1. Шарль Бодлер як предтеча французьких символістів: загальна характеристика творчого шляху, наскрізні мотиви поетичної збірки «Квіти зла», особливості «бодлерівського символізму».

Шарль П'єр Бодле́р, фр. Charles Pierre Baudelaire (9 квітня 1821, Париж — 31 серпня 1867, Париж) — французький поет, літературний критик та перекладач, один з найвпливовіших представників французької літератури XIX століття.

На 40-і роки припадає початок літературної діяльності Шарля Бодлера. Він публікує статті та окремі вірші, брошури. З-поміж них найцікавішими є "Салон 1845року ” і “Салон 1846року”, де літератор виявив себе талановитим художнім критиком.

Також Бодлер брав активну участь у революції 1848 р., бився на барикадах та видавав газету “Суспільний порятунок”.

У 1846—1847 рр. він відкрив для себе Едгара Алана По, талант якого вважав спорідненим за духом, тому став перекладати новели Е. По французькою мовою.

У 1852 р. Шарль Бодлер опублікував статтю “Язичницька школа " у якій критично оцінив творчість парнасців, їхню відданість теорії “мистецтво для мистецтва”.

Найзначнішим твором Бодлера стала поетична збірка “Квіти зла” (1857), яка притягла поета до суду зі звинуваченням в “аморальності”. Автор змушений був вилучити з першого видання 6 поезій. У 1861 р. вийшло друком друге видання книжки, доповнене 35 новими поезіями.

Символізм як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя, але коріння його заглиблюється в творчість Шарля Бодлера, а саме - в збірку “Квіти зла”, в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста.

Епоха Бодлера уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Туга і страждання - тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси - відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути “таємниці світу”. Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає “до повної свободи особистості”.

2. Символізм як напрям у французькій літературі. Філософські засади та естетичні принципи. Загальні ознаки символізму.

Символізм – одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого “життя душі” і пошуком “вічної істини.

Як літературна течія символізм сформувався у французькій поезії 70-80 років ХІХ ст. і розвивався до початку ХХ ст. Історію французького символізму поділяють на три етапи. Перший – 70-ті –друга половина 80-х років ХІХ ст. – період становлення напряму. У цей час С.Малларме організував літературний салон для молодих поетів, які шукали у віршах засоби розкриття “цілісних емоцій” та навіювання настроїв. У 1886 році була опублікована стаття Ж.Мореаса “Літературний маніфест. Символізм”, яка містила програму нової течії в ліриці. Поетичні відкриття збагачували твори П.Верлена, С.Малларме, А.Рембо та інших ліриків Франції.

Символізм активно розвивався протягом другого етапу у 80-90-ті роки. Період підйому засвідчили твори Ф.Вьєле-Гріффене, А. де Реньє, Е.Рейно, Е.Верхарна, Ш.Моріса, С.Малларме, Г.Кана, М.Метерлінка.

У третій період відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча у цей час багато письменників ще активно працювали, але естетика символістів уже не задовольняла письменників, які шукали нових форм. Французький символізм був значною яскравою і цікавою епохою в поезії з неповторними художніми відкриттями і літературними знахідками.

Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального (об’єктивного), духовного (суб’єктивного) та ідеального (світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа – лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії.

Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим “домислити і завершити написане”.

3. Творчий шлях П.Верлена. Характерні особливості лірики поета: мотивний аналіз збірок «Сатурнічні поезії», «Романси без слів», «Мудрість», «Колишнє і недавнє». Ритмомелодика вірша і «пейзажі душі». Проблема художнього методу Верлена.

Життя Поля Верлена було сповнене злетів і падінь. У ньому було добропорядне існування та ув’язнення, захоплення Паризькою комуною і пошуками Бога, радощі богеми і безпритульне злидарювання. Пристрасний і неврівноважений, чутливий і надзвичайно емоційний, він постійно шукав себе у суперечностях долі, виливаючи щастя й біль, тугу і самотність у своїх поезіях.

