24. Поняття та особливості змісту права власності на природні ресурси

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особ­ливостей, пов’язаних з їх екологічним змістом.

По-перше, право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а ли­ше ті з них, що є відносно стабільними та підлягають індивідуалізації. До них належать земля, надра, води, ліси, рослинний світ, тваринний світ, природно-заповідні об’єкти. Інші елементи природного середови­ща не здатні через об’єктивні властивості бути об’єктами власності (наприклад, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), бо не можуть бути об’єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність.

По-друге, природні ресурси, хоча й є самостійними об’єктами права власності, проте перебувають у нерозривному екологічному взаємозв’язку, фактично їх не можна відокремлювати від природ­ного середовища. Тому вилучення корисних властивостей у про­цесі використання природних об’єктів (видобуток корисних копа­лин, заготівля деревини, споживання води, відстріл тварин, лов риби та ін.) не припиняє права власності на відповідні об’єкти на­вколишнього природного середовища, а є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів.

І нарешті, по-третє, природні ресурси як об’єкти природного по­ходження становлять національне багатство України й, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Природні ресур­си не є майном у власному значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи в даному випадку має вигляд капі­талізованої ренти. При відчуженні природного об’єкта власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту.

Отже, право власності на природні ресурси — це право володіти, корис­туватися і розпоряджатися ними на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України в інтересах як окремих осіб, так і суспільства в цілому.

Зміст права власнос­ті на природні ресурси — це сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню надрами, водами, лісами, об’єктами тваринного, рослинного світу та іншими природними ре­сурсами та комплексами.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 ве­ресня 2005 року правовий режим власності на природні ресурси ви­значається законами України, до яких слід віднести Конституцію України, Цивільний кодекс України, природоресурсові кодекси (земель­ний, водний, лісовий, про надра) та поресурсні закони (про рослинний світ, про тваринний світ, про атмосферне повітря, про природно-заповідний фонд).

Зміст права власності як суб’єктивного права становлять право­мочності по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом. Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту, про­те фактично власники природних ресурсів володіють різним обсягом прав щодо розпорядження ними. У найбільш повному обсязі право розпорядження притаманне праву державної власності на природні ресурси.

Природні ресурси в Україні можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Більшість природних ресурсів України перебуває в державній та комунальній власності. У приватній власності фізичних та юри­дичних осіб перебуває значно менший перелік природних ресур­сів, порівняно з публічною.

Право власності на природні ресурси характеризується множин­ністю суб’єктів: Український народ; держава Україна; фізичні особи; юридичні особи; Автономна Республіка Крим; територіальні громади; іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

На окрему увагу заслуговує розгляд поняття права власності Українського народу, яке на сьогоднішній день є досить спірним. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які зна­ходяться в межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. На практиці виникають питання щодо узгодження між собою норми Конституції та норм екологічного законодавства, які визна­чають право приватної, комунальної та державної власності на при­родні ресурси, а не право власності Українського народу.

У юридич­ній літературі переважає думка, що в цьому випадку норма Консти­туції України регулює не відносини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на на­вколишнє природне середовище взагалі та її окремі складові елемен­ти. Дану тезу Основного Закону потрібно розуміти не в правовому сенсі, а в політичному, як норму, що проголошує всі природні ресурси основним національним багатством Українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Тому при врегулюванні відносин приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси слід керуватися нормами екологічно­го законодавства.