Вопрос №1
Криміна́льне пра́во — одна з фундаментальних галузей права, законодавства, наука (доктрина) і навчальна дисципліна. Кримінальне право як галузь права — це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.
Згідно з більш розлогим визначенням, Позитивне (об'єктивне) кримінальне право України — це сукупність правових норм, що визначають загальні принципи, умови та підстави кримінальної відповідальності; коло діянь, які внаслідок високого рівня суспільної небезпеки визнаються злочинами; види і розміри покарання та інші види кримінально-правового впливу, що застосовуються до осіб, які визнані винними у їх скоєнні, а також підстави та умови звільнення від відповідальності та від покарання.
Завдання кримінального права — правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Вопрос №2
Кримінальний закон в найбільш широкому розумінні – це система законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права. Кримінальний закон у більш вузькому розумінні – це законодавчий акт ВР України, який містить одну, кілька або систему взаємопов‘язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм.
Вопрос №3
Наука кримінального права є частиною юридичної науки, однією із галузей суспільних наук. Її змістом є злагоджена система кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень про злочин і покарання. Науку кримінального права як систему кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень і понять слід відрізняти від кримінального права як системи (сукупності) юридичних норм, галузі права.
Основні завдання науки кримінального права полягають у такому:
а) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;
б) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;
в) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою встановлення їх ефективності;
г) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими і практичними органами;
ґ) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності з метою підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;
д) вивчення кримінального законодавства і практики його застосування в країнах близького і далекого зарубіжжя.
В даний час важливим завданням науки кримінального права є підготовка разом з практичними працівниками коментарів до КК.
Вопрос №4
Учасниками кримінально-правових відносин є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а, з іншого - держава, що виступає в особі уповноважених на те органів - органи дізнання, досудового слідства, прокуратура, суд.
Дані органи мають право і зобов'язані притягнути особу до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин і застосувати до неї покарання чи вжити інші кримінально-правові заходи.
Особа, яка вчинила злочин, зобов'язана понести покарання та інші обмеження, пов'язані з кримінальною відповідальністю, і має право вимагати, щоб її відповідальність повністю відповідала положенням кримінального закону.
На території України першим правовим актом, що містив норми про відповідальність за злочини, була Руська Правда Ярослава Мудрого (1016 р.).
Вопрос №5
Всі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.
Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Такими є: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, справедливості, гуманізму та демократизму.
Принцип законності, що випливає з положень Загальної декларації прав людини: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності проявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за те вчинене їм діяння, що містить у собі склад злочину, передбачений КК.
Принцип рівності громадян перед кримінальним законом. Злочинець підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового й посадового положення, місця проживання, відносини до релігії, переконань, приналежності до громадських об'єднань, а також інших обставин.
Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, проявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об'єднань і приватних осіб при призначенні покарання, її виконанні й, зокрема, при звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки) й покарання.
Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (однак не тільки злочинця, але й у першу чергу того, хто постраждав від нього). Зокрема, він виражається в тому, що кара, яка тягне істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує єдину мету - захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань
Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, що вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, і те, що перед кримінальним законом ні в кого не повинне бути привілеїв.
Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання або інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця.
Спеціальні принципи притаманні тільки кримінальному праву. Розглянемо їх:
1. Принцип законодавчого визначення злочину (nullum crimen sine lege - немає злочину, не передбаченого Законом). Це одне із найважливіших загальних положень (принципів) кримінального права. Воно визначається в ст. 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону, яка між іншим прямо заборонена в ч. 4 ст. 3 КК.
2. Принцип особистої відповідальності. Кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо витікає із змісту ч. 2 ст. 2 КК "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".
3. Принцип винної відповідальності. Кримінальна відповідальність настає тільки при наявності вини, тобто лише в таких випадках, коли заподіяна шкода, вчинений злочин були заподіяні навмисно чи необережно (ст. 23 КК).
Невинно заподіяна шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочином не визнається і кримінальної відповідальності не тягне.
4. Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не враховує, не припускає участі в діях свідомості та волі.
