1) Загальна хар-ка Егейського мистецтва

Еге́йська культу́ра, також Кри́то-міке́нська культу́ра — загальна назва цивілізацій бронзової доби у 3000-1000 роках до н. е. на островах Егейського моря, Криті, у материковій Греції та Малій Азії (насамперед Анатолія).

Егейське мистецтво характеризується переходом провідної ролі в його розвитку від однієї області Егейського світу до іншого, додаванням місцевих стилів, взаємозв'язками з мистецтвом Давнього Єгипту, Сирії, Фінікії. У порівнянні із художніми культурами Стародавнього Сходу Егейське мистецтво відрізняється більш світським характером.

Кікладське мистецтво

Серед пам'ятників 3000-2000 рр. до н. е. виділяється поховальна пластика Кіклад, «кикладські ідоли» — мармурові статуетки або голови (фрагменти статуй) геометризованих, лаконічних, монументальних форм із чітко вираженою архітектонікою («скрипкоподібні» фігури, оголені жіночі статуетки).

Критське мистецтво

Приблизно з 2300 — 2200 років до н. е. провідним центром художньої культури став Крит (розквіт в 2000 — 1500 роках до н. е.). Мистецтво Криту поширило вплив на Кіклади й материкову Грецію. Найвищі досягнення критських зодчих — палаци (відкриті в Кносі, Фесті, Маллії, Като-Закро), у яких сполучення великих горизонтальних площин (двори) і комплексів 2 — 3-поверхових приміщень, світлових колодязів, пандусів, сходів створює ефект мальовничого перетікания простору, емоційно багатий, насичений нескінченною мінливістю вражень художній образ.

На Криті був створений своєрідний тип колони, що розширюється догори. В образотворчому й декоративно-прикладному мистецтві Криту орнаментально-декоративний стиль (2000 — 1700 років до н. е., що досяг досконалості у вазописі камарес) змінюється в 1700 — 1500 роках до н. е. більш конкретною і безпосередньою передачею образів рослинного й тваринного світу й людини (фрески палацу в Кносі, вази із зображенням морських істот, виконання дрібної пластики, торевтики, гліптики). До 1400 року до н. е.(приблизно, у зв'язку із завоюванням ахейцями) наростають умовність, стилізація (фрески «тронного залу» і розфарбований рельєф зі стукко «цар-жрець» з палацу в Кносі, вазопис «палацового стилю»).

Ахейське мистецтво

1700—1200 рр. до н. е. — період високого розквіту мистецтва Ахейської Греції. Міста-фортеці (Мікени, Тиринф) будувалися на пагорбах, з потужними стінами циклопічної кладки (з кам'яних брил вагою до 12 тонн) і плануванням в двох рівнях — нижнє місто, або агора, (місце притулку населення околиць) і акрополь із палацом правителя. В архітектурі житла (палаци й будинки, як і на Криті, будувалися на кам'яних цоколях із самана з дерев'яними зв'язками) складається типпрямокутного з портиком будинку — мегарона, прообраз давньогрецького «храму в антах».

Краще інших розкопаний палац у Пілосі. Виділяються круглі в плані купольні гробниці-толоси з помилковим зводом і дромосом («гробниця Атрея» біля Мікен, 1400—1200 рр. до н. е.). Образотворче і декоративно-прикладне мистецтво ахейської Греції зазнало впливу від сильного мистецтва, особливо в 1700—1500 рр. до н. е. (вироби із золота й срібла з «шахтових гробниць» у Мікенах). Місцевий стиль характеризується узагальненістю й лаконічністю форм (рельєфи на надгробних стелах «шахтових гробниць», поховальні маски, деякі посудини («кубок Нестора») із поховань). Мистецтво 1500—1200 рр. до н. е., як і Критське мистецтво, велику увагу приділяло людині й природі (фрески палаців у Фівах, Тиринфі, Мікенах, Пілосі; вазопис, скульптура), але тяжіло до стійких симетричних форм і узагальнення (геральдична композиція з фігурами 2 левів рельєфу Левових воріт у Мікенах).

1)Ната́н Іса́йович А́льтман (*10 (22) грудня 1889, Вінниця — †1970, Ленінград, РРФСР) — російський художник-кубіст; родом зУкраїни; пейзажі, портрети, книжкова графіка, скульптура, декоративні рельєфи, сценографія; портрети Анни Ахматової(1915), С. Міхоелса (1926), ілюстрації до Старого Заповіту (1933), антифашистські карикатури.

Був одним із засновників «Єврейського товариства розвитку мистецтв». Після більшовицького перевороту у жовтні 1917 р. став на бік нової влади, брав участь у декоруванні нових революційних свят у Петрограді та Москві. Аби зробити кар'єру при більшовицькій владі, створив декілька портретів більшовицького лідера Леніна, серед них і його погруддя в цілком реалістичній манері (бронза, 1920 р.)

Почав працювати як театральний художник. Брав участь у створенні кінофільму «Єврейське щастя» за сценарієм Шолом-Алейхема. За пропозицією Альтмана, натурні зйомки проходили у Вінниці в неперебудованому тоді районі бідноти — Єрусалимці.

