1.Поняття та структура світогляду. Історичні типи світогляду. Світогляд - це сукупність поглядів та уявлень людини про світ ,які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності,життєву позицію та ціннісні орієнтації.

Світогляд - складна і суперечлива єдність знань, ідеалів, мрій, цілей, сподівань, інтересів, бажань, надій, вірувань, переконань, емоцій, почуттів, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають аспекти мислення та норми діяльності особи.

Через світогляд завжди відшукуєть

ся смислова основа буття та відбувається прилучення до духовного світу як предків, так і сучасників.

Світогляд - багатовимірне і складне утворення, що характеризує активне самовизначення людини, динаміку її певного способу життя й думки.

Світогляд - необхідна складова людської свідомості взагалі, яка поєднує різні щаблі як загальнолюдського, так і особистісного досвіду.

Головними поняттями світогляду є світ та людина. Він відображає не стільки об'єктивне бачення скільки суб'єктивне. Головним завданням постає формування загальної картини світу.

У процесі свого розвитку світогляд знайшов своє віддзеркалення у формах міфології,релігії,та філософії.

У своїй основі світогляд має таку структуру : світовідчуття(емоційно-психологічний рівень),світосприйняття (певний досвід формувань уявлень про світ з використанням наочних образів),світорозуміння (пізнавально-інтелектуальний рівень).

Мова йде про історичні типи світогляду, які складалися по мірі духовного розвитку людства взагалі. Це - міфологія, релігія, філософія,наука і мистецтво. Утворення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попереднього, хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрівання людської спільноти. До того ж і в міфології, і в релігії, і в філософії, і в науці, і в мистецтві ґрунтовними, базовими залишаються поняття "людина" і "світ". саме вони спонукають до нових міркувань з приводу нескінченних проблем їхнього співіснування.

Ступені історичного розвитку світогляду: античний, середньовічний, гуманістький(ренесанс), новий час, новітній час.

За способом розумiння людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних типів світогляду:

1. Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткої межi мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та реальнiстю, предметом та думкою про предмет. Людина і світ нерозривні; людина прагне перебувати в гармонії зі світом)

2. Релiгiйний свiтогляд через віру в потойбічне божественне начало формує у людини ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином людина досягає гармонії.

3. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту.Порiвняно з наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини у світi, їїсмисложиттєвіпроблеми.

4. Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки частиною світу - природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на службу аби створити оптимальні умови свого існування.

5. Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Людина постає у ролі митця-художника, що створює суб'єктивний образ об'єктивного світу, в якому він досягає гармонії з цим світом.

2.Філософія як світогляд. Особливості філософського знання. Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і вітогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, сспособами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною). Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?

1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.

2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції. 3.Фундаментальні філософські проблеми. Існує певний “класичний” перелік основних філософських проблем. Такий перелік є умовним. Він віддзеркалює саму специфіку філософського знання, форму його руху. Суть філософського знання ховається за безмежною невичерпністю філософських категорій.

Проблема «людина - світ» як предмет філософії.

Філософія постає формою свідомого розв’язання людиною найважливішого для неї запитання “хто вона?”, вирішення людиною найперших питань людського світоорієнтування, самоусвідомлення та самоствердження. Філософія збирає і концентрує історичний досвід таких вирішень і стає інтелектуальним ядром людської духовності.

Людина є “вічною” філософською проблемою. Основне життєве завдання людини - жити, закріпити себе у бутті. Але життєвий світ людини - це не щось заздалегідь відоме та незмінюване, це теж “філософська проблема”. Поєднати їх (людину і світ) одне з одним може тільки філософія. Для цього вона має спеціальний категоріальний апарат, специфічні принципи та закони тощо, - усе те, що має назву філософський рівень осмислення світу та людини.

Проблема буття.

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів й досліджень. Проблема буття - це проблема сутності усього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Буття як поняття було уведено до філософії давньогрецьким філософом Парменідом -коли він сформулював фразу: «Буття є, а небуття немає».

Буття - це філософська категорія для позначення реальності як такої, що існує сама по собі, поза та незалежно від свідомості емпірично конкретної окремої людини. Буття постає як абстракція гранично високого рівня. Буття - це найширше філософське поняття. Поняття буття фіксує певні характеристики світу, а також певні ознаки його, за якими людина могла б відрізняти буття від небуття. Поняття буття є і чинником сенсоутворення у людській свідомості.

Із змінюванням елементарної одиниці мислення змінюється і характер елементарної одиниці буття. Перша філософська концепція буття, висунута епохою Античності, зводила буття до матеріального, такого що неможливо зруйнувати та досконалого космосу. З того часу у філософію увійшла проблема матеріального та ідеального.

