказати, де починається і де закінчується ідеологія? Чи не є суворий дослідник реальності бранцем неусвідомлених припу­щень? Інтелектуалу властиве прагнення бути радником прави­теля, але за це йому доводиться платити занадто високу ціну: він утрачає свій специфічний статус мислителя, здатного ство­рювати і формулювати ідеї, знаючи, що їхнє втілення в життя може призвести до результатів прямо протилежних початко­вим задумам. Але Xаусхофер не був радником Гітлера. А чи міг Гітлер допустити, щоб йому хто-небудь давав поради? Чи може існувати наука, що пояснює людям, які вимоги ставить перед ними реальність? Така наука припускає, що людина об'єктивно сприймає цю реальність, однак вона її сприймає і завжди сприйматиме через призму своїх поглядів, тобто су­б'єктивно.

А якби Німеччина перемогла у Другій світовій війні, озна­чало б це правоту німецької геополітики? Мабуть, немає на це підстав. По-перше, гітлерівська імперія поширилася б на всю Європу, ігноруючи закони геополітики, що прагне сполучити державні кордони з межами розселення німців. У цій імперії німцям була б уготована роль панів, що управляють масами по­кірних рабів. Потім, сама геополітика була б однією з нацист­ських наук. Гітлер, що розбив своїх ворогів, був би остаточно проголошений живим божеством, носієм кінцевої істини.

По-друге, німецька геополітика відбивала прагнення "ос­мислити світ", вірніше, зрозуміти місце, роль і призначення Німеччини у світі. З цього погляду констатація банкрутства німецької геополітики логічно вписується в рамки апокаліп­сичної поразки гітлерівської Німеччини 8 травня 1945 р.

Проте німецька геополітика Ратцеля та Xаусхофера не мо­же бути зведена до простої концептуалізації політики з пози­ції сили. Більше того, геополітика континентальної держави не може розглядатися тільки в рамках німецької геополітики. Важливою складовою континентальної геополітики також є її російський напрям.