Крім вини, як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність припускає, вимагає усвідомлювання винною особою всіх ознак складу злочину. Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, які не охоплювалися їх умислом.
5. Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм воно все передбачено. Ніяких меж чи обмежувань така вимога не має, незалежно від того, створює воно реальну чи ідеальну сукупність злочинів. В рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове слідство.
6. Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин. При конкуренції обтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину.
Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства з особливою жорстокістю перебуваючої в стані вагітності жінки (обтяжуючі обставини п.п. 2 і 4 ч. 2 ст . 115 КК), але в стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина ст. 116 КК), скоєне кваліфікується лише за ст. 116 КК.
7. Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком всі або переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючу ознаку - вчинення його групою осіб або організованою групою.
Вопрос №6
Кожна частина Кримінального кодексу поділяється на розділи: у Загальній частині їх 15, в Особливій – 20. Кожен розділ має назву та об'єднує певну сукупність статей, які теж мають назви.
У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивство з корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, призначення покарання за злочин, вчинений за обтяжуючих обставин – у стані сп'яніння, буде мотивуватися з посиланням на п. 13 ст. 67, а якщо злочин було вчинено за наявності пом'якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, то таке мотивування буде з посиланням на п. 3 ч. 1 ст. 66.
Деякі статті Кримінального кодексу мають специфічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз'яснюють певні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст. 185 є примітка, яка в ч. 1 вказує критерії визнання вчиненого викрадення чужого майна повторним, а в ч. 2 та ч. З визначає поняття викрадення у великих та особливо великих розмірах.
Водночас пояснення термінів, що вживаються в законі про кримінальну відповідальність, дається і в окремих частинах (абзацах) певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ст. 401 дається визначення таких понять, як військовий злочин, суб’єкт військового злочину.
Положення Загальної та Особливої частин Кримінального кодексу України перебувають у тісному взаємозв’язку. Зокрема, їх єдність зумовлюють наступні фактори:
1) норми Загальної та Особливої частин кримінального права виражені в одному й тому ж кримінальному законі – КК України;
2) Загальна й Особлива частини мають єдине завдання – протидія злочинності; у них відображена воля одного й того ж законодавця – вищого органу законодавчої влади України;
3) Загальна й Особлива частини виражають єдину кримінально-правову політику держави в боротьбі зі злочинністю, яка полягає в:
– посиленні відповідальності за тяжкі та особливо тяжкі злочини, застосуванні суворих заходів впливу до ociб, які вперто не бажають стати на шлях виправлення;
– пом’якшенні чи повному усуненні відповідальності за діяння, що не становлять великої суспільної небезпеки, широке застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі за необережні злочини, до ociб, які вперше та випадково порушили кримінально-правові норми;
4) в основу як Загальної, так i Особливої частин покладені одні й ті ж принципи (особистої відповідальності, індивідуалізації відповідальності та покарання, та ін.);
5) норми й Загальної, й Особливої частин застосовуються лише взаємопов’язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідомлена та застосована, якщо не конкретизувати її зміст щодо певних видів злочинів положеннями Особливої частини. І навпаки, жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;
6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені i в Загальній, i в Особливій частинах;
7) зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних робіт).
Разом з тим, між Загальною та Особливою частинами Кримінального кодексу України можна виявити й певні відмінності:
1) у змісті норм: регламентовані положення Загальної частини спільні (загальні) для всіх або більшості злочинів; в Особливій частині – специфічні (особливі) для деяких видів злочинів;
2) у структурі норм: норми Загальної частини, зазвичай, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини – із диспозиції та санкції (крім норм-дефініцій (“роз’яснювальних”) і норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за деякі злочини (“заохочувальних”);
3) в умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона повністю виключається.
Вопрос №7
Диспозиция - элемент правовой нормы, содержащий дозволение, обязывание или запрет для субъекта, которому адресована правовая норма. Содержит, таким образом, правило поведения, которому должны следовать участники правоотношений, урегулированных данной нормой. Другие элементы правовой нормы - гипотеза и санкция.