Проблема матеріального та ідеального.

“Матеріальне” - у перекладі з латини “речовинне”; тобто те, що є незалежним джерелом та причиною ідеальних процесів у світі, явищ людської свідомості.

У рамках цієї філософської проблеми було сформульоване т.зв. основне питання філософії (О.П.Ф.) - «Що є первинним: матерія або свідомість? Чи доступний для пізнання світ?» І, як наслідок, філософи умовно розподілились на три основні філософські напрямки: матеріалісти, ідеалісти, агностики. Матеріалізм - вирішує О.П.Ф. на користь первинності матерії, природи, фізичного, об'єктивного і розглядає свідомість, дух, мислення, психічне, суб'єктивне як похідне від матеріального, як його властивість. Ідеалізм - за первинне визнає свідомість, дух, ідею, мислення, психічне, суб'єктивне. Агностицизм -згідно з ним, не може бути остаточно вирішеним питання про первинність матеріального або ідеального (і матерія і дух визнаються першоджерелами світу в однаковій мірі).

Проблема пізнаваності світу.

У своєму класичному розумінні питання "Чи доступний для пізнання світ?" означає наступне: чи співпадають об'єктивна структура світу та об'єктивна структура людського розуму? Якщо "так", то накладення мислення на оточуючий світ принципово дає істину; якщо "ні", то отримання істини принципово неможливе. Людське мислення здатне (завдяки своїй внутрішній суті) адекватно відображати для себе світ.

4. Основні закономірності історико - філософського процесу.

Історико-філософський процес— процес розвитку філософської думки від давнини до сучасності. Наявність історико-філософського процесу означає, що поступ філософських знань відбувався не у виг­ляді відокремлених одна від одної у просторі та часі вчень великих мислителів, він був результатом об'єднування певних тенденцій та закономірностей.

Основними ланками історико-філософського процесує:

1) учення певного мислителя з тієї чи іншої проблеми;

2) система певного мислителя, що виробляє однакові принципи, якими пояснюються і людина, і суспільство, і природа;

3) школа, яка об'єднує філософів навколо певної філософської системи;

4) течія та напрям — схожі підходи до вирішення принципових філософських питань, які існували у різних мислителів на різ­них етапах історико- філософського процесу.

Існують основні підходи до сутності істормко-філософськоґо процесу.

Перший —класичний, викладений німецьким філософом XIX а. Г. Гегелем:

—Уся історія філософії є послідовне наближення до пізнання Абсолюту, Вищої Першооснови всього існуючого.

—Кожна наступна філософська система (школа, течія, напрям) «знімає», тобто водночас зберігає окремі елементи минулих вчень і додає до них щось нове.

—У кожний конкретний момент свого розвитку філософія орієнтована на розв'язання найбільш актуальних для свого часу сус­пільних проблем.

Основні принципи сучасного підходу до історико-філософського процесу:

—Плюралістичність, множинність філософських систем є невід'ємною властивістю філософії, тому що у філософії розглядаються настільки граничні проблеми, що просто не­можливо дібрати загальнови-знаний критерій правильності їх вирішення.

—Філософствування (особистісне розмірковування людини над унікальністю своєї присутності у світі) переважає професійну філософську діяльність у дослідних устано-вах і навчальних закладах.

—Немає єдиної магістральної лінії розвитку філософії, цей розви­ток відбувається через взаємозбагачення різких національних філософій.

—Чим ближче до сучасності, тим більш помітне подрібнення, зменшення масштабу фі-лософських проблем.

Узагалі, почалися розмови про ситуацію «кінця філософії».Однак доречніше казати про радикальну видозміну філософії порівняно з її традиційним, усталеним виглядом.

У XIX ст. вважалося, що весь розвиток філософської думки був сконцетрований навколо вирішення «основного питання філософії».

Це питання мало два аспекти:

 1. Як співвідносяться буття та свідомість — що" є первинним? Ті мислителі (Платон, Гегель), які вважали первинним духовне Начало, свідомість, отримали назву Ідеалістів. Тих, хто відстоювали думку про первинність матеріального начала (Демокріт, Гольбах, Маркс) називали матеріалістами.

2. Чи є світ пізнаваним? Одні мислителі вважали його пізнаваним, хоча б у загальних принципах, це були гносеологічні оптимісти. Інші висували сумніви у можливості повного чи часткового достовірного пізнання світу таким, яким він є насправді. Це були агностики та скептики.

