6(12)Необхідність збереження біорізноманіття Землі.

Серед наукових основ заповідної справи однією з основних є розробка методів забезпечення охорони біорізноманіття на природно-заповідних територіях. При організації в Україні перших заповідних об'єктів чимало з них також утворювались виключно для охорони певних видів мисливської фауни, лісів з цінними породами тощо. З розвитком заповідної справи, як вказувалося, в основу створення заповідників і парків була покладена охорона цінних природних комплексів з багатою флорою та фауною, а охорона окремих цінних та рідкісних видів стала завданням переважно заказників, а також пам'яток природи, заповідних урочищ. В Україні була створена і стала державним виданням Червона книга рідкісних та тих, що підлягають охороні, видів рослин і тварин (І видання – 1980 р, ІІ – 1995-9 рр.). Почалася реалізація важливого завдання – забезпечення реальною охороною видів рослин і тварин, занесених до "Червоної книги", на природно-заповідних територіях України, виявлення тих видів із "Червоної книги", охорону яких необхідно було забезпечити. У 1990-х роках увага всього світу була прикута до прийнятої в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Конвенції про біологічне різноманіття, яке є як основою еволюції і функціонування систем біосфери, так і сталого забезпечення потреб населення Землі. У Конвенції про біологічне різноманіття наголошується на необхідності збереження видів, інших форм організації живих істот, екосистем і ландшафтів. Вона спрямована на охорону генофонду та умов існування. Значна роль у цьому відведена природно-заповідним територіям, які мають охопити в цілому охороною біорізноманіття Землі та окремих її регіонів.

В Україні важливим завданням є встановлення того, в якій мірі біорізноманіття території нашої держави охоплене охороню на її природно-заповідних територіях – насамперед, вищих категорій – у природних та біосферних заповідниках, національних природних парках. Вони є важливими центрами охорони біорізноманіття. Проводяться дослідження, в якій мірі забезпечена нині така охорона і які заходи потрібні для підвищення забезпеченості біорізноманіття цією охороною. Насамперед, це стосується раритетної компоненти біорізноманіття – рідкісних видів рослин та тварин.

Встановлено що 44% видів судинних рослин, занесених до Червоної книги України та Європейського Червоного Переліку (з числа тих, що зростають в Україні), нині відсутні на території природних заповідників України та в заповідних зонах біосферних заповідників (Андрієнко та ін, 2001). Отже, для підвищення ступеня охорони біорізноманіття необхідна подальша оптимізація системи природно-заповідних територій держави.

13. Базовий закон про природно-заповідний фонд України.

У зв'язку з розвитком природно-заповідної справи назріла необхідність її правового обгрунтування і затвердження. Закон «Про природно-заповідний фонд України», прийнятий Верховною Радою 16.06.1992 року, визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відгворення цінних і унікальних природних комплексів та об'єктів. У вступній частині Закону наголошено, що природно-заповідний фонд України становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреа-ційну та іншу цінність і виділенні з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного й рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу довкілля. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» складається з одинадцяти розділів, а саме: I. Загальні положення. II. Управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду. III. Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду. IV. Охоронні зони територій та об'єктів природно-заповідного фонду. V. Науково-дослідні роботи на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду. VI. Економічне забезпечення організації і функціонування природно-заповідного фонду. 13VII. Державний кадастр територій та об'єктів природнозаповідного фонду. VIII. Порядок створення й оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду. IX. Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду, контроль за додержанням їх режиму. X. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд. XI. Міжнародне співробітництво в галузі охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду. В першому розділі Закону йдеться про класифікацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду ПЗФ). У спеціальній статті наголошується на основних засобах збереження територій та об'єктів ПЗФ, що забезпечується шляхом: - встановлення заповідного режиму; - організації систематичних спостережень за станом заповідного об'єкту; - здійснення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ збереження і раціонального використання об'єктів природно-заповідного фонду; - додержання вимог природоохоронного законодавства при здійсненні всіх видів діяльності на територіях і об'єктах ПЗФ; - впровадження економічних важелів стимулювання їх охорони; - здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання; - встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму охорони та використання територій об'єктів, а також їх знищення та пошкодження.

14. Заказники є однією з найбільш розповсюджених в Україні категорій

заповідних об’єктів. Заказниками оголошуються ділянки природної території, на яких постійно або у певні сезони оберігаються окремі види тварин, рослин або в цілому природний комплекс. Саме заказники були першими природоохоронними територіями на теренах України задовго до появи закону про охорону природи. Виділяють різні типи заказників: ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні, спелеологічні. Пам’ятки природи – це окремі природні об’єкти, які мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне та пізнавальне значення. Охорона поширюється лише на конкретний об’єкт, який може знаходитися на території, на яку режим заповідності не поширюється. Залежно від характеру, походження і необхідного режиму охорони пам’ятки природи поділяються на такі типи: - комплексні, - ботанічні, - зоологічні, - гідрологічні, - геологічні.

Заповідні урочища – це окремий невеликий цілісний природний об’єкт, що має важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення. Головне завдання заповідних урочищ – збереження ландшафту у природному стані. За суворим режимом заповідності заповідне урочище можна вважати «міні-заповідником». На відміну від цієї категорії ПЗФ, яка є природоохоронною територією загальнодержавного значення, заповідні урочища – території місцевого значення. Крім того, оголошення певної території заповідним урочищем провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів. Особливості заповідних урочищ визначені в самій назві цієї категорії. Урочище – це примітна ділянка місцевості з чітко сформованими природними межами (наприклад, степова балка, водойма тощо). Тобто, вимогою для території заповідного урочища є територіальна цілісність і природність меж. Забезпечення режиму охорони та збереження території заповідних урочищ покладається на власників або користувачів відповідних земельних ділянок. В складі ПЗФ України зараз нараховується близько 800 заповідних урочищ.