Вопрос №8
Са́нкція — елемент правової норми, в якій зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Завдання санкції — забезпечувати здійснення диспозиції правової норми. Саме в санкції виражається імперативний характер приписів у сфері правової діяльності держави й місцевого самоврядування.
Визначена санкція вказує на конкретний засіб впливу на правопорушника.
Відносно визначена санкція вказує на кілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається, виходячи з особливостей конкретної справи.
Вопрос №9
Кримінальний закон у широкому розумінні - це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права.
Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб'єкта, способів та обсягу тлумачення.
За суб'єктом тлумачення поділяють на:
а) офіційне;
б)судове;
в) доктринальне.
Вопрос №10
У ст. 4 КК визначено три положення щодо чинності закону про кримінальну відповідальність в часі:
1) закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (це Конституційне положення);
2) злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння;
3) часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
Вопрос №11
Просторова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність ґрунтується на чотирьох основних принципах: територіальному, громадянства, універсальному та реальному.
Територіальний принцип регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету. Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою.
Принцип громадянства регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні.
Універсальний та реальний принципи передбачають поширення чинності закону про кримінальну відповідальність України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами або вчинення ними тяжких або особливо тяжких злочинів проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
Вопрос №12
Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплений в Конституції України принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи. Але їх реалізація з використанням ггідзаконних нормативно-правових актів неможлива в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві.
Вопрос №13
Зло́чин — злодіяння, злий вчинок з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Людину, яка чинить злочин, називають «злочинець».
Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
У законодавстві України злочин (кримінальне правопорушення) — передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне винне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України).
Вопрос №14
Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на:
- невеликої тяжкості
- середньої тяжкості
- тяжкі
- особливо тяжкі
Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).
Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК).
Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду — переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).
Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).
Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.
Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею Кримінального кодексу, якою передбачено відповідальність за закінчений злочин, який особа мала намір вчинити, з урахуванням правил ст. 15 Кримінального кодексу.
Від замаху слід відрізняти добровільну відмову — остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.
Вопрос №15
З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею й державою виникають певні юридичні відносини (Кримінально-правові відносини), які визнаються як основні охоронні кримінально-правові відносини. Унаслідок зазначених правовідносин у держави виникають владні повноваження щодо особи, яка вчинила злочин, а в особи — обов’язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод. При цьому, як правило, ця особа має право вимагати від держави, щоб її дії були правильно кваліфіковані; покарання було призначене лише в межах санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, при врахуванні відповідних положень про врахування пом’якшуючих обставин та особи засудженого. Держава уповноважена засудити злочинця за вчинене ним діяння і таким чином обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, при цьому зобов’язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого, призначити покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що обтяжують або пом’якшують покарання. Специфіка кримінально-правових відносин полягає в тому, що вони реалізуються виключно у визначений Кримінально-процесуальним кодексом України спосіб. Кримінально-правові відносини існують, за загальним правилом, з моменту вчинення злочину протягом усього часу, коли особа зазнає обмеження прав і свобод, пов’язаних з кримінальною відповідальністю. Остаточно кримінально-правові відносини припиняються з моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі, наприклад, через смерть винного, сплив строків давності, звільнення від кримінальної відповідальності, застосування акту амністії або помилування тощо.
Вопрос №16
Криміна́льна відповіда́льність — різновид юридичної відповідальності, обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати державного осуду в формі кримінального покарання . Передбачені Кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, що вчинила злочин, що індивідуалізуються в обвинувальному вироку суду і здійснюються спеціальними органами виконавчої влади держави.
В Україні загальний вік кримінальної відповідальності настає з 16 років. Тим не менш, за окремі види злочинів, перелік яких визначено Кримінальним Кодексом, відповідальність настає для осіб, яким до вчинення злочину виповнилось 14 років. В окремих випадках, кримінальна відповідальність може пов'язуватись з настанням певного віку (так виконавцем злочину, у сфері порушення порядку несенням військової служби не може наступати для осіб, які не досягли 20 років).
Кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, яка полягає в обмеженні прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироку суду і здійснюється спеціальними уповноваженими органами.
