28. Гетьман і. Мазепа. Північна війна та участь в ній українців.

Іва́н Степанович Мазе́па (*20 березня 1639 — †21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704)[1] і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709)[2]. Князь Священної Римської імперії (1707–1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна II Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.[Джерело?]

Ревний покровитель православ'я, Мазепа надав кошти на будівництво в усій Гетьманщині низки церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Івана Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепинська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана було споруджено нові корпуси, збільшено кількість спудеїв до 2 тисяч).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.

Цікаво, що в «Апостолі» 1695 року було зазначено, що видання книги «За Щасливого Владіння ЇХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося».

У народі до сьогодні побутує знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана». Свою владу ототожнював з могутністю держави; якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців (боролися за свою автономність), деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У зовнішній політиці відмовився від орієнтації на Річ Посполиту, Крим, Туреччину. Боротьба з Московією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Відкрита, послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 року, коли військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик) втік на Січ і став підіймати заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар (замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася, повстання згасло).

Північна війна та участь у ній українців.

У лют. 1691 Іваненко П. приїхав на Чортомлицьку Січ, де незабаром був обраний військовим писарем. Серед запорожців проводив агітацію за виступ проти Російської державиви та гетьманського уряду Лівобережжя, одночасно налагоджуючи зв’язки з Кримським ханством. На думку дослідників, його діяльність спрямовувалася старшинською опозицією гетьманові І.Мазепі на чолі з генеральним писарем В.Кочубеєм, хоча існує й версія щодо причетності до цього самого гетьмана, який мав власні антиросійські плани. Наприкінці квітня 1692 переїхав до м. Казікермен (нині м. Берислав), а 26 травня від імені «удільного князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького городового й народу малоросійського» уклав «вічний мир» з кримським ханом Сафа-Гіреєм. За цим договором території Української козацької державиви мала обіймати Лівобережжя, частину Правобережної України та частину Слобідської України, встановлювався порядок дипломатичних взаємин, проголошувалося право безмитної торгівлі та вільних промислів українців у басейні Дніпра. Договір передбачав взаємодопомогу при боротьбі із зовнішніми противниками, зокрема, Кримське ханство мало допомогти Українській козацькій державіві звільнитися з-під російського протекторату. За це запорожці мали дозволити татарам здійснювати набіги на Російську державу Муравським шляхом.

18 липня на раді в урочищі Кам’яний Затон був обраний гетьманом. Після прибуття татарського війська, верхівка Запорозької Січі уклала з татарами угоду про спільні дії, але зробила також все можливе, щоб не допустити участі значних запорозьких сил в татарських походах. Наприкінці липня з 20-тисячним татарським військом та кількома сотнями запорожців Іваненко прибув на південне Лівобережжя, де одразу здобув підтримку жителів Царичанки та Китайгорода. Однак подальших успіхів досягти не вдалося через те, що татари почали грабувати українські території та захоплювати ясир. Одержавши звістку про наближення лівобережного війська на чолі з І.Мазепою, Іваненко з татарами відійшов до Криму.

З провалом походу 1692 Іваненко втратив підтримку як народних низів, так і старшинської опозиції І.Мазепі. Наступні татарські напади на Лівобережжя та Слобожанщину 1693, 1694 і 1696 також закінчилися невдачею. В серед. 1690-х рр. Іваненко був призначений гетьманом Ханської України (Хоменко В. – Правобережжя, а конкретніше Поділля, Брацлавщина). На цій посаді востаннє згадується 1712. (Хоменко В. – Хоча деякі історики ревно відстоюють думку, що він був убитий 1696 року.)