Семінарське заняття 1

1. Е.Золя як теоретик натуралізму. Еволюція естетичних поглядів письменника.

Зачинателем натуралістичної школи вважали Е. Золя - продовжувача справи, яку розпочав Бальзак. Золя вважав Бальзака своїм духовним батьком. Е. Золя був не лише художником, а й теоретиком натуралістичної школи. Як теоретик натуралізму він виступив у 70-х роках на сторінках "Вісника Європи". Його праці "Романісти-натуралісти" і "Експериментальний роман" - головний матеріал для створення теорії.

Положення теорії натуралізму Е. Золя:

1. Письменник - не фотограф. Романіст не обмежувався накопиченням фактів і точним їх відображенням, він бачив, розумів, творив, намагався змінювати природу, але при цьому не виходив за її межі; він поступово прийшов до абсолютного пізнання.

2. Натуралізм - не матеріалізм. Наука встановила, що духовне життя - елемент механізму, матерія; тому прийоми дослідження духовного життя і матеріальної природи мали бути тотожними, а експериментальний метод мав стати загальним як для хімії, так і для роману. Своїми спостереженнями і дослідами романіст продовжував роботу фізіолога. Роман з "області чистих фантазій" змінився романом, заснованим на спостереженні та досвіді.

3. Натуралізм і мораль. "Ми, моралісти-експериментатори, показуємо за допомогою досвіду, яким чином пристрасть проявилася в суспільстві. Коли ми будемо знати механізм даної цієї пристрасті, можна буде зробити її як тільки можливо нешкідливою". У цьому внесок морального призначення творів натураліста.

4. Натуралізм та ідеал. Якщо ідеаліст - це той, хто зайнятий пошуком ідеалу, то експериментатор - той самий ідеаліст. Але він не бачив ні благородності, ні краси, ні достоїнств, ні моральності у неправді, у незнанні, у помилці тощо.

5. Натуралізм. Особистість письменника і літературна форма. Особистість письменника - на другому плані. Він мав забути про особисті почуття й ідеї. Турбота про форму і склад також відступили на другий план. На думку Золя, формі надавали перебільшеного значення, а мова - логіка, природна наукова побудова.

«Ця школа поставила собі за мету керуватися простою, не облудною, звичайною правдою і спиратися на глибокі психологічні, фізичні і етнографічні студії як у прозі, так і в поезії. Роман, на думку Золя, має бути протоколом з життя, має бути історичним документом про його сучасників. Поезія – це життя, це його відбиття і саме в цьому, а не у фальшивому його прикрашенні, не в ідеалізації полягає вся її висока облагороджуюча вартість. Само собою зрозуміло, що людина, яка виступає з такими засадами в літературі, в котрій панували такі джентльменські талантики, як Олександр Дюма, не могла сподіватися на швидке визнання, а навпаки, мусила розраховувати на довгу, запеклу боротьбу, особливо ж якщо, крім цього, сама мова, котрою він писав, як небо від землі, відрізнялася від заяложених правил стилістики, і відзначалася надзвичайно нерідко дитячою простотою, аж до кострубатості.

А при цьому Золя зовсім не був схильним робити поступки гануючим смакам. Він із запалом провансальця кинувся до боротьби з цілим легіоном критиків. Це було причиною того, що так довго ім’я його не мало великого визнання у Франції, а в інших країнах його навіть мало й знали. Тільки рік 1877, рік видання «L’Assommoir», що набрав великого розголосу, став для Золя роком тріумфу. У цьому ж бо році піднято проти його нового твору стільки галасу, а з другого боку, стільки сипано йому похвал, що це звернуло загальну увагу на Золя. Завдяки цим суперечкам роман протягом року мав багато видань, і ім’я Золя стало відомим у всій Європі…»

• Іван Франко, Еміль Золя і його твори.