Вопрос №17
Підставами кримінальної відповідальності є:
1) наявність юридичного факту - вчинення діяння, забороненого кримінальним законом;
2) таке діяння за соціальним змістом завдало або загрожувало завдати шкоду певним благам або іншим цінностям;
3) зазначене вище діяння вчинено фізичною осудною особою, яка досягла встановленого в законі віку кримінальної відповідальності;
4) під час вчинення діяння особа не перебувала під впливом будь-якої сили або примусу, яким вона не могла протистояти;
5) відсутні інші обставини, які відповідно до закону виключають злочинність діяння.
Вопрос №18
Склад зло́чину — сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, що дозволяють кваліфікувати суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин.
Складається з 4 елементів:
- Суб'єкт злочину
- Суб'єктивна сторона злочину
- Об'єкт злочину
- Об'єктивна сторона злочину.
Поширеним є поділення злочинів на злочини з матеріальним та злочини з формальним складом.
Матеріальний склад злочину — склад злочину, об'єктивна сторона якого передбачає настання суспільно небезпечних наслідків як її обов'язкову ознаку. Наприклад, крадіжка, грабіж.
Формальний склад злочину — склад злочину, для наявності об'єктивної сторони якого необов'язкове настання суспільно небезпечних наслідків для кваліфікації злочину. Наприклад, розбій: особа може фактично нічого не захопити, але понесе покарання за розбій, якщо лише вчинила напад.
Вопрос №19
Об'єкт злочину — це суспільні відносини, які охороняються законом про кримінальну відповідальність. Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об'єкт злочину це суспільні відносини, взяті під охорону нормами кримінального права, на які посягнув порушник.
Класифікація об'єктів злочину
Загальний
Загальний об'єкт - це сукупність всіх суспільних відносин, що охороняються законом про кримінальну відповідальність. Тобто — це система всіх об'єктів кримінально-правової охорони. Але це не постійна система суспільних відносин (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв'язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільне небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об'єкт кримінально-правової охорони).
Родовий (груповий)
Під родовим (груповим) об'єктом розуміють окрему групу однорідних або тотожних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм.
Видовий об'єкт — це частина родового об'єкта, яка об'єднує в межах останнього групу близьких між собою суспільних відносин. Видовий об'єкт співвідноситься із родовим як частина і ціле (наприклад, злочини проти життя особи).
Безпосередній
Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об'єкт злочину — це ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини Кримінального кодексу і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину.
Родовий і безпосередній об'єкти найчастіше співвідносяться як ціле та частина.
У теорії кримінального права існує класифікація безпосередніх об'єктів злочинів «по горизонталі». Безпосередній об'єкт злочину буває основним і додатковим, в свою чергу, безпосередній додатковий поділяється на два види — додатковий обов'язковим і додатковий факультативний.
Основним безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Звідси випливає, що основний безпосередній об'єкт відображає й основний зміст того чи іншого злочину, його антисоціальну спрямованість. Він більшого мірою, ніж інші об'єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину і тяжкість наслідків, що настали або могли настати.
Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об'єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди.
Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і необов'язковий (факультативний).
Додатковий обов'язковий об'єкт — це суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину завжди спричиняється шкода. Це такий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. Цьому об'єктові, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення злочину. Так, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим — життя або здоров'я людини.
Додатковий факультативний об'єкт — це ті суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину в одному випадку заподіюється шкода, а в іншому — завдання шкоди цим відносинам не настає. Наприклад, здоров'я при вчиненні зґвалтування, відносини здоров'я чи власності при хуліганстві. Встановлення того, що внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об'єктові, за всіх інших рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при визначенні міри покарання винному.
Вопрос №20
Предмет злочину — будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.
Якщо об’єкт виступає завжди у якості суспільних відносин, завжди є обов’язковим, необхідним елементом кожного складу злочину, то предмет злочину – це факультативна ознака складу злочину, який виявляється не у всіх злочинах.
