3. Соціально-економічна політика
3.1. Ставлення держави до питання про кріпаків селян. Незважаючи на реакційні погляди Миколи I, як глава держави, поступово усвідомлював всю згубність для долі країни кріпацтва, яке могло викликати нову пугачовщину, затримувало економічний розвиток, послаблювало військовий потенціал. Для вирішення цього питання було здійснено низку заходів
По-перше, створювались кілько Секретних комітетів для обговорення та розробки проекту реформи кріпосних селян.
По-друге, в 1842 р. був виданий указ про «зобов’язаних селян», який підтвердив дозвіл поміщикам по своїй волі надавати особисту свободу селянам з виділенням їм наділу не у власність, як за законом 1803 р. про вільних хліборобів, а тільки в користування. За отриману землю селянин зобов’язаний був нести повинності, норми яких фіксувалися і не могли збільшуватися за ініціативою поміщика. Практичного значення цей указ не мав тому їм зуміло скористатися лише близько 27 тис. осіб чоловічої статі.
По-третє, було здійснено інвентарну реформу. У 1847 р. в західних губерніях (Білорусія і Правобережна Україна), де поміщики були переважно поляки-католики та інтереси російського дворянства не обмежувалися, була проведена інвентарна реформа (тобто зафіксовані розміри селянських наділів і повинностей кріпосних селян, які надалі не можна було змінювати).
Загалом було видано більше 100 указів з селянського питання, але цими мінімальними реформами, що не покращили становище поміщицьких селян, справа і обмежилася. Микола I, визнаючи, що кріпосне право зло, але, побоюючись суспільних потрясінь, викликаних його скасуванням, в результаті прийшов до висновку, що доторкатися до нього тепер було б справою ще більш згубною.
Реформа державної села. Більш активно і цілеспрямовано держава діяла по відношенню до державних селян.
Державні селяни – велика станова група селян в Російській імперії, в тому числі і на українських землях, у XVIII – XIX століттях, які користувалися казенною землею і були феодально залежні від держави, вважаючись проте особисто вільними. Одним із різновидів державних селян були економічні селяни.
У стан державних селян, який утворився на початку XVIII століття, зазвичай потрапляли (записувалися) російські переселенці й інородці на колонізованих землях Півночі європейської частини Росії, Поволжя, Уралу та Сибіру, зокрема, чорносошні селяни і половники Помор'я, незакріпачене землеробське населення Поволжя і Приуралля (в тому числі представники угрофінів і тюрків), сибірські пашенні люди, однодвірці тощо. На середину XIX ст. (1858 р.), тобто напередодні скасування кріпацтва, питома вага державних селян європейської частини Російської імперії становила понад 2/5 усього селянства. В Україні на російському Лівобережжі у першій половині XVIII ст. державними селянами ставали посполиті селяни військових маєтностей. Особливо кількість державних селян серед українців зросла наприкінці XVIII – на початку XIX ст. В першу чергу, через зруйнування Катериною II Запорізької січі у 1775 році, коли державними селянами стали українські козаки. Крім того, після поділів Речі Посполитої (і пізніших невдоволень поляків у Російській імперії, зокрема, Польського повстання 1830—1831 років), у державні селяни була записана значна кількість колишніх кріпаків польських поміщиків. А в результаті успішних для Росії російсько-турецьких війн на землі Північного Причорномор'я значно підсилився міграційний рух, і ці переселенці також ставали державними селянами. Становище державних селян Півночі Росії, а також Поволжя, Приуралля і Сибіру значно відрізнялось від становища українських державних селян. Якщо перші переважно перебували на оброчному положенні, тобто платили різні податки грошима і натурою, а також відбували підводну, шляхову та інші повинності, то селяни півдня і центру європейської частини імперії за правовим і майновим статусом мало відрізнялися від кріпаків – крім того, що вони платили чинш і натуральні податки, вони також відбували панщину. Механізм покріпачення начебто вільних українських державних селян був таким – вони здавались царським урядом в оренду поміщикам. Крім того, за податки (для їх сплати) урізалися земельні наділи державних селян, наслідком чого на середину XIX століття серед українського селянства значним було безземелля. Крім передачі в оренду, практикувалися і продажі державних селян поміщикам (переведення в кріпаки), особливо в перші десятиліття після зруйнування Січі. Так, за російського царя Павла I було покріпачено принаймні 150 тис. українських селян. А під час правління Миколи I 300 тис. державних селян було перетворено на удільних селян. Також державні селяни, як і решта, потерпали від рекрутської повинності, внаслідок якої в Україні з'являється чимало військових поселень. Зростання податкових недоїмок, особливо з українських губерній, і ряд заколотів та бунтів державних селян, переважно в центральних губерніях Росії, змусили царський уряд провести реформу управління державних селян. |
