1) Гробниця Тутанхамона

Усередині саркофага була позолочена дерев’яна рама, покрита льняним полотном. Вона служила футляром для трьох інших важких дерев’яних саркофагів, покритих золотом і поцяткованих численними написами. В останньому з них містився жовтий кварцитовий саркофаг з кришкою з рожевого граніту, розфарбованого під колір підстави. Запрошена публіка затамувавши подих спостерігала за зняттям кришки з саркофага. «Вміст був повністю загорнутий в лляний саван, — писав Картер. — Коли був знятий останній полотняний шар, з наших губ зірвався вигук захоплення, настільки чудово було видовище, постала нашому погляду. Весь внутрішній простір саркофага займала золота статуя молодого фараона прекрасної роботи ». Однак Картер ще не знав про найголовнішу таємниці древньої гробниці. Усередині саркофага лежали три труни, які були так щільно підігнані одна до одної, що їх з великим трудом вдалося відокремити. Коли нарешті була знята кришка з другої труни, під ним виявилася третя труна, зроблена з чистого золота. А в ній знаходився найцінніший скарб з усіх. Загорнута в полотно, усипана захисними амулетами і прикрашена казкової краси коштовностями, там лежала мумія царя-хлопчика. Його обличчя закривала безцінна посмертна маска карбованого золота.

Сьогодні більша частина скарбів Тутанхамона демонструється в Каїрському музеї, але труну з тілом фараона до сих пір знаходиться в гробниці. І фараон це? До крайнього розчарування Картера, так і не було знайдено жодного сувою, жодного напису або різьбленого зображення, які дозволили б ідентифікувати тіло. Правда, проведені згодом дослідження підтвердили, що ця людина померла у віці від 17 до 19 років. Доказом його високого соціального статусу і багатства служать оточували його безцінні речі. Картер витратив десять роківжиття, щоб виявити скарби Тутанхамона. Завдяки його роботам наступні покоління єгиптологів отримали чимало нових відомостей про життя Єгипту в часи XVIII династії. Відкриття Картера вразило світ і обезсмертив його ім’я та ім’я загадкового царя-хлопчика.

2) Прерафаэли́ты (англ. Pre-Raphaelites) — направление в английской поэзии и живописи во второй половине XIX века, образовавшееся в начале 1850-х годов с целью борьбы против условностей викторианской эпохи, академических традиций и слепого подражания классическим образцам.

Название «прерафаэлиты» должно было обозначать духовное родство с флорентийскими художниками эпохи раннегоВозрождения, то есть художниками «до Рафаэля» и Микеланджело: Перуджино, Фра Анжелико, Джованни Беллини. Самыми видными членами прерафаэлитского движения были поэт и живописец Данте Габриэль Россетти, живописцыУильям Холман Хант, Джон Эверетт Милле, Мэдокс Браун, Эдвард Бёрн-Джонс, Уильям Моррис, Артур Хьюз, Уолтер Крейн, Джон Уильям Уотерхаус.

Білет№ 6 1) Антична культура — це культура держав, що сформувалися з 3 тисячоліття до н. е. по 5 століття нашої ери на теренах Середземноморського регіону періоду архаїчної Греції, класичної Греції, доби еллінізму та доби Римської республіки.

Умовно античну культуру можна поділити на два етапи:

• Культура Стародавньої Греції

• Культура Стародавнього Риму

В античності, порівняно з давньосхідними цивілізаціями, було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Особливістю античного мистецтва з'явився підкреслений інтерес до людини, який був його головною темою. Греків мало цікавила навколишнє середовище: ландшафту стали приділяти увагу тільки в елліністичний період. Проте в грецькому мистецтві ще не було культу індивідуального, він виникне пізніше - в епоху еллінізму в Стародавньому Римі. А поки панував естетичний ідеал, заснований на узагальненому поданні про красу людського тіла, співзвучного космосу, населеному богами. Людина у греків розглядався як мікрокосмосу, створеного за аналогією з макрокосмос. Тому і портрет в грецькому мистецтві був розвинений слабко, що зовсім не означає, що передача складної гами людських почуттів і переживань грекам була чужою. Вони вирішували це завдання іншими засобами і в інших видах мистецтва (античний театр, література, музика та ін.) Це був час філософів Платона і Аристотеля, драматургів - авторів великих трагедій Софокла, Есхіла та Евріпіда та інших класиків античної культури.