Наприклад, при крадіжці об’єктом злочину є відносини власності, а предметом – майно, речі, цінності. При незаконному носінні зброї – об’єктом злочину є відносини громадської безпеки, а предметом – зброя. Однак предмет злочину відсутній у таких, наприклад, злочинах, як умисне легке тілесне ушкодження, розбещення неповнолітніх, ухилення від призову за мобілізацією.
Вопрос №21
Об'єкти́вна сторона́ зло́чину — це сукупність ознак, які визначають зовнішню сторону злочину і характеризують суспільно-небезпечне діяння (дію або бездіяльність), його шкідливі наслідки та причиновий зв’язок між діянням та наслідками, який обумовив настання останніх, а також місце, час, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину.
До ознак об'єктивної сторони злочину відносять:
-суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на той чи інший об'єкт;
-суспільно небезпечні наслідки;
-причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідками (у злочинах із матеріальним складом);
-спосіб, місце, час, обстановка, засоби і знаряддя вчинення злочину.
Вопрос №22
Суспільно небезпечне діяння — юридично значиме діяння, яке контролюється свідомістю людини (вольове діяння) і яке заборонене законом.
Діяння означає «дія» і «бездіяльність».
Дія — це активна поведінка людини, її активний вчинок. Дія людини пов'язана з фізичним рухом її тіла. Суспільно небезпечна дія людини може бути одноразовою (наприклад, удар кулаком в обличчя з метою спричинити фізичний біль). Дія може бути і багаторазовою (наприклад, нанесення багатьох ударів, вони визначаються терміном «побої», не лише з метою спричинити біль, а й для знущання над людиною).
Бездіяльність — це пасивна поведінка людини, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку вона зобов'язана була і могла вчинити, або невідвернення небезпеки, яку особа зобов'язана була і мала можливість відвернути.
Кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає за наявності двох критеріїв у їх сукупності:
-наявність обов'язку особи діяти певним чином;
-наявності в особи можливості виконати такий обов'язок, тобто вчинити необхідні дії.
Суспільно небезпечне діяння слід відрізняти від суспільно шкідливого (адміністративне правопорушення).
Суспільно небезпечне діяння необов'язково є винним (наприклад, якщо воно вчинене особою, що страждає на психічні розлади).
Вопрос №23
Під кримінально-правовою бездіяльністю розуміється суспільно небезпечне, вольове і пасивне поводження. Воно полягає в не вчиненні особою тих дій, що вона повинна була і могла учинити в силу лежачих на неї обов'язків. Пасивність поводження особи - це не фізична його (поводження) характеристика, а соціальна. У фізичному змісті особа може поводитися дуже активно, але якщо вона при цьому не виконала визначеного обов'язку, порушив кримінально-правову заборону, у наявності кримінально-правова бездіяльність. Наприклад, особа відмовляється від дачі показань, у якості свідка, ухиляючись від явки в суд (ст. 179 КК України), і при цьому працює на своєму городі. У фізичному змісті вона діє (прибирає. Наприклад , овочі), у кримінально-правовому - не діє (ухиляється від дачі показань у якості свідка).
Як і кримінально-правова дія, бездіяльність носить кримінально-правовий характер лише тоді, коли вона є вольовою.
Пасивне поводження, позбавлене вольового характеру, не спричиняє за собою кримінальної відповідальності. Тому так само, як і при дії, кримінальна відповідальність за бездіяльність не наступає, якщо вона цілком під впливом непереборного фізичного примуса. Так, охоронець не може відповідати за те, що не перешкодив розкраданню ввіреного під його охорону майна, якщо злочинці зв'язали його і позбавили можливості втручатися або звати на поміч. Психічне насильство при бездіяльності розглядається і як пом'якшувальна обставина при призначенні покарання.
Не має кримінально-правового характеру і пасивне поводження людини, допущене їм під впливом непереборної сили природи.
Під непереборною силою розуміється такий вплив об'єктивних чинників (стихійних сил природи, тварин, хворобливих процесів), у силу котрих людина позбавлена можливості фізично діяти. Непереборна сила виключає кримінальну відповідальність тому, що особа не в змозі перебороти перешкоди на шляху до виконання лежачому на ньому обов'язку діяти. Не може, наприклад, бути визнано злочинним поводженням лікаря, що не допоміг хворому унаслідок того, що лікар сам був тяжко хворий, або шлях до пацієнта перепиняє ріка, що розлилася, і лікар не зміг переправитися через її.