1837 – 1841 рр. міністром державного майна графом П.Д. Кисельовим здійснювалася реформа управління державними селянами. Її проведення спричинилося загальним погіршенням економічного становища державних селян, зростаючим їх невдоволенням та падінням їхньої платоспроможності (недоплати державним селянами податків). Проводилася за проектом графа П. Кисельова (1788 – 1872). За його ініціативою було організоване Міністерство державних маєтностей, яке він очолив і яке повинне було збільшити селянські наділи, організувати переселенську справу, зрівняти натуральні повинності, перекласти оброк з «душі» на землю й промисли. Втілення засад реформи, наприклад, в Правобережній Україні, Білорусі та Литві (тут ліквідовувалася оренда дворянами державних маєтків, а селяни переводилися на оброк) почалося 1839. У ході її проведення організовувалися періодичні сільськогосподарські виставки, було створено мережу шкіл у державних селах (їх називали «кисельовськими школами»), вводилося обчислення оброчних платежів із землі та промислів.
На місцях створювалася чотириступінчаста система управління: губернія - округ - волость - сільська громада. У кожній губернії засновувалася Палата державного майна. В округ входили один або два повіти, в залежності від чисельності в них державних селян. На чолі округу був поставлений окружний начальник. Округа поділялися на волості з розрахунку близько 6 тис. душ чоловічої статі в кожній. Волості в свою чергу ділилися на сільські товариства приблизно по 1500 душ чоловічої статі у кожному. Сільське суспільство складалося з одного або кількох селищ. З домохозяїв від кожних 5 дворів складався сільський сход, який обирав строком на 3 роки сільського старшину, а для виконання поліцейських функцій - соцьких і десяцьких. Волосний сход складався з домохозяїв від кожних 20 дворів. Він обирав строком на 3 роки волость у складі волосного голови і двох «засідателів» - по господарській і поліцейської частини. Для розбору дрібних тяжб і проступків селян обиралися сільські і волосні суди («розправи»). Вони складалися з судді і декількох «сумлінних» (засідателів).
Реформа Кисельова державної села зберігала общинне землекористування з періодичними переділами землі всередині громади. Була реорганізована оброчна повинність. Хоча оброк, як і раніше розкладався «по душам» (чоловічої статі), але розміри його визначалися з урахуванням дохідності селянського наділу. Для рівняння оброчних платежів відповідно до прибутковістю землі було проведено земельний кадастр (межування земель з їх оцінкою). Для усунення малоземелля передбачалося наділення селян землею з державного резерву, а також переселення їх у малонаселені губернії. У великих селищах були створені каси дрібного кредиту, з яких нужденним селянам видавалися позики на пільгових умовах. Для вирішення продовольчого питання розширювалася «громадська оранка», яка покликана була створити необхідний страховий резерв. На випадок неврожаїв влаштовувалися запаси зерна. На селі заводилися школи (таких до 1857 р. було заведено 26 тис., в них налічувалося 110 тис. учнів), медичні і ветеринарні пункти. Створювалися державні «ферми» для пропаганди серед селян новітніх прийомів землеробства.
Міністерству державного майна було надано право купувати за рахунок скарбниці дворянські маєтки. Було куплено в скарбницю 55 тис. душ кріпаків 178 поміщицьких маєтків.
Реформа 1837 – 1841 рр. в державному селі носила суперечливий характер. З одного боку, вона дещо пом’якшила земельну «тісноту», сприяла розвитку продуктивних сил, але, з іншого, розширила коштовний бюрократичний апарат управління, створила дріб’язкову чиновницьку опіку над селянами і посилила податковий гніт, що викликало масові виступи державних селян у 1841 - 1843 гг. Виступи відбувалися в 28 губерніях, загальна кількість їх учасників перевершувало 500 тис.
Незважаючи на зусилля міністерства, реформа в умовах існування кріпацтва не дала бажаних результатів – не знищила малоземелля та хронічної недоплати державним селянами податків.
Політика щодо дворянства і купецтва. З метою запобігання розмивання дворянства під впливом ринкових відносин і проникнення в його ряди значного числа представників інших станів уряд прийняв наступні заходи. У 1832 р. для верхів міського населення (великі капіталісти, купці першої гільдії, вчені, художники, письменники, священики, дрібні чиновники), що мали заслуги перед державою, була створена нова привілейована категорія – «почесних громадян».
У 1845 р. вийшов указ, щодо отримання спадкового та особистого дворянства за вислугу. Наприклад, якщо по Табелі про ранги право на отримання спадкового дворянства давав 8‑й клас цивільної служби, то тепер – лише 4-й. Таким чином, в результаті прийнятих законів зберігалася елітарна замкнутість дворянства, а купецтво та інтелігенція отримували деякі привілеї, але без переходу в стан дворянства.
Економічна політика містила деякі прогресивні заходи. Була проведена грошова реформа міністра фінансів Єгора Канкріна, спрямована на впорядкування грошового обігу.
грошова реформа Канкріна в Російській імперії, яка вперше встановила срібний монометалізм. Проводилася у зв'язку з постійним знеціненням паперових грошей і підвищенням цін на дорогоцінні метали, що було спричинено потребою покриття тогочасних видатків в умовах зростання військ, витрат. Реформу Канкріна було започатковано маніфестом імператора Миколи І від 1 липня 1839 р., згідно з яким в основу грошової системи Росії було покладено срібний рубль і встановлено обов'язковий курс асигнацій (З руб. 50 коп. асигнаціями дорівнювали 1 руб. сріблом), які ставали допоміжною грошовою одиницею. Також фіксувався курс золотої та мідної монет (1 срібний руб. = 0,097 золотого імперіала = 16 (потім 32) руб. міддю). На срібній основі повинні були укладатися всі операції з казною і приватними особами, вестися підрахунки держ. прибутків і видатків, обігів кредитних закладів та ін. Для зберігання срібної монети були утворені депозитні каси, які видавали вкладникам замість отриманого срібла депозитні квитки. Цими квитками передбачалося замінити держ. асигнації. Як засіб платежу депозитні білети становили еквівалент срібної монети й відповідно обмінювалися на срібло.
Однак 1841 р. у зв'язку з емісією, спричиненою неврожаєм 1840 р., були випущені в обіг нові грошові знаки – кредитні білети Охоронної казни і Держ. позикового банку, які використовувалися для платежів нарівні з розмінною монетою. 1843 випуск депозитних білетів було припинено, після чого асигнації та депозитні білети почали поступово вилучатися з обігу й обмінюватися за фіксованим курсом на кредитні білети, які вільно розмінювалися на срібло. Заміна здійснювалася в кілька етапів. Від 1 верес. 1843р. почався обмін за банківськими рахунками, спочатку — депозитних білетів, а від 1 листопада 1843 р. асигнацій. Наприкінці 1844 р. дозволено обмін асигнацій приватним особам. До 1847 р. операція обміну загалом була завершена. Обмін асигнацій припинено 1851 р., а депозитних білетів – 1853 р. В Росії залишився єдиний вид паперових грошей — державні кредитні білети, які обмінювалися на монету у відношенні 1:1. Під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. обов'язковий обмін на монету державних кредитних білетів припинився. Реформа Канкріна тимчасово зміцнила фінансову систему Росії.
Уряд, надаючи замовлення і кредити, стимулював підприємництво, відбувалося будівництво першої залізниці. В області зовнішньої торгівлі проводилася політика протекціонізму, яка захищала високими митами інтереси вітчизняної економіки і приносить дохід державної скарбниці.
Але збереження кріпацтва гальмувало формування ринку вільнонайманої робочої сили, перешкоджало накопичення капіталів, що, природно, стояло на шляху розвитку підприємництва.