Характеристика основних видів вез

Зовнішньоторговельні зони — частина території держави , де товари іноземного походження можуть зберігатися, купувати­ся та продаватися без оплати мита і митних зборів або її відстро­ченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо.

Форми її організації: зони безмитної торгівлі, вільні митні зони (зони "франко"), зони "порто-франко", митні та консиг­наційні склади та ін.

Комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий, податковий, ва­лютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємств, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоеко­номічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортно-орієнтованих виробничих зон, де розвивається насамперед екс­портне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції, та імпортноорієнтованих зон, го­ловна функція яких - розвиток імпортнозамінних виробництв.

Науково-технічні зони - високотехнологічні виробничі ком­плекси, в яких створені необхідні умови для впровадження новітніх наукових розробок у виробництво.

Основними факторами створення науково-технічних зон є:

• наявність технічного університету або науково-дослідницького центру міжнародного класу;

• наявність технологічної інфраструктури та венчурного (ризикового) капіталу;

• висококваліфікована робоча сила та комфортні умови життя.

Сьогодні у світі склалися три основні типи науково-технічних зон: інноваційні центри та інкубатори, науково-техно­логічні парки і технополіси.

Інноваційні центри та інкубатори це центри підтримки ма­лого інноваційного підприємництва, де створюється сприятливе середовище для підготовки кадрів нових вітчизняних конкурен­тоспроможних фірм (приміщення, устаткування, засоби зв'язку, маркетинг та ін.), надаються фонди венчурного капіталу.

У сучасному світі нараховується сотні інкубаторів, пере­важно у високорозвинутих країнах (США, ФРН, Англії). За джерелами фінансування інкубатори поділяються на державні, університетські, корпоративні та приватні. Середній строк пе­ребування в інкубаторі заново створюваних фірм від одного до двох років.

Інкубатори та інноваційні центри (ІЦ) з'явилися в теорії та на практиці наукоємної діяльності у 80-х роках. Головне завдання інкубаторів - об'єднати ідеї та винаходи з капіталом і підприємцями, залучати громадські та приватні фонди для того, щоб забезпечити "стартовий період" новим впроваджувальним компаніям. Інкубатори та ІЦ засновуються, як правило, крупни­ми фірмами.

Науково-технологічні парки - це територіальна група фірм, яка здійснює маломасштабне виробництво, засноване на на­уково-технічних розробках місцевого технічного університету або дослідницького центру. У науково-технологічних парках концен­труються фірми, які спеціалізуються на впроваджувальній діяль­ності в галузі високих технологій, створюються нові наукоємні форми, які, як правило, покидають парк через 3-5 років. Як свідчить практика, конкретні фірми існування науково-техно­логічних парків досить різноманітні, проте, враховуючи доміну­вання науково-дослідницьких або виробничих функцій, можна виділити наукові (дослідницькі) і технологічні парки.

Найстаріший і найбільший з науково-технологічних парків США - Стенфордський. Він розташований у Каліфорнії, на землях, які належать Стенфордському університету і здаються в оренду строком на 51 рік високотехнологічним компаніям, які взаємодіють з університетом. Серед цих компаній - установи гео­логічної служби США, гіганти електроніки - ІБМ, "Хюлетт-Пакард", аерокосмічна - "Локхід", хімічні та біотехнологічні.

Технополіси - найбільш перспективна форма інтелекту­алізації господарства, організації регіональних науково-виробни­чих комплексів, нові міста, в яких на відміну від технопарків не тільки здійснюється ділова активність, але й мешкає населення.

Технополіс, включаючи промислову, науково-дослідницьку та селищну зони, розміщується у місцевості з комфортним середови­щем для проживання, культурними і рекреаційними можливостями.

Туристично-рекреаційні (сервісно-орієнтовані) зони цільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний по­тенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (у тому числі із за­лученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристич­ного бізнесу.

Зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок пересічення кордону і торгівлі.

Точкова зона індустріального типу - режимна зона у тери­торіальних межах окремих підприємств, організацій або їх сукуп­ності, які одержують від держави преференційні права. Вони створюються в економічно депресуючих районах з високим рівнем безробіття.