1928 року Альтман відбув із Державним єврейським театром на гастролі у Західну Європу. По закінченню гастролей, залишився у Парижі, де перебував до 1935 р. Повернувся у СРСР, де застав період сталінських чисток кадрів і репресій. Відійшов від створення картин і займався графікою, проектами створення поштових марок та книжковою графікою. Формалістичні твори Альтмана стали незатребуваними на тлі придушеного цензурою радянського мистецтва. Художня манера Альтмана не укладалась в жорстокі межі офіційного стилю соціалістичний реалізм.Олекса́ндр Миха́йлович Ро́дченко (рос. Александр Михайлович Родченко) (*23 листопада (5 грудня) 1891, Санкт-Петербург - †3 грудня 1956, Москва) — російський радянський живописець, графік, скульптор, фотограф, дизайнер, педагог. Один із засновників конструктивізму, родоначальник реклами та дизайну у СРСР. Працював у парі з дружиною, художником-дизайнером Варварою Степановою.

В 1918 году заведует музейным бюро, некоторое время – директор Музея живописной культуры, организатор Московского отдела ИЗО, который входил в состав Наркомпроса. Сотрудничает в газете «Искусство коммуны». Создает серию «белых скульптур». Автор графической серии эскизов, построенных на циркульных окружностях. Отрабатывает конструктивный прием стержневого высотного сооружения.

Расцвет творческой деятельности художника пришелся на 1920-е годы. В 1919-1920 гг. вместе с А. Шевченко, Л. Поповой и др. входит вобъединение Живскульптарх. В 1920-е гг. Родченко был преподавателем во ВХУТЕМАСе, возглавлял Лабораторию по изучению живописи при ВГХМ. В 1922 году вышла его книга «Лабораторное прохождение через искусство живописи и конструктивно-пространственные формы к индустриальной инициативе». Одновременно с подготовкой книги Родченко работал в области плаката – фотомонтажа. В 1923 году готовил обложки для «ЛЕФа». В 1929 году оформил спектакль «Клоп» В. Маяковского.В следующее десятилетие творческая жизнь для Родченко раздвоилась. С одной стороны, он занимался агитпропагандой в соответствии с соцреализмом, а с другой – сохранял внутреннюю свободу, что выражалось в создании фоторепортажей и произведений станковой живописи на тему цирка. Для последних лет творчества характерны декоративные композиции в стиле абстрактного экспрессионизма.

Білет № 8

1)Кікладська культура.Расцвет Кикладской цивилизации относится к раннему бронзовому веку. Возникли поселения, укреплённые стенами с башнями (Кастри на Сиросе). Погребения совершались в каменных ящиках — цистах, затем в купольных гробницах. Известны медные и серебряные украшения, орудия труда и оружие. Керамика (амфоры, кувшины, пиксиды с нарезной, вырезной и штампованной орнаментацией) имеет различный характер в разных хронологических группах. Замечательны статуэтки и статуи из мрамора, изображающие воинов, музыкантов, женщин с детьми. В конце 3-го тысячелетия до н. э. появляются первые поселения городского типа (Филакопи). Во 2-м тысячелетии до н. э. Кикладская цивилизация испытывает сильное влияние со стороныминойской цивилизации и элладской цивилизации. Керамика (пифосы, кувшины) характеризуется матовой росписью. После1400 до н. э. широко распространилась позднемикенская керамика, и Кикладская цивилизация потеряла свою самостоятельность.Самоназвание жителей Киклад неизвестно; Геродот называет их лелегами. Народ лелеги упоминается и другими греческими источниками, которые говорят об их порабощении и последующей ассимиляции карийцами.Археологи отмечают сходство кикладской цивилизации с другими цивилизациями Средиземноморья бронзового века. В частности, вал близ Халандриани (о. Сирос, около 2400-2200 гг. до н.э.) по конструктивным особенностям весьма близок валу в Вила-Нова-де-Сан-Педру^[1].

2) Постімпресіонізм (фр. postimpressionisme) — напрям в образотворчому мистецтві. Виник у 1880-х роках. Художники цього напрямку не дотримувалися тільки зорових вражень, а прагнули вільно та узагальнено передавати матеріальність світу, вдавалися додекоративної стилізації. До видатних представників постімпресіонізму в живопису відносяться Вінсент Ван Гог, Поль Гоген, Поль Сезанн, Тулуз-Лотрек.Початок постімпресіонізму припадає на кризу імпресіонізму в кінці XIX століття. Тоді відбулася остання виставка імпресіоністів і був опублікований «Маніфест символізму» (1886) французького поета Жана Мореаса. Постімпресіоністи, багато з яких раніше примикали до імпресіонізму, почали шукати методи вираження не тільки миттєвого приходить — кожної миті, вони стали осмислювати тривалість стану навколишнього світу.Для постімпресіонізму характерні різні творчі системи і технічні засоби, що вплинули на подальший розвиток образотворчого мистецтва. Роботи Ван Гога передбачили появу експресіонізму, Гоген проклав шлях до символізму і модерну.Не дивно, що пізні твори деяких представників французького імпресіонізму, що живуть і працюють і після останньої їх виставки у 1886 р., відносять до постімпресіонізму. Але чіткого, ясно визначеного кордону через 1886 рік проведено не було. Тобто межа між імпресіонізмом та постімпресіонізмом — нечітка, розмита. І деякі твори митців мали усі ознаки попередньої митецької течії і після 1886 р. попри фактичний розпад товариства імпресіоністів і припинення їх виставок разом. Тому в перелік постімпресіоністів відносять і колишніх імпресіоністів, і нові імена нового покоління художників, серед яких такі митці: