Миколаївський національний університет ім. В.О.Сухомлинського

Кафедра політології

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС

З ДИСЦИПЛІНИ «ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ ТА ПОЛІТИЧНИЙ МАРКЕТИНГ»

Політичний менеджмент та політичний маркетинг. Навчально-методичний комплекс для студентів за напрямами підготовки 0301- «Cоціально-політичні науки»_6.030104 спеціальність- «Політологія»

Розробник: д. політ. н., в.о. професора кафедри політології Ніколаєнко Н.О.

Навчально-методичний комплекс затвержено на засіданні кафедри політології.

Протокол № 1 від 23 серпня 2012 р.

Завідувач кафедрою ________________________ (Ніколаєнко Н.О.)

“_____”___________________ 2012р

 __________, 2012 р.

 __________, 2012 р.

Конспект лекційних занять

Тема 1 « Політичний процес і політичні технології»

План:

1.Поняття політичного процесу та політичної діяльності.

2. Загальносистемні і часткові політичні процеси.

3.Особливості політичної діяльності.

4.Різні ставлення до раціональних та ірраціональних аспектів політичної діяльності.

5.Суб’єкти та об’єкти політики.

6.Рівні політичної діяльності.

7.Класифікація політичної діяльності за її змістом та об’єктами.

8.Ефективність політичного функціонування та політичні технології.

9.Політична стратегія.

10.Політичні рішення: сутність, технології, прийняття і впровадження.

1.Аналіз політичного процесу — одна з найважливіших проблем політичної науки. Якщо класична політологія зосереджувалася на філософських питаннях про те, якою має бути влада, то сучасну політологію найбільше цікавлять прагматичні питання: як здійснюється політична влада, наскільки вона дієва, зважена, компетентна тощо. Чимале значення мають процесуальні аспекти політики, що розкривають динаміку політичної системи, функціонування її інститутів.

Політичний процес — одне з найуживаніших політологічних понять. У найширшому розумінні політичний процес — це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої полягає у виконанні суб'єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.

Політичний процес — це сукупність діяльності всіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес характеризується такими ознаками:

а) сукупністю всієї політично значущої діяльності в межах цього суспільства;

б) діяльність реалізується суб'єктами політичної системи, спрямована на утворення та функціонування політичної системи, прийняття і виконання політичних рішень, організацію контролю за діяльністю та розвитком політичної системи.

У сучасній західній політології політичний процес розглядають з позицій системного, структурно-функціонального, бігевіористського, інституційного та інших підходів, як:

— сукупність дій із забезпечення формування, зміни, перетворення та функціонування політичної системи (Д. Істон, Г. Алмонд);

— "результуючий вектор" політичних воль, інтересів та ціннісних орієнтацій суб'єктів тієї чи іншої політичної події (Г. Лассуелл, Г. Меріам);

— трансформація політичних інститутів (С. Хантігтон).

Політичний процес як науковий термін уживається найчастіше в трьох значеннях: по-перше, для означення політичної динаміки, послідовності змін; по-друге, для дискурсу низки окремих, часткових, фрагментарних дій і явищ (виборчий процес, законодавчий, регіональний, процес прийняття рішень тощо); по-третє, як характеристика режиму функціонування політичної системи в цілому. Наявні інші інтерпретації поняття, але найбільш вдалим, на нашу думку, є його розуміння як цілісної характеристики стану політичної динаміки всієї політичної системи. Саме тоді воно має специфічне методологічне навантаження. У такому контексті політичний процес налаштовує на цілісне сприйняття всіх діючих суб'єктів у їхньому спільному ритмі або аритмії станів і дій, на відчуття якості, узгодження векторів їхніх спрямувань. Саме таке бачення дозволяє простежити тенденції та кінцеві результати політики, тобто оцінювати якість і загальне соціальне значення політичної динаміки.

2.В основі виникнення та розвитку політичного процесу — потреби та установки суб'єктів політики. Джерела розвитку політичного процесу можуть бути як внутрішніми, тобто спричиненими регламентом відносин та рівнем політичної культури, так і зовнішніми, тобто розміщеними за межами процесу, що розглядається, але такими, що перебувають у сфері впливу його учасників.

Зовнішніми джерелами розвитку політичного процесу є духовні, матеріальні, організаційні, інформаційні та інші ресурси суб'єктів політичної діяльності. Вони визначають інтенсивність перебігу процесу, ієрархію його учасників. Саме зовнішні джерела є об'єктивною основою політичних процесів, як вихідної умови, передумова існування певного явища чи системи явищ.

Структурними елементами політичного процесу є процеси, подані на рис. 4.1.

Політичний процес — один із суспільних процесів, соціально-політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики. Політичний процес — сукупність різних видів діяльності суб'єктів політики, що внесені в динаміку практично політичних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичної мети. Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний. Соціальний процес — сукупність дій соціальних спільностей,

соціальних верств, різних груп, індивідів, що спрямовані на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Політичний процес характеризує певний аспект, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політичну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя — політичній. Відображаючи реалії суспільства, реалії соціального, економічного, духовного життя, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння різноманітних типів політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, діяльності владних органів та структур, реальності, в якій взаємодіють різноманітні субкультури, взаємовиключаючі традиції та багато чинників, що безупинно вносять у течію подій щось нове, нестандартне. У політичному процесі діють люди з усіма своїми стереотипами і забобонами, люди, які вступають у стосунки з державою, або, не зрозуміло чому ігнорують свої політично значущі інтереси. У розвитку подій політичний процес як процес не вносить якихось обумовленостей, а, розкриваючи зміст політики через реальні форми, показує, що одні елементи, ланки політичної системи відтворюють, а другі руйнують, треті розвивають і творять, і завдяки такому процесу відбуваються глибинні зміни політичної системи, а сама політична система переходить від одного стану до іншого, тобто політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичного життя. Політичний процес — сукупність дій, що здійснюються суб'єктами, носіями та інститутами влади з реалізації своїх прав та прерогатив у політичній сфері. Політичний процес розкриває дві фундаментальні форми політичного волевиявлення громадян. По-перше, це різноманітні способи презентації рядовими учасниками політичного процесу своїх інтересів у різноманітних видах формулювання індивідами й соціальними спільностями, соціальними верствами вимог, відповідних їх реальним або уявним інтересам, і переносять вимоги в центр політичної боротьби, чи у сферу прийняття політичних рішень (участь у виборах, референдумах, членство в політичних партіях тощо). По-друге, форми прийняття і реалізації управлінських рішень, що здійснюються політичними лідерами та політичними елітами.

У суспільстві відбувається розподіл та перерозподіл засобів влади, здійснення політичної мобілізації громадян, прийняття процесу рішень; контроль за політичними елітами, які управляють, та інші форми політичної активності соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, — усе це відображення здійснення політичними суб'єктами своїх функцій. Реалізація політичними суб'єктами функцій розподілу та перерозподілу засобів влади не лише визнається і заохочується політичним режимом, владними структурами, а й засуджується як не легітимна. Природно, політичний процес охоплює і нелегітимні дії політичних суб'єктів, несистемні для суспільства форми політичної активності населення: змови, терор, саботаж, діяльність нелегальних політичних партій тощо, що відображають політичний процес.

Структура політичного процесу охоплює: систему політичних владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей верств та індивідів. Політична діяльність — сукупність політичних дій соціальних спільностей, соціальних верств — класів, політичних партій та рухів, індивідів, спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед завоювання та утримання влади. На відміну від інших форм діяльності, політична діяльність — прагматична, тісно пов'язана з реальним суспільно-політичним ладом. Якщо ж основна мета політичної діяльності — реалізація політичних інтересів, то неправомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політичну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних суперечностей. Там, де виникають політичні інтереси, які можуть виявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, виникає і політична діяльність. Політична діяльність саме і зосереджується на реалізації інтересів влади з найповнішим урахуванням найбільш широкого спектра плюралістичних інтересів. Природно, політику здійснюють люди, рівень активності яких неабияк залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічної мети, інтересів та інституційних освітніх норм, засобів реалізації політичної мети. Рушієм громадської діяльності є політична свідомість, що формується за допомогою інститутів політичної системи, політичних та правових норм, традицій, політичної культури. Звичайно, чинниками політичної діяльності, визначальної її мети, змісту і розмаху, є політичні інтереси та правові норми.

3. Компоненти структури політичного процесу — це формування мети та завдань політичних структур, політичних інститутів (політична система суспільства, її елементи — держава, політичні партії та політичні рухи тощо); конституювання й створення політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація рішень і нормативних актів управління; підтримка населенням держави функціонування політичних інститутів, організацій і владних структур; контроль за функціонуванням політичних інститутів і владних структур та спрямування їх розвитку. Політичні процеси поділяють за природою на творчі та руйнівні, одномоментні, за рівнем організації суспільства — глобальні, регіональні, місцеві; за формами перебігу — явні (відкриті), приховані; за динамікою проходження — бурхливі, спокійні, уповільнені; за спрямуванням і середовищем — прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, еволюційні, безперервні тощо, загальні та часткові. Усі політичні процеси мають свої особливості: поступовість, повільність. Політичні сили й окремі політичні діячі інколи прагнуть пришвидшити політичні події, однак це призводить до відриву від реальності, до суб'єктивізму, волюнтаризму тощо. Отже, політичний процес зумовлюють об'єктивні закони розвитку суспільства.

Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення стосунків між суспільством, націями, народами, соціальними спільностями, індивідами. Цілеспрямовані стосунки вносять у соціальне середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію й еволюційні зміни у напрямі творення нових форм життєдіяльності. Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на урахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі за досягнення політичної мети. Політичний інтерес — один із важелів політичної діяльності, а політична воля — здатність суб'єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичної мети. Політична діяльність впливає на політичні, і через них — на всі суспільні стосунки. У політичній сфері політичну діяльність зосереджено на низці об'єктів: одні є організаційними чинниками суспільно-політичного життя; інші — процесами політичного розвитку. Організаційні чинники — це утворення державних органів через їх обрання, створення масових організацій унаслідок волевиявлення громадян, які об'єднуються у громадські організації, вироблення політико-правових норм урегулюванням процесу підготовки та прийняття законів, безпосереднього відображення волі громадян (референдуми, з'їзди, збори тощо), організація системи управління основними сферами державного та суспільного життя, визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємовідносин та зв'язків ланок управління. Процесами політичного розвитку є зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних стосунків, урахування інтересів національних груп і меншостей; залучення громадян до управління державними та громадськими справами; формування довіри та підтримки політичних курсів політичних партій, політичних інститутів; виховання політичної свідомості громадян; зміцнення влади політичних інститутів; забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм, здійснення зовнішньої, міжнародної політики.

4. За умов раціоналізації упорядкованості суспільства широкі маси, які раніше були об'єктом політики, стають її суб'єктом; мають змогу безпосередньо (через систему виборів) впливати на політичні події та явища, зокрема на прийняття політичних рішень. Однак виникають суперечності між досить значним впливом мас на політичний процес — з одного боку, і низьким рівнем їх загальної, особливо політичної культури, — з іншого. Виникає загроза руйнування самої демократичної політичної системи і формування утвердження диктатури, тиранії. Це створює унікальні можливості маніпулювання свідомістю мас, пропаганди популізму, зміни з допомогою насилля, сліпої покори владарям тощо.

Політична діяльність застосовує важелі, що визначають прогрес кожної сфери та успіх усіх видів життєдіяльності суспільства. Ось чому будь-яка людська діяльність, а тим паче політика, має бути цілеспрямованою. Будь-яка мета, задля ефективної її реалізації, завжди вимагає серйозних зусиль політичних партій, держави, визначення їх пріоритетів. Ігнорування чи зневага визначення мети та засобів її реалізації призводить до кризових явищ, інертності та пасивності людей у політичному житті.

У структурних та функціональних зв'язках відтворюється політичне життя; політичні системи суспільства. Політична система в усій повноті постає лише після завершення циклу самовідтворення. Такі цикли природно пов'язані з певними змінами. Поява нових явищ і елементів у політичній системі призводить до безперервного нагромадження нового, а відтак — до якісного стану, отже, до виникнення і формування нової або удосконаленої політичної системи суспільства. Політичні зміни — це виникнення нового у структурних та функціональних особливостях політичних явищ, що забезпечує самовідтворення й оновлення суспільно-політичного організму. Глобальні політичні зміни стають фактом лише після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи.

5. Важливе значення для політичної діяльності має вичерпне та достовірне інформування. У політичній інформації є відомості про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та стосунки між ними, про організацію влади та функціонування політичної системи і її ланок, про управління, про розвиток демократії, рівень політичної свідомості та політичної культури тощо. Соціально-політична діяльність тісно пов'язана з формуванням політики та засобів її здійснення, з функціонуванням влади тощо. Але, щонайголовніше, людина є первинним та єдиним суб'єктом політичної діяльності. Соціальні спільності — народ, класи, нації, інші великі та малі політичні групи, — усе це сукупність окремих індивідів з відповідними інтересами, метою тощо. Тому в демократичному суспільстві особа є лише суб'єктом політичної діяльності. Проте легітимні форми політичної активності населення, форми політичного протесту та інші форми політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів об'єднуються з однією метою: впливати владою на політичні рішення, що приймаються державою. Ось чому основною проблемою політичного процесу є прийняття і реалізація політичних рішень, що інтегрують різноманітні інтереси соціальних спільностей, верств, груп та індивідів, у відповідній їм складній системі загальноколективної мети, що відображається в політичній волі суспільства. Формування політичної волі суспільства відбувається немовби на перетині дій офіційних органів та владних структур, впливу груп інтересів, а також механізмів громадськості (профспілок, засобів масової інформації тощо). Але вирішальними є вищі інститути державної влади. Від їхньої діяльності залежить ступінь централізації влади, розподіл повноважень між соціальними спільнотами, верствами, групами інтересів, що беруть участь у формуванні інтересів політичного розвитку. Тривалість та мобільність вищих інститутів державної влади в політичному процесі дасть їм змогу підтримувати, навіть насаджувати ті норми та інтереси, що не відповідають потребам розвитку суспільства, політичним традиціям народу, і суперечать політичному мисленню громадян. Тональність взаємовідносин політичних суб'єктів — соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів, ритми і темпи політичних змін, — визначають і характер діяльності вищих інститутів державної влади.

6. Діяльність інститутів та владних структур задає і характерні для суспільства цикли політичного процесу. Адже провідні політичні інститути влади виробляють і реалізують загальнодержавні суспільні рішення. У демократичних державах формується і функціонує, активізується діяльність соціальних спільностей та індивідів у процесі виборчих кампаній.

На період виборів до вищих законодавчих та виконавчих органів державної влади потрібен пік політичної активності населення. І затихає політичне життя зазвичай під час від'їзду законодавців у літні відпустки ("парламентські канікули") тощо. У державах із тоталітарним режимом цикли політичного процесу задаються діяльністю партій, що керують політикою. Так, у минулому в Україні чергові з'їзди компартії України задавали ритм усіх змін у внутрішній політиці, визначаючи подальші історичні завдання, рубежі п'ятирічних планів тощо. Досвід афро-азійських держав вказує на те, що цикли політичного процесу залежать від змін усіх колишніх владних інститутів та структур, що здійснюються внаслідок військових переворотів, які відбуваються в низці афро-азійських країн і визначають темп та характер політичних змін. Великі структурні ланки, що відкривають внутрішній устрій та природу політичного процесу, дають змогу виділити у процесі формування політичних рішень своєрідний центр усіх політичних змін. Так, етап представлення політичних інтересів груп та громадян владним інститутам і структурам, що приймають політичні рішення, і є важливою ланкою політичного процесу. Зміст політичного процесу характеризує діяльність різноманітних асоціацій, різні форми політичної участі соціальних спільностей та індивідів, які формулюють свої вимоги відповідно до їх реальних або уявних інтересів, і переносять ці вимоги до центру політичної боротьби чи до сфери реалізації політичних рішень. Етап створення і прийняття політичних рішень — важлива ланка політичного процесу.

7. Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя — нелінійні процеси, бо будь-який суспільний процес має приховану нелінійність, а людська історія, як цілісний процес саморозвитку, теж має нелінійний характер. Як приклад, історія України з її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Сучасні соціальні процеси й явища теж не можна пояснити формаційною, соціально-політичною й економічною теорією. Прогрес світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і зміни соціально-економічних та політичних систем, не здатний відобразити всієї складності реального світу. Політичний розвиток — це перехід з одного політичного етапу до іншого, якісно більш досконалого, на основі зростання і зміни політичної культури оволодіння досконалими формами політичної діяльності. Етапи реалізації політичних рішень, що характеризують складну взаємодію "верхів" і "низів" з організації мас і мобілізації владних засобів, регламентації й регулювання політичної поведінки населення, здійснення контролю за діяльністю політичних еліт, підведення підсумків та коректування політичного курсу — важлива ланка політичного процесу. Характер самого політичного процесу виявляється й у виробленні та реалізації обраних правлячим режимом мети суспільного розвитку. У політичному процесі виділяють три режими.

По-перше, режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян та інститутів влади. Проявляється здатність структур та механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, щоденних стосунків між громадянином і державою, між політичною, управлінською елітою та колом осіб, які мають право голосу на виборах до органів державної влади. Рішення і настрій осіб, які беруть участь у виборах, визначають також і сам склад виборчих органів влади, впливають на політику держави, позиції політичних партій. Безперечним пріоритетом перед будь-якими новаціями і просуванням у реалізації функції основними політичними суб'єктами тут володіють традиції та наступність у розвитку політичних зв'язків.

По-друге, режим політичного процесу — режим розвитку. Тут на новий рівень руху, що дозволяє тотожно відповісти на виклики, виводять політику, структури та механізми влади. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола віднайшли мету та методи управління, відповідні змінам, що відбуваються в соціальній структурі, та співвідношенням, що змінюють політичні сили всередині країни й на міжнародній арені, інтенсивною взаємодією мікро- та макрочинників влади. Змаганням різноманітних течій і тенденцій, що призводять до підвищення відповідності соціальних та політичних явищ, супроводжується й політичний розвиток. Розвиток політичного процесу, відзначав американський соціолог Толкотт Парсопс, відображає зростання труднощів і структурованості його змісту, що призводить до перевищення пристосованості владних структур до зовнішніх соціальних умов.

По-третє, режим занепаду, розпаду політичної цілісності, або, за влучним висловом соціолога Петра Струве, "регресивна метаморфоза" політики. У ставленні до норм та умов цілісного існування політичної системи, спрямування динаміки політичного процесу має негативний характер. Тут під інтеграцією переважають зворотні та центробіжні тенденції, незворотній характер мають дроблення політичних суб'єктів та розпад режиму правління. Вжиті режимом заходи втрачають управлінську здатність, а сам режим — законність. Розпад режиму за характером політичного процесу можна зобразити на долі усіх соціалістичних країн Європи та Азії, де ще правлячі кола так і не змогли відшукати тотожніх заходів, аби відреагувати на соціально-економічні та духовні запити.

8.Політичний процес може розгортатися у різних просторових межах — на рівні будь-якого політичного співтовариства, що так чи інакше є єдиним цілим, як система. На цій підставі можна виділити світові (глобальні), регіональні та національні (у державницькому розумінні, тобто внутрішньодержавні) процеси. Про світовий політичний процес можемо казати у випадках, коли міжнародна співдружність е цілісною системою держав із притаманними їм інтересами, з певними політичними структурами, діяльність котрих, так само, як і взаємодія окремих держав, є ланкою світового політичного процесу.

Якщо ззовні політичний процес є комплексом взаємопов'язаних подій, явищ, актів поведінки, які утворюють послідовність якісних станів політичної системи, то внутрішньою змістовною його суттю є артикуляція, представництво і конкуренція соціально-політичних інтересів різних груп населення. Конкуренція відображається і конституюється як структурована ієрархія груп, піраміда влади. Представництво реальних корпоративних інтересів — основне підґрунтя реальної політики, умова глибини, наповненості, ґрунтовності політичного процесу в країні. Його інтенсивність також зумовлена і кількісним складом суб'єктів, і глибиною протистояння їхніх інтересів, тобто ступенем їхньої диференціації.

9. Суттєвою особливістю політичного процесу в Україні є його транзитний, перехідний характер. Проте спосіб переходу потребує певної переоцінки з урахуванням попереднього висновку про наявність у республіки лише формальних атрибутів державності на початок 90-х років. Є підстави казати про започаткування процесу реального державотворення в Україні лише після проголошення її незалежності. Саме факт проголошення означав реальні зміни у справі розгортання державницького процесу в країні, поштовхом до якого стала спроба політичного перевороту в Москві 11 серпня 1991 р. Відсутність структур громадянського суспільства як фундаменту реальної політики — основний доказ цієї тези. Звідси — початкова слабкість, невиразність самого політичного процесу.

Об'єктивні умови існування, спільне історичне минуле, схожі проблеми сучасного розвитку дають підстави для того, аби розглядати деякі регіони як систему, незалежно від того, наскільки тісним є їхнє організаційне об'єднання. А відтак можемо казати про окремі політичні процеси на теренах Латинської Америки, Західної Європи, Східної Європи тощо.

Проте найчастіше доводиться інформувати про політичні процеси, що відбуваються усередині тих чи інших країн. Щодо кожного з цих співтовариств, поняття політичного процесу вживають як в однині, так і у множині.

Коли йдеться про загальносистемний процес — функціонування політичних інституцій та сукупну діяльність суб'єктів політики в межах усієї політичної системи будь-якого рівня. У кожному співтоваристві або суспільстві він має власні специфіку, етапи і результати.

10. У множині термін "політичний процес" застосовують тоді, коли в межах конкретної (глобальної або національно-державної) політичної системи виокремлюються різноспрямовані часткові (парцелярні) процеси — сукупності політичних дій і подій, за допомогою яких суб'єкти політики прагнуть досягти своїх специфічних цілей у певній сфері чи в певному питанні. В Україні, зокрема, нині чітко розрізняємо державотворчий процес, процеси національного відродження, економічних і політичних реформ, творення політичних партій тощо. Звичайно вони збігаються з окремими видами політичної діяльності, спрямованої на отримання певного суспільного результату.

Політичні технології

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних засобів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політична технологія — це система засобів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Відомий український політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб'єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні засоби без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого "пакета" змістовних, текстуальних та інших антитехнологій, політолог називає популізм.

Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб'єктів політики.

Є декілька типологій політичних технологій, які поділяють, залежно від політичної системи і політичного режиму, на демократичні та недемократичні, базові та другорядні.

Базові політичні технології стосуються погляду, дії великих груп або й усього населення країни. Це — опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології — це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення певних політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).

Політичні технології поділяють також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб'єктам політики).

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.

Відповідно можна класифікувати політичні технології на:

— аналітичні (технології збирання й аналізу політичної інформації);

— директивні (технології прийняття політичного рішення);

— мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.

Загальне поняття "політична інформація" містить декілька складових. Це не лише знання про політичні симпатії й антипатії соціальних, національних та інших груп, про потреби й інтереси населення, а й сукупність даних про тенденції розвитку їхніх взаємин, а отже — про можливість зміцнення між ними союзів або виникнення напруження в майбутньому.

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації й запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягти успіху.

Окремо виділимо складові аналітичних виборчих технологій:

— аналіз громадської думки для складання достовірної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;

— аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;

— вивчення демографічного і соціального складів електорату;

— проведення інтерв'ю серед репрезентативних груп, що дає змогу з'ясувати суб'єктивні настанови виборців;

— моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх здійснюють протягом декількох днів.

З директивних технологій, що їх використовують при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють "технології змісту":

— акумулятивна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

— інноваційні технології, що передбачають обов'язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;

— технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм.

Окрім цих технологій, виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення.

Основною ланкою і водночас результатом політичної дії зокрема і політичного процесу загалом є політичне рішення. Як момент політичного процесу і як продукт певних політичних суб'єктів, політичне рішення виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, — директивною вказівкою, яку необхідно виконувати.

Оскільки основною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну. їх основна особливість, порівняно з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявити, врахувати, гармонізувати суспільні інтереси.

Політичні рішення класифікують за такими основними критеріями:

— суб'єктами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);

— терміном дії та масштабністю цілей (стратегічні (охоплюють загальні й перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань);

— ступенем соціальних наслідків (функціональні, які забезпечують стабільність системи, і дисфункціональні, що порушують її рівновагу).

Процес прийняття політичного рішення передбачає такі етапи:

— висловлення інтересів і підготовка громадської думки;

— аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;

— прийняття рішення;

— виконання рішення.

На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов'язаних із проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб'єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до проблеми.

На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення з залученням радників, науковців. Це фактично стадія підготовки самого акта вибору. Цей вибір залежить:

— по-перше, від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики;

— по-друге, характер вибору ґрунтується на передбаченні можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;

— по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб'єктів прийняття рішень до ризику, урахування чинника непередбачуваності. Особливо важливими на стадії підготовки рішень є аналітичні політичні технології.

Прийняття рішення — це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноосібно і колективно. Відповідно існують директивні технології одноосібного прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Американський психолог А. Джордж дійшов висновку, що є три типові моделі й відповідно три способи прийняття одноосібного рішення: "формальна", "змагальна" і "колегіальна".

• Формальна технологія прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації та прийняття рішень (була характерною для президентів США Г. Трумена, P. Ніксона, Франції — Ш. де Голля, лідерів колишнього СРСР).

• Змагальна технологія сприяє відкритому обговоренню політичного рішення і появі альтернативних проектів її вирішення (діяльність "мозкового центру" Президента США Ф. Д. Рузвельта).

• Колегіальна технологія потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення (використовувалася Президентом США Дж. Кеннеді).

У практиці прийняття колективних (групових) рішень найчастіше використовують дві технології: технологію консенсусу і технологію голосування. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе лише тоді, коли інтереси учасників суттєво збігаються.

Технологія голосування полягає в уточненні різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловиться більшість.

Оскільки прийняття рішення є актом вибору, то найбільшої шкоди під час його проходження через владні структури може завдати брак інформації, її блокування або спотворення, а також односторонній авторитетний тиск із боку влади чи впливових зацікавлених груп. Негативно впливає на якість рішень порушення політиками правил професійної етики під час обговорення й прийняття рішень.

Виконання рішення відбувається на рівні адміністративно-управлінських органів, які в цьому процесі використовують легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою тощо.

Для прийняття оптимального рішення потрібно врахувати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інтереси, позицію експертів та безпосередніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.

До необхідних позитивних якостей політичного рішення, що полегшують його виконання, належать: легітимність, компетентність, моральність, компромісність. Упровадження політичних рішень у життя успішне лише за умови доброї організації процесу його імплементації, подолання опору, що неминуче виникає в системі (у політичній особливо), за наявності заготовлених процедур його корегування, умілого використання директивних і мобілізуючих технологій політичної діяльності.

Питання прийняття політичних рішень, підготовка законів та інших актів завжди приваблювали дослідників. Неабиякої уваги розробці концепції прийняття рішень приділяв Арістотель, який сформулював вихідний категоріальний апарат і розробив базову концепцію прийняття рішень. Питання раціонального та ефективного прийняття політичних рішень інтенсивно досліджувалися мислителями доби Просвіти (Т. Гоббс, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо). Можна виділити низку найбільш розроблених проблем: види державних актів (Гоббс), роль радників при правителях (Гоббс, Макіавеллі), особливості голосування у представницьких органах (Спіноза, Руссо), врахування ресурсів і чинників соціального середовища під час прийняття рішень (Воден). У працях вищезгаданих авторів е чимало ідей, які не втратили своєї актуальності і є предметом дослідження для багатьох науковців.