Проте поняття непереборної сили не є абсолютно незмінним. Конкретне рішення цього питання залежить від установлення кола обов'язку особи тих вимог, що подаються до нього у визначеній ситуації. Наприклад, пожежа є непереборною силою для звичайного громадянина, у зв'язку з чим його не можна притягти до кримінальної відповідальності за залишення особи в будинку, що горить. Проте для пожежного за професією ця обставина не може виключати відповідальності. Така згадана уже обставина, як розлив ріки, визнана для лікаря непереборною силою на шляху до виконання його фахових задач, не може бути визнана такою для військового, що зобов'язаний переборювати будь-які перешкоди, що є перепоною на шляху до виконання відданого йому бойового наказу (навіть із ризиком для свого життя).
Вопрос №24
Причи́нний зв'язо́к — це об'єктивний зв'язок між дією (бездіяльністю) тієї чи іншої особи і певним наслідком.
Питання про причинний зв'язок постає в разі притягнення особи до відповідальності за шкідливі наслідки її дії або бездіяльності при правопорушенні. Якщо закон, забороняючи те чи інше діяння, пов'язує відповідальність за нього з настанням певного шкідливого наслідку, то для притягнення особи, винної у вчиненні цього діяння, до відповідальності треба, крім інших обставин, встановити і те, що до цього наслідку спричинилися її дії або бездіяльність. В кримінальному праві причинний зв'язок є необхідним елементом об'єктивної сторони тих складів злочину, які містять вказівку не лише на заборонене діяння, а й на його шкідливий наслідок. Відсутність причинного зв'язку між протиправним діянням особи і певним шкідливим наслідком виключає можливість притягнення особи до відповідальності. В цивільному, трудовому, адміністративному праві обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду також можна покласти лише на особу, діяння якої є причиною цієї шкоди.
Вопрос №25
Найважливіша соціальна властивість злочину - його суспільна небезпечність -полягає в тому, що діяння (дія або бездіяльність) посягає на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом, викликає в них певні негативні зміни (шкода, збиток).
Суспільно небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної діянням об'єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди. Більшість злочинів заподіюють реальну шкоду.
Суспільно небезпечні наслідки можна визначити як шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або як реальну небезпеку (загрозу) заподіяння такої шкоди.
Наслідки злочину різноманітні і можуть мати місце в різних сферах: економіки, виробництва, прав людини, екології тощо. Усі вони можуть бути поділені на дві великі групи: наслідки матеріального характеру і наслідки нематеріального характеру.
До матеріальних наслідків належить шкода, що має особистий (фізичний) характер, наприклад, смерть людини при вбивстві, тілесні ушкодження,а також майнова шкода, наприклад, у злочинах проти власності. У свою чергу, злочинні наслідки майнового характеру можуть виражатися у так званій позитивній шкоді чи в упущеній вигоді (неодержані доходи).
Нематеріальні наслідки являють собою такі негативні зміни в об'єкті посягання, що поєднані з порушенням тих або інших інтересів учасників суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом, і, як правило, не пов'язані з фізичним впливом на людину як суб'єкта суспільних відносин чи впливом на матеріальні предмети зовнішнього світу (блага), з приводу яких існують суспільні відносини.
Залежно від виду безпосереднього об'єкта, якому суспільно небезпечне діяння заподіює шкоду, наслідки можуть бути поділені на основні і додаткові. Так, шкода, що заподіюється службовою особою нормальній діяльності державного апарату при перевищенні влади або службових повноважень, є основною, а шкода, що заподіюється особі, якщо перевищення супроводжується насильством або болісними або такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями - додатковим наслідком. У той же час додаткові наслідки можуть бути поділені на обов'язкові (додатково обов'язкові), тобто такі, які мають місце завжди, у всіх випадках при вчиненні даного злочину, наприклад, шкода, що заподіюється здоров'ю потерпілого при кваліфікованому грабежі і факультативні (додатково факультативні), що можуть мати місце, але можуть бути і відсутніми при вчиненні даного злочину, наприклад, шкода особі чи власності при вчиненні хуліганства.