Офшорні зони. Термін "офшорна компанія" передбачає, що цю компанію створюють не за місцем проживання чи громадянства її власника. Останнім часом практика створення таких компаній надзвичайно поширилася, і найпопулярнішими зонами для власників офшорних компаній є ті держави й економічні зони, які надають макси­мальні пільги в оподаткуванні чи гарантують максимум конфіденційності. Процес створення офшорної компанії досить простий і відносно дешевий. У всьому світі діють тисячі посередницьких фірм, які підберуть у будь-якій з офшорних зон (а їх на планеті нараховується декілька десятків) найма­них службовців, які входитимуть до ради директорів фірм і ве­стимуть усю необхідну документацію. Початкові одноразові вит­рати на створення такої фірми зазвичай становлять 1,5 тис. до­ларів, а поточні - 500-700 доларів на рік.

Застосування офшорної компанії рідко досягає своєї мети без створення спеціального трасту або так званої шельфової ком­панії. Суть і того, й іншого утворення полягає в тому, що адвока­ти, консультанти чи бухгалтери від імені анонімного клієнта ство­рюють для нього фірму-прикриття, ніхто зі службовців якої навіть не здогадується про ім'я її справжнього власника (чи влас­ників).

Офшорний бізнес виник як "альтернативний" для обслуго­вування міжнародних операцій компаній і фізичних осіб, у тому числі тих, які ухиляються від оподатковування і дотримання норм і законодавств національних держав. Його розвиток ви­правдовується збереженням високих податкових ставок у промислово розвинутих і багатьох країнах, що розвиваються, глобалізацією системи зв'язку і комунікацій, використанням опера­торами офшорних центрів суперечностей між лібералізацією міжнарод­них економічних відносин і посиленням регулювання ділової сфери в розвинутих країнах.

У 60-90-і роки XX ст. в країнах, що розвиваються, відзна­чалося розширення офшорної діяльності. У цей період збільши­лися масштаби руху капіталу через офшори, підвищилася роль офшорних центрів у світовій економіці. Так, в останні роки, за оцінками, від 1/3 до 1/2 світових грошових потоків проходило че­рез ці центри; вони обслуговували до 50%-60% світового руху капіта­лу.

Сформованим світовим центром офшорного бізнесу є Ка­рибський басейн; другий світовий центр формується в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (табл. 7.4).

Таблиця 7.4 Світові офшорні центри

Регіон	Країна (територія)	Кількість
Європейський	Мальта. Чорногорія	2
Американський	Антілія, Аруба, Антигуа і Барбуда, Нідерландські Антильські о-ви, Багамські острови, Барбадос. Беліз, Бермудські о-ви. Британські Віргінські о-ви, Гренада, Домініка, Кайманові о-ви, Коста-Ріка, о. Монтсеррат, Панама, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Лусія, о-ви Теркс і Кайкос. Ямайка, Віргінські о-ви (СІЛА)	21
Близькосхідний	Бахрейн. Кіпр	2
Азіатсько- Тихоокеанський	Сянган (Гонконг). Сінгапур, Лабуан (Малайзія), Аоминь (Макао), Вануату, Зах. Самоа, о-ви Кука, Маршаллові о-ви, Науру. о. Ніуе, Палау	11
Афро-індо- океанськии	Мальдіви, Ліберія, Сейшели, Маврикій, о. Св. Олени. Свазіленд	6
Усього		42

Частина з 42-х офшорних центрів, розташованих у країнах, що розвиваються, сформували інфраструктуру для здійснення міжнародної фінансової діяльності, у тому числі телеко­мунікаційні мережі, що відповідають рівню провідних країн світу.

Особливості офшорного бізнесу (прагнення до анонімності і конфіденційності, а також гарантії збереження капіталів) сприя­ють криміналізації фінансової сфери і легалізації злочинних до­ходів. Усе це стало турбувати урядові кола розвинутих країн і міжнародні фінансові інститути, що підсилили спостереження за офшорними операціями і компаніями і за процесами у світовому офшорному бізнесі.

Боротьбу розвинутих країн зі зловживаннями в офшорних центрах ускладнює використання офшорних компаній у фінансо­вих ланцюжках транснаціональних корпорацій. Так, офшори ви­користовують відомі ТНК ("General Electric", "Ford", "Microsoft", "Boeing" та ін.).

Незважаючи на тиск розвинутих держав і міжнародних фінансових організацій, офшорний бізнес, у тому числі в країнах, що розвиваються, мабуть, буде розвиватися. Цьому сприяє політика жорсткості податкової дисципліни в ряді ведучих країн світу, подальше удосконалювання інформаційних технологій, а також поява нових офшорних центрів.