Поля Верлена вважають визначним майстром імпресіонізму, однак він став і зачинателем символізму у французькій поезії, хоча постійно заперечував свій зв’язок із символістами. Своєю творчістю він визначив подальший розвиток лірики не тільки Франції, а й усієї Європи. У постаті письменника А. Франс вбачав “найбільш оригінального, грішного, містичного, найбільш натхненного і справжнього серед сучасних поетів”.

Попри всі прикрощі долі, поет завжди ніс музику в своїй душі, чув звуки, яких ніхто до нього не чув, бачив дивовижні образи, що створювала його уява, втілював у слові найтонші почуття. Верленівський світ надзвичайно суперечливий і мінливий у своїх настроях і враженнях, але він завжди гармонійний і вишуканий.

Він увів в ліричну поезію складний світ почуттів і переживань, надав віршу тонку музикальність (збірки “Галантні святкування” 1869 р., “Романси без слів” 1874 р., “Мудрість” 1881 р.).

У своєму програмному вірші “Поетичне мистецтво” Верлен виступав проти сповненої логіки раціоналістичної поезії, утверджеючи інший стиль у поетичному мистецтві – мелодійно-емоційний, легкий:

Найперше – музика у слові. Бери ж із розмірів такий, Що плине, млистий і легкий, А не тяжить, немов окови.

Він починав як соратник «парнасців» Леконта де Ліля й Теофіла Ґотьє, але вже в «Романсах без слів» його стиль стає імпресіоністичним: це світ неясних, важковловимих настроїв, відчуттів, асоціацій, у яких розмита лінія переважає над контуром, відтінок — над однотонним кольором, світлотінь — над світлом і тінню. Поезія Верлена насичена меланхолією, багато в чому обумовленою обставинами його життя.

«Романси без слів» (1874) — вершина імпресіоністичної лірики Верлена. Збірка є серією замальовок, мотивів, фрагментів, пейзажів. Удосконалюється майстерність нюансування образу, зростають гнучкість і задушевність поетичної інтонації. Художньо викінченим стає «пейзаж душі» поета, взірцем якого вважають вірш «Із серця рветься плач...». «Ця миттєва імпресіоністська замальовка картини дощу перетворюється на опис душевного стану ліричного героя», для якого враження стає лише поштовхом до висловлення відтінків свого душевного стану:

О, хлюпотіння зливи По крівлях, по землі На серце нещасливе Спливають співи зливи...

У 1881 Верлен видав збірник "Мудрість", назвавши його "книгою перетвореного": основна частина віршів була написана в бельгійській в'язниці і під час перебування в Англії в 1875-1879. Широка публіка довідалася про існування таких поетів, як Верлен і Малларме, зі знаменитого роману Гюисмана "Навпаки" (1884), головний герой якого мав самі витончені літературні смаки.

У 1888 з'явився збірник "Любов" — книга "католицьких" віршів Верлена. Більш третини віршів цього збірника об'єднані в цикл, присвячений пам'яті улюбленого учня Верлена — Люсьена Летинуа. Через рік вийшла книга з характерною назвою "Паралельно", у якій Верлен, по його власних словах, "як би прикидався прихильником диявола". Книгу "Щастя" (1891) звичайно називають заключною частиною трилогії (куди входять також "Мудрість" і "Любов").

Підхопивши ідею Бодлера про розрив між дійсністю і мрією, він довів її до логічного кінця: мрії є єдиним притулком поета. Свято віруючи в абсолютну реальність мрій, Верлен фактично стирає грань між суб'єктивним і об'єктивним: його вірші впливають не своїм прямим предметним значенням, а навіяним і "підказаним" настроєм.

4. Життя та творчість А.Рембо. Провідні мотиви ранньої творчості («Мої мандри», «Вечірня молитва», «Коваль» та ін.). Символістська поетика вірша «П’яний корабель», образ ліричного героя. Новаційні художні принципи в сонеті «Голосівки» та збірці «Осяяння». Теорія яснобачення А. Рембо і модель розвитку європейського символізму.