На сучасному етапі розвитку філософії «основне питання філосо­фії» втратило актуальність, оскільки сучасні науково-філософські дані засвідчують неможливість однобічного, єдиного підходу до будь-яких проблем. Тому вважається, що «основне питання філософії» — про­блема людини.Власне, з моменту свого виникнення і до нашого часу філософія є нічим іншим, як роздумами людини про саму себе.

5. Соціокультурні умови винекнення та розвитку філософії. Вперше термін „Ф.” з’явився у вжитку відомого давньогрецьк. мислителя Піфагора (прибл. 570-497 р до н.е.) А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив Платон (давньогрецьк філософ – 429-347 р до н.е.) Спочатку Ф. охоплювала увесь комплекс люд. Знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення у ньому Ф. започатковується у VII – VI ст. До н.е. в Давній Індії, Китаї, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.

Виникнення Ф. мало і певні ідейні передумови. стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Історично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам'ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філософського (від міфу до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл). При цьому, як зазначав видатний дослідник давньогрецької філософії О. Лосєв, «Три основні міфологічні ідеї спільне походження, безперервний рух і боротьба протилежностей посіли провідне місце в тій натурфілософії, яка замінила антропологічну міфологію» А індійська філософія взагалі формувалась у лоні міфології (у Ведах), тому розмежувати їх часом буває важко. Це ж стосується і пізнішої європейської філософії, яка розвивалася в загальному культурному контексті, витвореному християнством. Стиль мислення, проблематика, світовідчуттяфілософів, навіть філоеофів-атеїстів, укорінені в світоглядну проблематику християнства. Щодо цього вплив міфології, а потім і релігії на виникнення та розвиток філософії є неоціненним.

На становлення філософії, особливо в її європейському варіанті, відчутно вплинули зародки наукового знання. Не випадково перший етап давньогрецької філософії прийнято називати натурфілософією, філософією природи. Особливе значення мала математика, її поняття та логічна по­будова часто слугували взірцем для філософії. Перші філософи, Фалес і Піфагор були й відомими математиками Тільки на основі певного досвіду, набутого науковим мисленням, можна було аналізувати поняття, логіку та категорії.

Зрештою, виникнення філософії потребує й певного рівня духовної культури загалом. Ф. Як вершина духу може постати на певному фундаменті. На бідному недорозвинутому духовному грунті вона не проросте.

6. Роль філософії у житті людини та суспільства.

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді – передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі «інструментального» ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв’язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодіїї. Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та суспільного поступу в майбутньому. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна.

Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: «Пізнай самого себе» та «Я знаю, що я нічого не знаю». Його ж видатний учень Платон у діалозі «Тімей» розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: «Я не знаю» – означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Кузанського, «вчене незнання», а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошукове, творчо, самостійно.

7. Світоглядна природа філософського знання. Філософія виконує багато функцій у життєдіяльності людини, їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На їхній основі можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце в світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя. Світогляд у цьому розумінні слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов’язково враховувати взаємозв’язок знання про світ і людину із соціальним суб’єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні. За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб’єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу. 8. Філософія і релігія: спільність мети і відмінність методів. Як вже зазначалося, з міфології, як із спільного витоку, починають свій шлях і релігія,і філософія. Релігія обирає шлях віри і почуттів, а філософія - шлях почуттів і знань. Спільним залишається те, що, як історичні типи світогляду, вони прагнуть не лише пояснити світ, а й "вписати" в нього людину з усіма її бажаннями, тривогами й прагненнями. Обидві (і релігія, і філософія) сприяють духовному зростанню особи, навчають дисципліні духу, орієнтують на належний спосіб життя, на добро, на високі сенси існування. Водночас є й відмінні риси між ними: 1) релігія поділяє світ на земний і небесний, а філософія завжди відстоює єдність світу; 2) релігія формує свідомість людини за допомогою образного мислення і уяви, а філософія - за допомогою інтелекту; 3) релігія намагається заспокоїти, утішити, дати надію, а філософія - дати знання (а не віру) як життєву опору; 4) початком релігії є побоювання світу, а початком філософії - цікавість до світу (навіть здивування, на думку Платона); 5) релігія існує як масовий світогляд, а філософія - як елітарний,оскільки є більш теоретизованим. Вірити легше, ніж напружувати розум; 6)для релігії головним є дотримання певних норм, правил, святих канонів, а для філософії головним є свободомислення: без свободи думки і міркувань вона просто не може існувати. 9. Основні функції філософії. Під функціями філософії розуміють головні напрями використання філософії в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, у результаті чого реалізується її мета, завдання та призначення.

