Філософія культури.

Галуззю філософського знання, що має своїм предметом вивчення культури, є філософія культури. Філософія культури (культурфілософія) – це розділ філософського знання, який пов’язаний з аналізом культури, її сутності та значення в житті людини та суспільства.

Основою, на якій грунтується філософське пізнання культури, є її зв’язок з духовним світом людини. Культура досить яскраво висвічує екзистенційні ситуації. Витвори культури – література, живопис, архітектура, музика в своєрідних формах представляють життя людини в його безпосередній даності. Зокрема ситуації морального вибору, в яких власне виявляються глибини людського.

Філософське осмислення культури наближає до екзистенції людського буття – безпосереднього, унікально-особистісного переживання власного існування. Більш того, філософське осмислення людини неможливе поза філософським осмисленням культури. Воно дозволяє розкрити способи ставлення людини для світу, осмислити цінності, що притаманні людині, особливості її внутрішнього світу. Тобто, філософія культури окреслює те, що важливе для філософського пізнання людини. Саме тому філософія культури так тісно пов’язана з герменевтикою, феноменологією, екзистенціальною філософією, філософською антропологією. Отже, філософія культури є галуззю гуманітарного знання. І, відповідно, є складовою самої системи культури.

Особливості філософії культури ґрунтуються на особливостях філософського знання та пізнання. Так, філософське мислення здатне до рефлексії – звернення власне до себе як до об’єкту пізнання. Отже, рефлексія – це самоусвідомлення, самопізнання. Можна сказати, що рефлексія – це мислення про мислення.

Відповідно філософія культури здійснює рефлексію над культурою. І таким чином предстає як самоусвідомлення культури. Філософське рефлексування над культурою передбачає ретроспективність погляду, теоретичні форми пізнання на відміну від досвідно-практичних, дистанціювання суб’єкта рефлексії – філософа культури від її об’єкта – культури. Філософське осягнення культури представляє її як складну цілісність. Окремі форми культури – мистецтво, мораль, освіта, релігія, наука пізнаються як особливості в контексті культури як складної цілісної системи. Філософія культури намагається уяснити сенс культури як цілісності. І водночас, сенс різноманітних форм культури.

Культура як ціле, так і виражена через її багатоманітні форми відрізняється традиційністю. Філософія культури наголошує та вивчає цю особливість, що виявляється в неперервності у розвитку культтури, в наступності в розвитку культурних феноменів. Тому стосовно культурних процесів неможливі революції, утвердження якихось культурних вимірів насильницьким шляхом. Нове в культурі на прокламується, а постає. Якщо утверджуються нові культурні традиції, це здійснюється поступово.

Для древньої та середньовічної філософії буття несло в собі ціннісний зміст. Тому воно було значимим для людини не лише тим, що є, а й тим як має бути. Отже, філософія не розділяла світ буття та світ культури або ототожнювала їх. Космос греків є упорядкованим та прекрасним буттям. Бог середньовіччя є абсолютним буттям, що зосереджує імтину, благо, красу.

Отже, починаючи з античності саме філософія стає для людини усвідомленням культури. В цьому відношення філософія культури є культурною самосвідомістю стосовно європейської культури.

Саме виникнення філософії культури пов’язане з деміфологізацією культури античності та її відділенням від релігії (секуляризація) в Новий час. В філософії Нового часу буття як таке позбавлене ціннісних характеристик. Так, у Р.Декарта воно стає протяжною субстанцією (res extensa), у І.Канта – «річчю в собі», законами природи, що їх відкриває наука. Саме в цей час з’являються і уявлення про те, що світ людський відрізняється від світу природного. Таке фіксується в понятті «культура» як протилежному поняттю «натура». Так, І.Кант розділив ці два світи за таким принципом. Світ природи – світ причин та наслідків, а світ культури – світ свободно діючої людини, з її розумом та прагненням пізнання істини.

Отже, починаючи з філософії Нового часу, поняття культури виходить за межі повсякденної свідомості та стає філософською категорію. За доби Просвітництва поняття культури використовується Й.Аделунгом, Й.Гердером, І.Кантом в поясненні історії духовного розвитку людства. Культура характеризувала інтелектуальний, моральний, естетичний розвиток та удосконалення людини в процесі історичного розвитку.

Новий ракурс розуміння культури запропонований в другій половині ХIХ ст.. неокантіанцями. Вони сформулювали аксіологічне розуміння культури, яке визнається та є досить впливовим і до сьогодні. В розвитку теоретичних та філософських поглядів на культуру слід назвати таких видатних постатей, як В.Вільденбандом, Г.Ріккертом та Е Кассірером.

Глибокі думки стосовно природи культури висловив засновник фрайбурзької (баденської) школи неокантіанства В.Вільденбанд (1848-1915). Пояснюючи, що є культура, дослідник ґрунтується на категорії цінностей, яка представляє світ трансцендентальних сутностей поряд зі світом буття та сферою свідомості.