Художники античності прагнули знайти раціональні основикраси, універсальні правила мистецтва. Вони переймаються пошуками міри та порядку. Як відмічають дослідники, давні греки,зокрема в класичний період виробили цілісну систему естетичних понять і уявлень, що зробило свій внесок у створення цілісного,завершеного типу художньої творчості. Тип художньої творчості греків характеризується раціоналізмом, прагненням до упорядкованості та пропорційності, а також відповідність людині і людському світу. Античний живопис і скульптура виходили з «класичногоканону» Поліклета - відомого грецького скульптора та теоретика мистецтва (автор праці «Канон») другої половини V ст. до н.е. Наявність канону - сукупності правил, що визначали ідеальні пропорції гармонічної фігури людини, обумовлена тим, що гармонія розумілась як упорядкованість, в основі якої математичні розрахунки. Тіло людини підлягало геометричному вивченню, і як результат, були встановлені правила пропорційного співвідношенняйого частин. Так, статуї Поліклета втілюють давньогрецькі ідеали краси, стриманості, сили та почуття власної гідності. Естетичне світосприйняття, що притаманне класичній культурі Греції, знайшло своє відображення в роботі видатного філософа Аристотеля «Поетика». Особливого значення він надає цілісності художнього твору, впорядкованості та пропорційності його частин.У Греції виникають особливі види мистецтва: архітектура,скульптура, лірична поезія, драма, театр. У давньогрецькому мистецтві зародились класичні архітектурні стилі - доричний, коринфський, іонічний ордери; канони скульптурного зображення людського тіла (Фідій, Мірон, Пракситель, Поліклет, Скопас, Лісіпп); зразки любовної лірики (Сапфо, Анакреонт), трагедії (Есхіл,Софокл, Еврипід), комедії (Аристофан).Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.

2)Новітні прийоми творчості.Видео-арт (в отличие, например, от музыкальных клипов, трейлеров, телевизионной рекламы или заставок на развлекательных телеканалах) не является только коммерческим продуктом, наоборот, он обычно ориентирован на показ в пространстве искусства (в музеях, галереях, на фестивалях и так далее) и зачастую рассчитан на подготовленного зрителя. Такие особенности массовой видеокультуры, как шокирующий видеоряд, экстремальный монтаж, концептуальный сюжет и спецэффектыне являются приоритетными для видео-арта и могут служить, наряду с другими средствами, лишь способом достижения художественной цели.Перфо́рманс або Перфо́манс (від англ. performance — вистава, спектакль від perform) — одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу. В деякому сенсі може вважатися продовженням стародавніх традицій народного театру і вистав, а в Україні — скоморохів, ряджених і юродивих старої православної, а потім і середньовічної козацької Русі.

Започаткований у XX ст. Виявляється не тільки у театральних постановках, але і в літературі, візуальній та музичній сферах.

В основі перформансу лежить уявлення про творчість, як спосіб життя.

Людина, яка творить дійство називається перфомер.

Боді арт (від англ. body art) — це мистецтво прикрашати тіло. У широкому сенсі до цього поняття відносяться: макіяж (make up), татуювання і пірсинг (і інші види модифікації тіла), менді (біотату хною) і, власне, бодіпейнтінг (bodypainting) — мистецтво розпису тіла, або боді арт у вузькому сенсі слова. Сучасний боді арт знаходиться на стику графіки і живопису, декоративно-прикладного мистецтва, дизайну, макіяжу і стилю, перукарського мистецтва.

Більш екстремальними формами боді арту можуть бути каліцтво або використання тіла на межах його можливостей. Наприклад, в одному зі своїх витворів Марина Абрамович танцювала доти, поки не впала від виснаження, а завдяки одній з відомих робіт Деніса Опенхайма можна було побачити, як він лежить на сонці з книгою на грудях, допоки його шкіра, крім ділянки накритої книгою, сильно засмагла. Сюди можуть навіть входити компонування та анатомування заготовлених тіл в естетичній формі, як у випадку пластинованих тіл, що використовувались у пересувній виставці Тіла світу.

Боді арт є підкатегорією перформансу, в якому художники використовують або зловживають власним тілом задля особливого самовираження .

Останнім часом тіло стало темою ширших дискусій та трактувань, порівняно з боді артом в його загальному розумінні. Важливі підходи, впливу яких піддаються людське тіло: імплантати, тіло в симбіозі із новими технологіями, віртуальне тіло та ін.. Наукове дослідження в цій сфері, наприклад Кевіна Варвіка, може бути розглянуте в цій митецькій жилці. Окремим випадком підходу боді арту є відсутність тіла. Деякі митці здійснювали «відсутність» тіла в своїх творах мистецтва: Кейт Арнат, Енді Вархол, Ентоні Гормлі та Давор Цалто.

Хэ́ппенинг (или хе́ппенинг, англ. happening) — форма современного искусства, представляющая собой действия, события или ситуации, происходящие при участии художника, но не контролируемые им полностью. Хэппенинг обычно включает в себя импровизацию и не имеет, в отличие от перформанса, четкого сценария. Одна из задач хэппенинга — преодоление границ между художником и зрителем.

Основоположником хэппенинга как представления с элементами случайности является Джон Кейдж, который осуществил первый хэппенинг в 1952 году. В соответствии с его представлениями о значении случая в художественном творчестве, хэппенинги иногда называют «спонтанными бессюжетными театральными событиями».

Термин в 1958 году был предложен Алланом Капроу, учеником Кейджа. Капроу отказывался от традиционных принципов художественного мастерства и постоянства в искусстве. В США к числу художников, развивавших искусство хэппенинга в период его становления, помимо Кейджа и Капроу относятся Джим Дайн, Клас Ольденбург,Роберт Раушенберг, Рой Лихтенштейн. Идея хэппенинга связана с принципом зрительского участия, часто подразумевает постановочные демонстрации в целях социально-политической пропаганды, как многие из работ Йозефа Бойса, или с целью шокировать общественную мораль.

Білет №7