1.Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу і Всесвіту, визначенню місця людини в них, окреслює принципи взаємодії людини й довколишнього світу.

2.Методологічна функція виробляє основні методи пізнання довколишнього світу

3.Гносеологічна функція має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності

4.Аксіологічна (ціннісна) функція дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об”єктивної дійсності з погляду цінностей конкретного історичного періоду. Мета функції – селекція,відбір найконструктивніших цінностей, що сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдо цінностей, артефактів культури, які зумовлюють регресивний розвиток.

5.Критична функція спрямована на критику різноманітних систем знать про світ, пошуки нових істин через розв”язання суперечностей між тим, що вже пізнане, і тим, що ще не пізнане, на відміну від догматики і суб”єктивізму.

6.Виховна і гуманітарна функції філософії – сприяють генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації, створенню соціальних умов для їх реалізації на рівні окремої особи, розвитку гуманітарної культури, а також допомагає окремій особі знайти сенс життя й визначити своє місце в довколишньому світі.

7.Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу. Ці функції актуальні саме в умовах сучасної цивілізації. 10. Характерні риси східної традиції філософствування. Схі́дна філосо́фія зародилася практично одночасно з філософією Древньої Греції і є крупним і своєрідним пластом світової філософії. Найбільш загальноприйнятим є включення в дане поняття філософських традицій Древнього Китаю і Індії як противага аналогічним традиціям античної Європи.

Однак, в цілому, сюди ж можна включити і світоглядні системи інших азіатських цивілізацій старовини, найпоказнішими з яких були (є) Вавілон, Персія, Японія, пізніше — мусульманський світ. Найчастіше східній філософії приписуються такі відмінні (від західної філософії) риси: релігійність, спіритуальність, інтуїтивізм, інтровертність (зверненість до внутрішнього світу людини), песимізм, єдність суб'єкта і об'єкта та інші. Для східної цивілізації характерні такі риси:

— основні сфери життя підпорядковані єдиному ка­нону; — цінуються старі традиції, орієнтація на минуле; — домінування загального над індивідуальним; — афористичний стиль мислення. Східна філософія, підпорядковує індивідуальне загальному, духовні канони регламентують усі основні сфери суспільства. Ця філософія має більш образний, притчовий стиль мислення, аніж науковий. Давньосхідна філософська думка є значним культур­но-історичним творінням. Вона свідчить про могутність людського духу, збуджує інтерес до філософських розду­мів і дає можливість західній філософії відкрити різнома­нітність онтологічних гносеологічних концепцій філософ­ських шкіл Стародавніх Індії та Китаю. 11. Філософія буддизму. Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання. Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості: - Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду. - Своєрідність ставлення до Вед. - Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою. - Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища. - Народження логіки. - Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

12. Виникнення та закономірності розвтку античної філософії. Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які зай­малися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.

Геракліт є засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постій­ному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внут­рішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.

Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ склада­ється з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атома­ми існує простір, заповнений порожнечою.

Парменід і Зенон стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має ат­рибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непоруш­не тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це озна­чає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).

Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Згідно з його погля­дом, предмет, який рухається, нездатен рухатися взагалі. Напри­клад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсут­ності руху взагалі.

Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає го­стра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Лю­дей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Го­ловним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабко­го (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу від­носності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви­значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне, а суб’єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Го­ловним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.

Сокра­та вважають засновником автономної філософської етики. Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед­ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су­спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.

Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини за­лежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.

Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скепти­цизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джере­лом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання при­зводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософсь­ку школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Домінуючим філософським напрямом римського пері­оду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зреш­тою, трансформувало античну філософію в середньовічну тео­логічну філософію. 13. Філософія Сократа. Сократа вважають засновником автономної філософської етики. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії. 14. Філософське вчення Платона. Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві “правильні” – монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо вона дотримується законів; і чотири ”неправильні” – беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі “Держави”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його по­ліс – це “правління кращих” (аристократія).

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі.

Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робі­тники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов’яз­ки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можли­вість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Платона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспіль­нення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропо­нував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та мето­дів насильства робитимуть людину щасливою.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди-філософи. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль­стві та її морально-професійний склад. 15. Філософія Аристотеля. За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео­ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер­винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем­лену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри­тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з ото­чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива­ються індивідууми. Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут­ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме­тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив­ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред­мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са­мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю­дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ­не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ­ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре­бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо­вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери­торії та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов­ним механізмом управління суспільством стає держава.

Учення про державу. Основою держави є приватна влас­ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважа­ючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край­ня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.

Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього. 16. Основні напрямки та школи філософії еллістичної епохи. Стародавні греки називали себе еллінами, і саме еллінська філософія послужила підставою для елліністичної філософії. До країн елліністичної філософії належать країни, завойовані Олександром Македонським. Населення захищало себе, свою культуру. Позбавлення від всіх нещасть бачили перш за все в автаркії - самодостатності людини, апатії - байдужості та атараксії - незворушності. Високий інтелектуалізм Платона і Аристотеля перестав бути актуальним і в результаті з'явилися такі школи філософії, що забезпечують кожній людині душевний спокій і щастя.

1) Школа кінізма (цинізму) Засновник кінізма - учень Сократа Антисфен, а яскравий представник даного вчення - Діоген Синопський. Кініки вважали своїм учителем Сократа, але вони не змогли продовжити його справу. В основі даної філософії лежали спокій, самовладання і невибагливість Сократа. Але внаслідок браку інтелектуалізму все зводилося до повної апатії, до байдужості, до особливо тяжких вимогам аскези. Латиняни називали кініків циніками, в наш же час цинізмом вважається вельми і вельми бідна, жалюгідна і вироджена форма філософствування.

2) Школа епікурізма Засновник цієї школи - Епікур. За своїм змістом епікуреїзм набагато багатше кінізма. У цій школі елліністичної філософії дуже чітко розмежовують складові частини філософії: а) Фізика Усі складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися від прямолінійних траєкторій. б) Логіка Світ почуттів визнається головним змістом пізнання. Почуття - справжня реальність. в) Етика І Бог, і люди складаються з атомів. Людина визнається вільною істотою, яким для гармонії і щастя Вам потрібно: - Апон (відсутність тілесного страждання); - Атараксія (незворушність душі); - Дружба як альтернатива політичним відносинам. Вважається, що Боги байдужі до людей, тому що в світі є зло. 3) Школа стоїцизму Засновником є ​​Зенон Кітіона. а) Фізика Зізнається всепронікновеніе і всеосяжність космосу, єдність Бога і природи. б) Логіка Центр пізнання знаходиться в поданні, пізнання відбувається за допомогою почуттів. в) Етика Сенс світу пізнається в поданні, людина вважається підданим космосу. Процес пізнання призводить до атараксії, до душевного спокою, до незворушності. Щастя можна досягти тільки в разі проходження космічним і божественним законам. 4) Школа скептицизму Засновники скептицизму - Піррон еллінською і Секст Емпірін. Термін «скептицизм» походить від грецького слова скепсис - розгляд, сумнів, стриманість. Скептики вважають своєю метою спростування всіх інших філософських напрямів. а) Фізика Світ визнається дуже відносним і непостійним. б) Логіка Непостійність світу призводить до відсутності істини, до протиріччя розуму, до брехливості почуттів. Скептики стверджують, що пізнання носить ймовірний характер. в) Етика Також внаслідок мінливості світу не визнається наявність ні добра, ні зла. Вважається, що людина повинна лише зберігати внутрішній спокій, безтурботність, мудре мовчання. 5) Неоплатонізм У пізній елліністичної філософії зародилися ідеї неоплатонізму. Засновником даного напрямку філософії був Плотін. Він вважав, що центр все - це душа, яка існує в тілі. Розум сприймається як обов'язкова умова для існування тіла. Плотін розвивав ідею дії «світової душі» по всьому космосу. Неоплатоникі стверджували і доводили істинність суджень про переселення душ, про їх перевтіленні. Плотін створив концепцію певної ієрархії: Єдине - Благо - Світовий Розум - Світова душа - Матерія. Переповнюючи саме себе, Єдине Благо поступово проходить через все, аж до Матерії. Якщо ж Єдиного Блага немає, то, значить, немає і добра. Неоплатонізм є останнім напрямком елліністичної філософії. 17. Основні риси філософії Середньовіччя.

Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст. У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоластику. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (грецький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналістичний та містичний напрями. Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини — як результату його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом вирішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин. Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські проблеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологічних (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали деякі особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знання, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнавалася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й пояснювати догмати Святого Письма. Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання. Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя. Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офіційною церковною філософською думкою існувала, так би мовити, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філософського каменя». 18. Провідні ідеї мислителів періоду апологетики та патристики. Апологетика це перший період етапу патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії, початок розвитку середньовічної філософії.

Апологетика (кінець II—III ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнських істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є суперечливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платан, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю.

Квінт Тертулліан був представником латинської апологетики. Він проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Йому належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз’яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько).