- •1. Соціально-правове підґрунтя становлення спеціального еколого-правового регулювання у період інтенсивного розвитку промисловості (друга пол. Хіх – поч. Хх ст.).
- •2Сучасні концепції взаємодії суспільства та природи.
- •Концепція сталого розвитку та правової форми її втілення у міжнародному праві та праві України.
- •4. Поняття екологічної складової концепції сталого розвитку в україні
- •5. Поняття, ознаки та види об’єктів еколог права
- •6. Стан та перспективи розвитку предмета екологічного права як комплексної галузі права
- •7. Гуманістична школа екологічного права кну Шевченка
- •8. Характеристика наукових напрямів Харківської, Одеської, Львівської шкіл екологічного та земельного права. Науковий доробок школи екологічного права Інституту Корецього нан України
- •9. Школа правової охорони природи та її погляди на предмет екологічного права.
- •10. Наукові витоки екологічного права у працях його фундаторів.
- •11. Реалії та перспективи розширення об’єктивного кола екологічних правовідносин.
- •12. Концепція права екологічної безпеки та її вплив на розвиток екологічного права України.
- •13Концепція диференціації та інтеграція як тенденції розвитку екологічного права
- •14.Перспективи систематизації законодавства України
- •15.Екологізація галузевого законодавства у контексті інтеграції правової системи України
- •16.Поняття та ознаки екологічних прав громадян
- •Поняття та зміст права громалян на безпечне для життя та довкілля навколишнє середовище
- •Формування системи екологічних прав громадян
- •19. Правові форми та прблеми реалізації права громадян на отримання екологічної інформації
- •20. Правові форми та прблеми реалізації права громадян на участь у прийнятті еколого-значущих питань
- •21. Особливості судового захисту екологічних прав громадян та його ефективність
- •22. Правова природа, поняття та види екологічних прав громадян
- •23. Система правових титулів використання природних ресурсів: проблеми вдосконалення
- •24. Поняття та особливості змісту права власності на природні ресурси
- •25.Співвідношення права власності на природні ресурси із правом природокористування
- •26. Поняття та зміст, проблеми визначення кола об’єктів та субєктів права загального природокористування.
- •27. Тенденції розвитку правових форм природокористування: науково- практичні погляди.
- •29.Проблеми формування та ефективного використання природоохоронних державних та недержавних фондів
- •30.Проблеми оподаткування еколого-значимої діяльності
- •31.Новітні тенденції розвитку економіко-правового механізму у сфері екології
- •32.Правова природа екологiчного страхування його значення у системi екологiчного права
- •33. Поняття та правова природа соціального управління у сфері екології.
- •34. Система органів державного контролю у сфері екології: проблеми координації.
- •35. Правові проблеми здійснення ефективного громадського екологічного контролю.
- •36. Поняття екологічного ліцензування як функції управління, юридичного складу та гарантії екологічних прав громадян.
- •37. Поняття та юридичне значення нормування та стандартизації у галузі екології
- •38. Юридична відповідальність як специфічний стан екологічних правовідносин
- •39. Концепція еколого-правової відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності
- •40. Держава у відносинах еколого-правової відповідальності
- •41. Особливості майнової відповідальності у галузі екології. Специфіка абсолютної відповідальності
Концепція сталого розвитку та правової форми її втілення у міжнародному праві та праві України.
Сталий ро́звиток (англ. Sustainable development) — загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі.
Ряд теоретиків і прихильників сталого розвитку вважають його найперспективнішою ідеологією 21 століття і навіть усього третього тисячоліття, яка, з поглибленням наукової обґрунтованості, витіснить усі наявні світоглядні ідеології, як такі, що є фрагментарними, неспроможними забезпечити збалансований розвиток цивілізації.
Вплив господарської діяльності на природу настільки великий, взаємовідношення між людством і нею настільки складні, різнобічні й далекосяжні за наслідками, а глибина деградації довкілля настільки відчутна, що на подолання цих негативних явищ потрібна не лише консолідація зусиль та ресурсів усіх країн, але й докорінна перебудова системи освіти, науки та інформації і формування нових світоглядних засад сучасного мешканця Землі. Щоб вижити, людство мусить відшукати відповідні для сучасної суспільно-економічної і політичної ситуації способи, узагальнити вікові наукові здобутки й виробничий досвід, мобілізувати глобальний розум, кошти і ресурси. І якими фантастичними чи утопічними не видавалися б ці завдання, альтернативи їм не винайдено. Починаючи від неоліту, людство не раз потрапляло в кризові ситуації і завжди знаходило шляхи порятунку. І постійно визначальним чинником на цих шляхах був людський інтелект. На сучасному етапі суспільного розвитку і глобальних кризових ситуацій він запропонував програму сталого розвитку.
Реалізація програми сталого розвитку має базуватися на нових методиках збору інформації, передовсім комплексного моніторингу, стилі планування та керування, на нових законодавчих актах, що ґрунтуються на розумних економічних, соціальних і природоохоронних принципах, продуманих цінах на природні ресурси, розумній податковій та економічній політиці тощо.
Концепція сталого розвитку повинна знайти відображення в усіх навчальних програмах, планах роботи просвітніх, профспілкових і громадських організацій, законодавчих і виконавчих органів влади.
Поштовх для її впровадження в правотворчу та правозастосовну практику світове співтовариство отримало наприкінці 1980-х років при активному сприянні Організації Об’єднаних Націй, під егідою якої в 1984 р. було створеноміжнародну комісію з навколишнього середовища й розвитку на чолі з прем’єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. У результаті діяльності цієї Комісії в 1987 р. Генеральній асамблеї ООН було подано історичну доповідь під назвою «Наше спільне майбутнє».
Саме з моменту оприлюднення цієї доповіді починається офіційний відлік часу виникнення концепції сталого розвитку. Концепція запропонувала досить чітку програму поєднання екологічних чинників з економічним і соціальним розвитком. Вона більш реалістична, а тому більш перспективна, ніж концепція обмеження економічного розвитку і народонаселения задля збереження навколишнього природного середовища, що хронологічно передувала теорії сталого розвитку, але не була втілена ні в міжнародному праві, ні в національних правових системах держав.
Концепція базується на двох ключових поняттях: потреби розвитку й обмеження розвитку, що в ідеалі мають бути взаємно врівноважені.
Постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів як основу для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.
Багатоаспектний характер і спрямованість на довгострокову перспективу в контексті забезпечення збалансованості економічних, соціальних і екологічних чинників сталого розвитку України характеризують Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 634.
Водночас слід зазначити, що принцип сталого розвитку ще не повною мірою реалізується в правовому забезпеченні природокористування в Україні. До цього часу не затверджено Стратегію сталого розвитку України, хоча необхідність такого документа продиктована як міжнародними зобов’язаннями України, так і планами законотворчих робіт кількох років поспіль. Неналежним на сьогодні є й організаційно-інституційне забезпечення відповідної сфери. Так, у вересні 2003 р. було ліквідовано Національну комісію сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України, яка проіснувала 6 років для забезпечення узгодженого розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні. А в лютому 2007 р. було ліквідовано Національну раду зі сталого розвитку - дорадчо-консультативний орган при Президентові України, що був створений в травні 2003 року.
