3.1. Проблеми фінансування вищої освіти в Україні:

Українська вища освіта фінансується добре: на її потреби витрачається в сукупності до 2,7 % ВВП державних і приватних коштів щороку.

 Проблема полягає в ефективності розподілу та використання цих засобів. Розподіл державних коштів відбувається в ручному режимі, на основі непрозорої схеми перемовин та індивідуальних домовленостей з університетами.

Існують значні обмеження у вигляді централізовано встановлених нормативів витрачання коштів університетами. Держава вважає, що їй краще знати, скільки і на що університетам потрібно витрачати грошей.

Надання вишам більшої автономії підвищить конкуренцію між ними. Ті виші, які будуть розподіляти кошти найефективніше, підвищать якість освіти, до них потягнуться абітурієнти, вони отримають конкурентну перевагу в порівнянні з іншими.

 Проблемою, що потребує серйозної уваги держави, є занепад науково-дослідної діяльності вишів. Причинами є й недостатнє фінансування на дослідження, й відсутність стимулів розвивати цю сферу діяльності. Українських вишів немає у світових рейтингах тому, що у них немає ані стимулів, ані достатнього фінансування наукових досліджень; між вишами в Україні відсутня конкуренція; українські виші не мають фінансової та адміністративної автономії.

 

4. Зарубіжний досвід фінансування освіти та можливості його запровадження в Україні

Аналізуючи систему фінансування,слід враховувати досвід зарубіжних країн. Наприклад щодо системи фінансування освіти у Франції, то для неї характерна висока централізація управління і фінансування освіти. На державні кошти створюється система структур та об'єднань для залучення громадськості та фахових асоціацій до вироблення освітньої політики та вирішення складних проблем поточної діяльності закладів освіти.

Фінансування та утримання, а також контроль за діяльністю дитсадків та початкових шкіл повністю покладений на комуни , а повне фінансування забезпечується з їх місцевих бюджетів. Комуна також оплачує роботу педагогів, але не має ніякого права відкрити школу, або хоча б один клас без дозволу представника Президента Франції у департаменті – префекта. Префект забезпечує діяльність департаменту у відповідності до чинного законодавства країни, але відповідно до потреб та інтересів департаменту, регіону та комуни.

Стосовно фінансування вищих закладів освіти, то і розробка і впровадження планів національної освіти покладена на Управління у справах вищої освіти. Воно розподіляє кошти, координує діяльність і розвиток освітніх закладів.

Держава забезпечує 64,5 % фінансування освіти з державного бюджету. Частка фінансування з бюджетів органів місцевого самоврядування - 20,9 %. Частка внесків інших державних організацій 6,4 %, а фізичних осіб – 1,8 %.

У багатьох країнах визнають, що основними учасниками, між якими має розподілятися відповідальність за освіту, є держава, приватний сектор, громадські організації, органи місцевого самоврядування, асоціації батьків та навчальні заклади. Наприклад:

Ірландія: держава фінансує освіту, а виборні органи на місцях здійснюють контроль й управління ресурсами;

Австрія, Іспанія: місцеві громади, влада земель, муніципалітети фінансують освіту, а держава створює умови і захищає автономію шкіл;

Нідерланди: розгалуженою є мережа недержавних закладів освіти і вони фінансуються на рівних умовах з державними закладами через центральний і місцеві бюджети; держава сприяє розвитку приватного сектору в освіті, забезпеченню громадського контролю і залишає за собою роль спостерігача за виконанням іншими учасниками своїх зобов’язань.

Вищою освітою Німеччини опікуються як федеральний уряд, так і уряди земель. Заклади вищої освіти фінансуються землями на 94 %, центром – на 6 %. Близько 7,8 % фінансування університетської науки здійснює приватний сектор економіки.

Щодо закладів вищої освіти у Сполучених Штатах,то вони поділяються на приватні, які майже повністю фінансуються від спонсорів та інших джерел і державні, до яких значна частина коштів надходить з федерального і місцевих бюджетів, хоч вона також далека від 100 %. Загалом держава відіграє домінуючу роль, фінансуючи левову частку наукових програм в університетах, утримуючи дво-чотирирічні коледжі та майже 80 % всього контингенту студентів (мало не половина яких ще й отримує стипендію чи іншу фінансову допомогу з бюджетів).