Щодо сутності поняття "рішення", воно, як відомо, означає вибір однієї з низки альтернатив у процесі досягнення поставлених цілей. Рішення може впливати на майбутній стан як об'єкта управління, так і на тих, хто їх приймає, тому прийняття рішень (особливо тих, які стосуються життя суспільства) повинні мати суворо науковий характер. За природою та специфікою способів впливу на об'єкт управління можна виділити рішення: технічні, економічні та політичні, які взаємопов'язані та взаємозалежні між собою. Політичні рішення є адекватними до стану політичних процесів, які відбуваються в суспільстві. Політичний процес у суспільстві — це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її стану в часі та просторі. Це сукупність дій, інституціалізованих і не інституціалізованих суб'єктів щодо здійснення своїх специфічних функцій у сфері влади, що призводять до зміни і розвитку (занепаду) політичної системи суспільства. Усі форми політичної поведінки суб'єктів політики в остаточному підсумку поєднані однією і тією ж внутрішньою потребою — впливати на політичні рішення, які приймаються державною владою. Отож, основна проблема політичного процесу полягає у прийнятті та реалізації політичних рішень.

З проблемою прийняття рішень учасники політичних дій зіштовхуються тоді, коли перед ними виникає необхідність вибору оптимального варіанту поведінки, тобто найкращого способу дій, серед багатьох можливих у конкретних умовах. Політичне рішення — це свідомий вибір одного з двох можливих варіантів політичних дій, воно передує політичним діям, дає їм той чи інший імпульс. Але внутрішня природа цих двох елементів політичного процесу — різна. Якщо політична дія — це тип практичної діяльності, що спрямована на закріплення чи перетворення суспільних відносин, то політичне рішення належить до типу непрактичних дій. їх внутрішній зміст тотожний таким дослідницьким операціям, як пояснення чи розробка наукової теорії. Розробка і прийняття рішення — це не сама політична дія, а лише підготовка до неї. З іншого боку, прийняття політичних рішень — це центральний елемент перетворення вимог різних груп на засоби і методи регулювання соціальних відносин. Тобто, прийняття політичних рішень — це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами. Усю різноманітність політичних рішень, з позиції суб'єкта їх прийняття, можна поділити на такі типи:

— закони і постанови вищих органів влади;

— рішення місцевих органів влади;

— рішення, що приймають безпосередньо громадяни;

— рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій.

Перший і другий типи рішень приймають представницькі та виконавчі органи влади, третій — безпосередньо населення, четвертий — недержавні організаційні структури політичної системи.

У політичній науці сформувалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень: нормативний та поведінковий. Нормативна теорія трактує підхід як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях. У якості важливих засобів оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні засоби. Поведінкова теорія, яка розглядає цей процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на змалювання різних чинників, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації. Так підходи відображають двоякий характер управлінського процесу. З одного боку, вони підкреслюють чималу роль у прерогативі інститутів і органів управління, регламенту і процедур прийняття рішень, роль технічного персоналу і матеріального забезпечення діяльності всіх, хто залучений до цього процесу, тобто значення тих внутрішніх і зовнішніх чинників, які виражають раціональність, технократизм цієї форми діяльності людей, з іншого — незважаючи на чималу роль, яку відіграють у цій справі регламенти та інститути, зазвичай у процесі прийняття рішень панують неформалізовані процедури, які залежать від особистого досвіду осіб, що визначають цілі та засоби їх досягнення, від інтуїції і персональних знань тих, хто керує. Ба більше, оскільки в суспільстві зазвичай немає якоїсь однієї групи, здатної повністю контролювати прийняття рішень, то цей процес завжди є компромісом, чи примиренням цінностей, що змагаються між собою, що посилює значення суб'єктивізму в цій справі.

У процесі прийняття рішень виділяємо такі суб'єкти: окремі індивіди, члени громадських організацій або їх представники у виборних органах державної влади, політичних, професійних чи інших суспільних організаціях, до компетенції яких, згідно з Конституцією чи статусом, входять розробка та прийняття політичних рішень. На різних етапах процесу підготовки і прийняття політичних рішень може бути залучено різні соціальні суб'єкти. Однак не завжди можна відповісти на запитання "хто готує і приймає політичні рішення?", опираючись на положення Конституції, яка визначає компетенцію політичних інститутів. Можливі ситуації, коли політичні інститути, покликані приймати рішення, насправді є маріонетками, що виконують волю інших суб'єктів і надають лише законну форму вже підготовленим та ухваленим рішенням. Аби визначити, хто фактично за цього режиму приймає рішення, потрібно ретельно дослідити стосунки між політичними елітами і формальними суб'єктами влади, визначити конкретних осіб чи групи, котрі контролюють діяльність формальних інститутів чи мають безпосередній на них вплив.

На початку 50-х років XX ст. поглиблене вивчення політичної влади поступово призвело до трактування її як участі у прийнятті політичних рішень. Це пояснювалося насамперед тим, що від неї дедалі більше вимагалося дати відповідь на запитання: як зробити ефективнішою реалізацію влади, як наблизитися до оптимальності владних стосунків. Цей підхід базувався на тезі, яку висунув американський політолог Г. Лассуелл: "влада є участю у прийнятті рішень: А має владу над Б стосовно цінностей К, якщо А бере участь у прийнятті рішень, які впливають на політику Б, пов'язану з цінностями К".

Продовжуючи розглядати владу в межах цього підходу, як участі в рішеннях американці Р. Снайдер, Б. Сапін, Г. Брак розробили понятійний апарат політичних рішень. Вони запропонували чотири основних поняття аналізу рішень:

— прийняття рішень як процес вибору способів діяльності;

— процес рішення як кінцевий результат усього ходу прийняття рішень;

— осередок рішень, що його розглядали, як групу тих, хто приймає рішення;

— організаційна система, тобто група ролей і стосунків, а також дій, що з них випливають.

Також варто детальніше зупинитися на понятті, найменш розробленому в західних джерелах, але надзвичайно важливому. Це — реалізація (імплементація) рішення, яке є завершальною фазою процесу прийняття рішень. Від того, наскільки ефективною буде імплементація рішення, залежить оцінка ефективності процесу прийняття політичних рішень узагалі. Правильна реалізація рішення (навіть ідеальний варіант) передбачає гармонізацію сфери політичних цінностей зі сферою методів, засобів, за допомогою яких змінюють політичну дійсність. Але існують випадки, коли не завжди оптимальне рішення передбачатиме його добру реалізацію, яка призведе до позитивних результатів, адже реалізація як поганого, так і хорошого рішення, є неможливою без підтримки громадян, а добре рішення ризикує стати помилкою в процесі його виконання. Після аналізу всієї складності реалізації рішень виникає запитання: що ж потрібно для ефективної імплементації політичних рішень. На нього спробували відповісти американські дослідники П. Сабатєр та Д. Мазменіан. Вони намагалися проаналізувати певні умови, за яких політичне рішення, закони чи інші державні акти, що мають на меті важливі зміни в політиці, зможуть справді досягти своєї мети. Таких умов вони виділяють п'ять:

— проект має базуватися на глибокій теорії відносних змін у цільовій групі, яка своїми діями повинна досягти кінцевої мети рішення;

— статутні чи інші базові політичні рішення мають містити недвозначні політичні директиви. Структура імплементаційного процесу має задовольнити цільову групу, а сам процес сприйматися як бажаний;

— лідер імплементаційного процесу повинен бути професійним керівником, вирізнятися певною політичною майстерністю для здійснення встановлених законом цілей;

— протягом імплементаційного процесу активними прихильниками програми мають бути групи виборців і бодай декілька представників законодавчої влади (або голови виконавчої влади), за умови, що судова влада буде нейтральною або підтримуватиме цей проект;

— важливо, щоб відносні пріоритети статутних цінностей не руйнувалися появою конфліктної громадської політики чи змінами в соціально-економічній політиці, що, натомість, може призвести до руйнування теорії статуту та політичної підтримки.

Проблемами ефективної імплементації політичних рішень займався також Макс Вебер. Кажучи про відмінність між поняттями "керівництва" та "управління", М. Вебер стверджував, що політики керують суспільством, організовують його для виконання політичних рішень, а виконують їх, реалізують професіонали управління: спеціальний апарат, суспільна група, що отримала назву "бюрократія". Для ефективної реалізації політичних рішень "бюрократія" стає суспільною організацією, що має такі риси:

— ієрархічна організація чиновників, у якій обов'язково присутній принцип компетентності, певний загальноосвітній та соціальний ценз;

— певний тип поведінки та діяльності, який визначають організаційні владні структури;

— раціональна діяльність певних суспільних груп і організацій на основі визначених правил та функцій, за якими здійснюється розподіл компетенцій і відповідальності;

— наявність дисципліни, відповідальності й обов'язковості.

Відкритий характер прийняття рішень через систему представницької демократії — це форма легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, форма контролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу. Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Однак, за прийняття таких рішень наявний і політичний ризик.

Розвинуте суспільство й держава за певного рівня політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних і осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія містить приклади швидких і непередбачуваних дій, що стають для суб'єкта політики несподіванкою.

Надзвичайно високим є ступінь ризику під час прийняття політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент, ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизначеності.

Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогнозувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскільки вони здатні "зняти" невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.

Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не лише відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.

Ризик — це діяльність, пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно й якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі.

Політичний ризик може охоплювати водночас мікро-, макро- і мегарівні. Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або збільшуватися. Це залежить від того, наскільки суб'єкт політики поінформований, обізнаний з методами аналізу потенційних політичних змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.