Культуру Віндельбанд трактує як сукупність всього того, що людська свідомість завдяки власній розумності випрацьовує з наданого їй матеріалу. Культура розуміється Віндельбапндом як духовний феномен. В її основі є глибинна сутність, яка обґрунтовує інтелектуальне життя людей. В культурі представлені такі істориінч абсолюти, як істина, благо, краса, святість. 

Отже, у Віндельбанда культура стає головним об’єктом філософського пізнання. На його думку, трансцендентальний ідеалізм і є філософія культури.

Значний внесок в філософську теорію культури належить Г.Ріккерту (1863-1936), видатному представник цієї ж школи неокантіанства. Ґрунтуючись на власній теорії цінностей, він надав нове визначення культури, що надалі стало класичним. За Г.Ріккертом, культура є сукупністю об’єктів, що пов’язані загальнозначимими цінностями. Специфіку культури дослідник виводить з її порівняння з природою. Природа є сукупність того, що виникло саме собою. Культура – протилежність природи. У всіх явищах культури є втілення певної визнаної людської цінності, заради якої ці явища створені або виокремлені людиною.

Інший підхід до визначення сутності культури представлений в роботах видатного представника марбурзької школи неокантіанства Е.Кассірера (1874-1945). Розгляд культури в історичному аспекті надав нового виміру неокантіанській культурології.

В грунтовній роботі «Філософія символічних форм» представлена його теорія культури. Вона викладена на основі аналізу проблем мови, міфу, релігії, мистецтва, історії, філософської антропології. Кассірер показує, що міф як специфічна форма культури живе в надрах свідомості, пронизує інші форми культури, впливає на них, а вони, відповідно, впивають на нього. Так постає складна диференційована система символів, через яку здійснюються взаємини людини та світу.

Отже, сутність культури, на думку дослідника, виявляється в символах. Відповідно культуру Е.Кассірер визначає як «символічний всесвіт».

Загалом філософія представляла культуру як загальну ідею, яка дозволяла пояснити сенс та спрямування історії. Оскільки йшлося про європейську історію, фіксувалися її особливості та риси. Однак їм надавали загальності, універсальності. Таким чином постав погляд на європейську культуру як взірець для інших культур та народів. Отже, класична філософія в розумінні культури займала позицію європоцентризму.Таке означає, що визнавалася вищість європейської культури над всіма іншими.

Класична філософія культури відобразила розквіт европейської культури, який почався за доби Відродження. Культура цього історичного часу несла оптимізм, віру в прогрес, свободу та силу розуму. Філософія Просвітництва аргументувала погляд на культуру як на вище досягнення людини, яке мало всесвітнє значення. Отже, саме така культура стала була представлена класичною філософією культури як той «взірець», в якому виявлялася сутність люської культури взагалі та який мав втілитися в інших культурах.

З часом людська історія починає відкривати недосконалість європейської культури та породжує розчарування в досягненнях західної цивілізації. Внаслідок такого класична філософія культури, що ґрунтувалася багато в чому на філософії Просвітництва, починає сприйматися досить критично. Европейська культура вже не так переконливо сприймається як еталонна для всіх народів. Одночасно наростає інтерес до культур інших регіонів світу.

Особливий пласт культур філософських ідей та розмислів представляє філософія життя. Мислителі цього напряму розглядали саме життя як вихідне начало всієї конструкції культури. Так, В.Дільтей (1833-1911) обґрунтовує методологію пізнання культури. Вона істотно відрізняється від здійснення пізнання в «науках про природу». Оскільки життя можливо осягнути лише інстинктами, чуттями, то пізнання культури має ґрунтуватися на герменевтиці. Йдеться про тлумачення явищ культурної реальності як елементів цілісного духовного життя. Історію культури Дільтей розглядає як низку замкнених культурних систем, не пов’язаних одна з іншою. Тлумачення феноменів культури має здійснюватися через реконструкцію світогляду, який створює їхнє смислове ядро та є основою цілісності культурних систем.

Продовжує лінію «філософії життя» в осмисленні феномену культури Г.Зіммель (1858-1918). На його думку, культура нерозривно пов’язана з глибинним дуалізмом світу, що виявляється в протистоянні об’єктивного світу природи та світу людської культури. Як наголошує Г.Зіммель, людина не включається безумовно, подібно тварині, в природну світову заданість, але від неї відділяється, протиставляє себе їй. В середині цього дуалізму перебуває «ідея культури».

Дати точне визначення культури вельми складно. Однак, вважає Зіммель, символічно її можливо виразити як «шлях душі до себе самої» - від природного її стану до культурного. Культура існує там, де зустрічаються душа індивіда та дух у формі предметності, тобто витвір, що є втіленням душевних сил та можливостей людини, яка його створила. Такі витвори – твори мистецтва, моральні цінності, наука, техніка, релігія, право тощо. Вони ведуть індивіда до більш довершеного себе.

Отже, культура, за Зіммелем, складна, витончена, наповнена форма життя, де відбувається синтез розвитку індивіда та духовних цінностей. Історія культури представ нескінченим процесом зростання ціннісного змісту життя, оскільки будь-яка творчість збагачує життя духовно.