Проблема кризи культури: історія та сучасність

Друга половина ХIХ ст. представляє той час, коли все виразнішими стають позиції філософів, котрі виявляють «недосконалість» європейської культури та обмеженість її цінностей, наголошують розчарування людини, обстоюють «нову мораль». Основи таких роздумів знаходимо в філософії життя у А.Шопенгауера (1788-1860), особливо у Ф.Ніцше (1844-1900). Аналіз культури, здійснений Г.Зіммелем (1858-1918), дозволяє йому зафіксувати особливості, які розкривають явище, назване пізніше «кризою культури». Так, розвиток техніки, засобів комфорту, індустрії розваг здійснюється на тлі «перезрілості та втомлення». Засоби життя стають його цілями. Інтереси людей все більше переміщуються в бік «культури речей». Зіммель зауважує, що «гонитва, ненаситність та жага насолоджень – лише наслідки та прояви реакції, що викликана тим, що особистісні цінності шукають в тій сфері, де їх взагалі не буває».

На початку ХХ ст. критичне ставлення до ідеалів європейської культури значно підсилилося. Таке було пов’язане з трагічними подіями, зокрема з першою світовою війною. Освічена, цивілізована людина ХХ ст. виявилася не в змозі забезпечити ані собі, ані людству справедливість, щастя та мир. Постало болісне запитання «Чому так?», на яке філософи культури намагалися знайти відповідь.

Як наслідок в філософії культури з’являються концепції, що роблять остаточний висновок про «кризу культури», окреслюючи при цьому вагомі причини та наслідки цього явища. На думку О.Шпенглера, про концепцію якого вже йшлося раніше (підрозділ 10.3), криза виявляється як перехід культури в цивілізацію, що призводить до виродження, «обездушення» культури. Техніка, що творилася людиною, агресивно обертається проти неї.

В контексті найзагальніших філософських проблем побачив та розкрив суть кризи культури Е.Гуссерль (1859-1938). Для нього глибинний контекст кризи європейської культури означений як криза раціональності, на якій така культура постала. На переконання Гуссерля, те, що сталося з європейською культурою, має джерелом те, що сталося з європейською наукою, європейським раціоналізмом. Гуссерль був переконаний, що саме науковий розум, в широкому сенсі слова, є ядром, душею європейської культури. Новий час, Просвітництво утвердили для людства науку як головну силу історичного розвитку, що здатна врятувати людину від забобонів, будь-яких негараздів та забезпечити достаток і процвітання. Однак, як наголошує філософ, це зовсім не означає, що наука робить людину мудрою.

Людська історія ХХ ст. засвідчила, що науковий та технологічний розвиток безпосередньо не гарантує культурного піднесення та виваженості. Навпаки, бурхливий розвиток науки, техніки та технологій породив у людини ілюзію, що вона всемогутня та може творити світ на власний розсуд. Такі ілюзії обернулися драматичними та трагічними подіями – війнами, техногенними катастрофами, глобальними проблемами людського існування.

Таким чином, криза європейської культури пов’язується з цивілізаційними факторами – наукою, технікою, технологіями, які розглядалися як морально амбівалентні. Отже, культура тут предстає як сторона «постраждала», цивілізація, яка грутнувалася на класичній раціональності – як руйнуюча.

Про кризу європейської культури початку ХХ ст.. писав Й.Гейзінга (1872-1945), видатний теоретик культури (Нідерланди). Дослідник вважав, що культура потребує рівноваги матеріальних та духовних цінностей. Така рівновага створює «такий стан суспільства, який оцінюється як дещо більше та вище, ніж просто задоволення потреби або відверте бажання влади». Гейзінга також наголошує, що дійсна культура містить прагнення, вона є націленість на ідеал – на Бога, людину, розум тощо. Культурне суспільство вимагає від особистості свободо підкорятися ідеї обов’язку та прийняти суспільні «табу», умовності, правила поведінки.

Саме ці умови стосовно існування культури ХХ ст., на думку дослідника, є порушеними. Людство не навчилося володіти собою, в суспільстві спостерігається перевага матеріальних цінностей над духовними. Спостерігається відмова культури від ідеалу пізнання, падіння моральних норм, криза мистецтва. Відбувається процес «варваризації» - культура «високої приби» заглушається та витісняється низькопробними елементами.

Отже, ХХ ст. людської історії значно підсилило скептичне ставлення до ідеалу «розуму та істини», обґрунтованого європейським раціоналізмом. Суспільство, що орієнтувалося на означені виміри, породило дегуманізацію та відчуження людей. Постало питання, чому світ, організований на основі науки, техніки, технологій обернувся проти людини та їй загрожує? Хіба не дивно, що нація філософів, поетів, композиторів, що збагатила світову культуру такими шедеврами, як «Критика чистого розуму, «Фауст», «Героїчна симфонія», породила Освенцим, Бухенвальд, Майданек? А табори ГУЛАГУ – вони виникли в країні, яка дала світу Достоєвського та Толстого, які сприймаються як уособлення людської совісті?

Криза культури осмислюється дослідниками і в дискурсі протиставлення культури природі, яке також має корені в європейській філософській традиції. В таких міркуваннях штучність культури, як створеної людиною, розглядається як причина відірваності її та, відповідно, людини від природи та ворожого до неї ставлення. Так, вже у Ж.-Ж.Руссо, представника філософії Просвітництва, яскраво представлений образ «золотого століття» людства, коли людина була цілком природною та розкутою. Культурність, цивілізованість спотворили людину. Отже, культура та цивілізація є «винними» у тих проблемах, що виникають в бутті людини, суспільства.

Тема «природної людини», яка погано почувається в штучному світі сучасної культури та цивілізації, активно обговорюється з другої половини ХХ ст., коли був відкритий такий різновид проблем, як глобальні проблеми людського існування, зокрема – глобальна евологічна проблема. Людина опинилася замкненою у власно створеному штучному світі: містах, офісах, квартирах, з довершеними технологіями та штучною іжею. Людина задихається без природи, не може без неї жити і продовжує її руйнувати.

Вихід полягає в трансформуванні засад ставлення до природи, біосфери. Проблеми культурфілософського характеру в цьому відношення виникають в площині ціннісній, моральній. Філософи культури критично осмислюють попередню активістську позицію стосовно біосфери. Нові ціннісні засади взаємин людини та природи, живого, біосфери постають з позицій біоетики та екологічної етики. Очевидно, що уявленням про моральність не відповідає людина, що руйнує, нищить біосферу, та, відповідно, й самих людей.

Якщо дивитися ширше, то подолання протистояння культури та природи потребує становлення нового типу раціональності. Таке відбувається з кінця ХХ ст.. – постає постнекласичний тип раціональності, з позицій якого людина та біосфера розглядаються як цілісна складна система, що самоорганізується, а моральні регулятиви постають як включені в процес пізнання людини та біосфери та практик впливу на них.

Отже, як зрозуміло з викладеного, поняття «криза культури» характеризує критику культурфілософського європоцентризму в стадії його кризи.

Він мав глибинні підстави для власного існування в раціоналізмі та раціонально обґрунтованих цінностях європейської культури, які відіграли значну роль в розвитку світової спільноти. Однак з часом європоцентризм виявився проблемним та зазнав відчутної критики в аргументах людської історії, а класичний раціоналізм як його основа – в дослідженнях філософів та культурологів.

Поряд з цим, з другої половини ХХ ст. і особливо в наш час виявляються потужні можливості неєвропейських культур у їх впливі на світовий процес. Постала проблема унікальності, неповторності, своєрідності культур. Природно, що європоцентризм в філософському баченні культури змінюється на усвідомлення плюралізму культур та потребу їх діалогу.

Культурний та цивілізаційних діалог передбачає толерантність та загальнолюдські цінності як основу спілкування. Головне, що таке спілкування має бути, бути заради взаєморозуміння народів, культур, цивілізацій. Плідний приклад прагнення до цього виявили відомі українські та російські філософи, що нещодавно обговорювали гострі, невизначені досі питаня стосовно власної культури та історії, означивши тему спілкування як «Єдність світу та багатоманітність культур». Видатний український філософ М.В.Попович наголосив, що шлях до взаєморозуміння пов’язаний з тим, щоб оцінювати події історичного минулого як цивілізована людина, виходячи з сьогоденних гуманістичних принципів.

Дійсно, уроки історії доводять, що нехтувати ціннісними принципами, які постають в культурі та спрямовують життя людини, вельми небезпечно і для особистості, і для людства в цілому. Тому не випадково ХХI ст. стає часом, коли роздуми філософів культури про моральну складову в комунікації людини з природою, соціумом, іншими людьми підкріплюються переконливими аргументами з самого життя.

Уявлення про цінності. Вище вже йшлося про ціннісно-смислове наповнення культури. Дещо акцентуємо увагу на визначенні й розумінні поняття цінності. Власне термін цінність позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Необхідність визначення цінності пов’язана з усвідомленням того, що істина відповідає, якою є реальність, а цінність відповідає на питання – що саме є бажаним, або яким повинно бути. Переважно цінності поділяються на дві великі групи – матеріальні і духовні. Такому поділу відповідає вирізнення інструментальних або зовнішніх цінностей (вони є засобами для утвердження інших цінностей) і внутрішніх, самодостатніх цінностей. Духовні цінності є переважно внутрішніми, самодостатніми. Останні в більшій мірі мають ознаки об’єктивних цінностей, тобто їхнє буття як цінностей не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні. За змістом духовні цінності поділяються на моральні, релігійні, естетичні, правові, політичні тощо.

Існує також поділ цінностей на індивідуальні, колективні, та універсальні. До останніх відносять ті цінності, що прийняті, або мають такі перспективи, різними культурами, народами, цивілізаціями. Вище вже йшлося про універсальні цінності культури як такі, що включені в контекст кожної з культур, націй чи цивілізацій. Однією з найактуальніших та складних проблем філософії є дослідження співвідношення та взаємопов’язаності між різними цінностями. Цінності відіграють провідну роль у об’єднанні індивідів для спільних, колективних дій, є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства.

Поняття цінності пов’язане передовсім із визначенням значущістю дечого для людини. А саме, цінність – це поняття, яке означає, по-перше, позитивну або негативну значущість деякого об'єкту, на відміну від його екзистенціальних і якісних характеристик (наочні цінності), по-друге, нормативну, оціночну сторону явищ суспільної свідомості (суб'єктні цінності). До наочних цінностей відносяться: природне благо і зло, які представлені природними багатствами чи стихійними лихами; споживна вартість продуктів праці (корисність взагалі); соціальні благо і зло, що містяться в суспільних явищах; значення історичних подій; культурна спадщина минулого; значення наукової істини; моральні добро і зло, представлені в діях людей; естетичні характеристики природних і суспільних об'єктів і витворів мистецтва. Суб'єктні цінності – це суспільні установки, імперативи і заборони, цілі і проекти, виражені у формі нормативних уявлень (про добро і зло, справедливість, прекрасне і потворне, про значення історії і призначення людини, ідеали, норми, принципи дії).

Наведені визначення і склад цінностей потребують обговорення і уточнення. Перш за все очевидно, що такі явища, як, наприклад, зло, соціальна несправедливість або політична реакційність, не є цінностями. Навряд чи правомірне їх трактування як «цінні», «корисні» як з погляду людини (хоча для окремих осіб це може бути вигідним і корисним), так і з погляду соціального прогресу. Не можна всяку значущість інтерпретувати як цінність. Цінність є позитивна значущість або функція тих або інших явищ в системі суспільно-історичної діяльності людини. Цим самим ми обмежуємо сферу цінності, розуміючи її як одну з форм значущості. Явища, що виконують негативну роль в суспільному розвитку, можуть інтерпретуватися як негативні значущості.

Друге міркування пов'язано з питанням: чи правильно висуватиме наочні цінності на передній план, вважаючи, що, наприклад, продукти праці (товари) «первинні», а уявлення про призначення людини як суб'єктну цінність – похідне? Відношення між цими групами цінностей потрібно перевернути, вважаючи, наприклад, матеріальні цінності похідними від цінностей життєвого плану. Матеріальні блага є лише засобом руху до справжніх цінностей. Справжні ж, найголовніші цінності – це людина, щастя людини, свобода, добро і тощо. Отже, цінність – це не будь-яка значущість явища, а його позитивна значущість; крім того, ця значущість своїм витоком має людину, її корінні цілі і ідеали.

Спеціально досліджуються цінності в межах аксіології. Аксіологія – це вчення про цінності, філософський напрямок і теорія, яка досліджує категорію «цінність», характеристики, структури та ієрархії світу цінностей, способи його пізнання і онтологічний статус, а також природу і специфіку ціннісних суджень. Аксіологія включає і вивчення ціннісних аспектів інших філософських, а також наукових дисциплін, а в ширшому значенні – всього спектру соціальної, художньої і релігійної практики, людської цивілізації і культури в цілому.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. у філософській літературі відбувався процес розширення «арсеналу» цінностей. Під цінністю стали розуміти ширший круг явищ, ніж раніше. Як відзначає Л. А. Мікешина, під цінностями сьогодні розуміють не тільки «світ належного», етичні і естетичні ідеали, але, по суті, будь-які феномени свідомості і навіть об'єкти з «світу сущого», що мають ту або іншу світоглядно-нормативну значущість для суб'єкта і суспільства в цілому. Внаслідок цього відбулося істотне розширення і поглиблення аксіологічної проблематики і зокрема трактування «пізнавальне – ціннісне». Поняття «цінність» у його вживанні до пізнавального процесу стало багатоаспектним, що фіксує різний аксіологічний зміст. Ціннісне в теоретико-пізнавальному контексті це протилежне когнітивному відношенню до об'єкту, тобто відношення емоційно забарвлене, яке містить інтереси, пріоритети, установки, що сформувалися у суб'єкта під впливом ціннісної свідомості (етичного, філософського, релігійного й ін.) і соціокультурних чинників в цілому. Багато цінностей залежать від пізнавальної і практичної діяльності, обумовлюються ними. Якщо той або інший предмет потрібен, корисний для практики, то очевидно він цінний, є деякою цінністю. Явища дійсності, матеріальні або духовні, оцінюються в цьому аспекті або позитивна, або негативно, стаючи цінностями тоді, коли вони тим або іншим способом включаються в діяльність суб'єкта. Цінності незалежно від їх характеру є те, на що орієнтується суб'єкт в своїй пізнавальній і практичній діяльності, а також і те, чого він досягає в ході такої діяльності.

Цінності, будучи суб'єктивними, виявляються об'єктивними по своїй детермінованості: з одного боку, об'єктом, а з іншою – особами і соціальними чинниками. Вони набувають незалежності від суб'єкта, індивіда, для якого представляються як апріорні, не залежні від його волі та свідомості.

Процес орієнтації на цінність пов'язаний з оцінкою. Оцінка складається з акту порівняння (власне оцінки) і рекомендацій щодо відбору (вибору) того, що визнається за цінність. Той, хто оцінює, формує думки про корисність або шкідливість, правильність або неправильність, необхідність або непотрібність того, що оцінюється.

Оцінка так чи інакше пов'язана з практикою в широкому розумінні як суспільно-історичною практикою людства. Але практика в будь-якій формі і на будь-якому рівні теж припускає оцінку і породжує оцінку. Практика опосередковано через потреби, інтереси і цілі спрямовує увагу на те, що корисне для задоволення інтересів суб'єкта. Оцінка означає рішення щодо вибору, а вибір веде до дії, отже оцінка організовує практичну діяльність.

Такого роду ціннісно-оцінне відношення суб'єкта до об'єкту по суті відрізняється від когнітивного. При пізнавальному підході об'єкт виявляється сам по собі, в абстракції від суб'єкта, що пізнає, в своїх власних вимірюваннях; при ціннісно-оцінному ж підході виявляється відношення предмету або процесу до суб'єкта, відношення до них суб'єкта, У такому випадку суб'єкт не відволікається від своїх переживань, емоцій, а, навпаки, прагне їх врахувати, спирається на свою особисту, емоційну реакцію. На відміну від описових, констатуючих думок ціннісно-оцінні думки мають спонукальний складник, в них укладена вимога відповідати інтересам суб'єкта, бути «правильним», «корисним». Саме завдяки цьому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, тобто виконують роль підстави для дії, а спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні підстави для дії й діяльності.

У одному і тому ж предметі природи або соціальної дійсності різні суб'єкти (індивіди, соціальні групи) можуть убачати різне. За відомим висловом І. Канта, одна людина, дивлячись в калюжу, бачить в ній бруд, а інша – зірки, які відображаються в ній. Але диференціація оцінок виявляється не тільки у різних суб'єктів, вона може мати місце й у одного і того самого суб'єкта. Можливі, а деколи і необхідні, переоцінки явищ одним і тим самим суб'єктом у зв'язку із зміною обставин або під впливом накопиченого особистого досвіду. Переоцінка цінностей необхідна через розвиток об'єкту, також переоцінка обумовлюється і розвитком самого суб'єкта, зміною об'єму його інформації про об'єкт, його життєвого досвіду, соціальної позиції тощо. Переоцінки бувають кон'юнктурними, суб'єктивними, але часто вони є результатом об'єктивно-закономірного процесу і незмінної орієнтації суб'єкта на вищі ціннісні ідеали.

Зазначимо, що пізнання і переоцінка взаємозв'язані. Нерідко виникають ситуації, коли пізнання предмету певною мірою здійснюється, а виявлення значущості предмету для практики відсутнє. Така ситуація складалася, наприклад, часто в науці. Але і тут можна виявити ціннісні аспекти: наприклад, такі відкриття сприяли подальшому розвитку науки. Практична ж цінність, або корисність, може виявитися пізніше. Можливі також ситуації, коли доводиться, навпаки, оцінювати явище, не маючи для цього необхідної інформації. В соціальному житті, та і науці, трапляється так, що вимагається негайно реагувати, не чекаючи отримання і обробки максимально повної інформації. Іноді таку інформацію взагалі неможливо одержати протягом довгого часу. Суб'єкт проводить швидку оцінку, покладаючись не стільки на інформацію, скільки на прийняті норми, принципи і на свій досвід відношення до подібних ситуацій.

Це не означає, що раз дана оцінка подій чи явища не буде змінена, за оцінкою слідує пізнання, що уточнює вже прийняту оцінку те сприяє переоцінці. Таким чином, в реальному процесі взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнавальне й ціннісне тісно пов'язані між собою: оцінка ґрунтується на знанні, а пізнання – на оцінці.