Серед визначних поетів французького символізму чи не найтрагічнішою є постать А. Рембо. На мить увірвався він у літературу (почав писати ще в школі, та назавжди полишив поезію вже в двадцятирічному віці), але його творчість, гарячкова і відчайдушна, трагічна і енергійна, схвилювала сучасників і нащадків. “Ангелом і демоном” назвав письменника П. Верлен, захоплюючись “стрімким польотом його поетичної фантазії, яка ширяла в різних, подекуди суперечливих сферах людського духу”. Сам Рембо вважав себе бунтівником, бо спромігся піднятися над своєю епохою і зазирнути “в небачені глибини особистого світу, з яким ніколи не може бути згоди, як і з людством”.

Перший свій вірш “Сенсація” опублікував у п’ятнадцять років. Віршами “Офелія”, “Бал повішених”, “Зло”, “Сплячий у долині” поет заявив себе як символіст. Віктор Гюго, високо оцінивши його талант, назвав Рембо “ дитям Шекспіра”.

У раннього Рембо творчість просякнута його самопочуттям чужака, споконвічного відщепенця - сплав неприкаяності, виклику всьому застійно-осілого, розкутого свавілля.

Все це разом вихлюпнулося в чи не найкращому творі Рембо - ліричному міфі «П'яний корабель», сповіді в образі малої пригодницької одіссеї. Потужний пружний перелік чудасій природи, повз яких бурі і течії тягнуть судно з перебитою дикунами командою, роздертими снастями і зірваним кермом; густа насиченість замальовок, сліпучо-строкатих і переливчасто-хитких в своєму колисанні, блискучих і примарно мерехтливих, опуклих і звихрених, достовірних і приголомшливо несподіваних («лазурь в соплях и солнце в лишаях»); розсип метафоричних уподібнень, побудованих на зіткненні між собою застиглого і швидкоплинного, речового та примарного, подробиці і переживання («лучи радуги вожжами протянулись к подводным серо-зеленым стадам»); щедрий гучний звукопис; словотвірні вкраплення («вода, «молочнеющая» от размытого облаками звездного света») - майстерність сімнадцятирічного Рембо в «П'яному кораблі» не може не вражати своєю зрілою винахідливістю.

Низка чудес і грізних небезпек тут - передчуття захоплень і мук самого Рембо перед тим, як пуститися без керма і без вітрил в життєве плавання. І в зовнішньому, оповідальному, і в переносному, ліричному пласті «П'яного корабля» сплітаються і відтіняють один одного захоплення кочовий волею і страх від загубленості посеред просторів, відчайдушна молодецтво і тривога, радість і трепет.

У 1871 році виходить у світ «Листи ясновидця» (Lettre du Voyant), в яких Артюр Рембо являє світу своє розуміння естетики і життя, створює теорію становлення поета-ясновидця. У чому ж полягала теорія, відображена на сторінках «Листів»?

На думку Артюра Рембо, поет повинен бути ясновидцем. Це досягається повним розладом фізичним (запахи, звуки, зриме зливаються в один «білий шум») і душевним: «Поет перетворює себе в ясновидця тривалим, безмірним і обдуманим приведенням в розлад всіх почуттів. Він йде на будь-які форми любові, страждання, божевілля. Він шукає самого себе. Він виснажує себе усіма отрутами, але всмоктує їх квінтесенцію. Невимовна мука, при якій він потребує всієї своєї віри, всієї надлюдської силі; він стає найхворобливішим з усіх, найзлочиннішим, найбільш проклятим - і вченим із учених! Бо він досяг невідомого».

Поет повинен пізнати свою душу, а потім виховати в собі провидця. Артюр Рембо бачив в поезії щось більше, ніж самовираження чи розвага, вірячи в те, що поет - це двигун прогресу. Його змучена душа передає через себе істину і дає можливість йти вперед людству в цілому. Примітно, що ясновидцем Артюр Рембо вирішує стати під час розгрому комунаріїв, на хвилі бунтівних, волелюбних думок поета. Бунтуючи проти деспотизму матері, проти тиранічного задушливого і безперспективного Шарлевіля, проти нав'язуваного католицизму, він, нарешті, вирішує повстати проти всього суспільства.