У разі, коли наслідки відсутні, питання про кримінальну відповідальність може вирішуватися таким чином: а) якщо діяння вчинене з прямим умислом, то воно кваліфікується як замах на злочин; б) якщо ж у законі не передбачена відповідальність за злочин з іншими формами вини, то відсутність наслідків виключає склад злочину і кримінальну відповідальність. Суспільно небезпечні наслідки мають важливе значення для диференціації кримінальної відповідальності.
Вопрос №26
Небезпечне діяння (дія або бездіяльність) особи вважається злочином, якщо воно описано у кримінальному законі і тим самим стає своєрідним фундаментом конструкції складу злочину. У диспозиції статей Особливої частини КК майже завжди описані саме ознаки об'єктивної сторони конкретного складу злочину.
Об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину. Характерними ознаками об'єктивної сторони, які властиві майже всім складам злочину, вважаються: 1) суспільно небезпечне діяння особи; 2) таке діяння, вчинене певним способом, у певний час, у певному місці із застосуванням певних предметів, знарядь або засобів; 3) таке діяння заподіює або створює загрозу заподіяти суспільно небезпечні наслідки; 4) між суспільно небезпечним діянням і наслідками має бути причинний зв'язок. Але не всі зазначені ознаки об'єктивної сторони входять до кожного складу злочину, а тому й не всі мають значення для кваліфікації.
У теорії кримінального права зазначені вище ознаки поділяються на обов'язкові та факультативні. Обов'язковими ознаками об'єктивної сторони складу злочину вважаються: суспільно небезпечне діяння, його наслідки (загроза їх настання). Ці ознаки визначені в законі або випливають з його змісту і мають бути встановлені при кваліфікації злочину.
Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину (час, місце, спосіб вчинення злочину, використані знаряддя та засоби вчинення злочину) мають подвійне значення. Для одних складів злочину вони є обов'язковими, якщо зазначені у диспозиції конкретної статті або її частині, для інших - необов'язковими, оскільки вони не вказані у диспозиції статті і не впливають на кваліфікацію злочину. Наприклад, особливість способу дій у багатьох випадках є обов'язковою рисою об'єктивної сторони відповідного злочину. Так, у законі виписано різні способи розкрадання чужого майна: крадіжка - таємне викрадення чужого майна (ч. 1 ст. 185), грабіж - відкрите викрадення майна (ч. 1 ст. 186), шахрайство - це заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довір'ям (ч. 1 ст. 190). В іншому випадку обов'язковою ознакою, скажімо, однієї з форм такого злочину, як державна зрада, є перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту (ч. 1 ст. 111).
При викладенні в законі ознак об'єктивної сторони складу злочину використовуються різні форми. Найчастіше у диспозиції вказуються певні ознаки діяння. Наприклад, погроза вбивством, насильством або знищенням майна щодо судді, а також щодо його близьких родичів у зв'язку з діяльністю судді (ч. 1 ст. 377 КК). Іноді в законі названо лише діяння, зокрема, "ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), а у диспозиціях так званих матеріальних складів злочину визначається не лише діяння, а й його наслідки. Так, відповідно до ст. 276 КК злочином вважається порушення працівником транспорту правил безпеки руху та експлуатації транспорту, якщо це спричинило небезпеку для життя людей або настання інших тяжких наслідків.
Багатьом складам злочину властиве посягання на той самий об'єкт, та сама форма вини, ті самі ознаки суб'єкта злочину. Об'єктивна сторона кожного складу конкретного злочину майже завжди різна, і тому є головним критерієм розмежування окремих конкретних злочинів. Виявлення усіх ознак об'єктивної сторони складу злочину сприяє встановленню вини особи у вчиненому нею злочині.
Вопрос №27
Суб'єкт злочину – це один із елементів будь-якого складу злочину. Складовими поняття “суб'єкт злочину” вважаються: фізична осудна особа, її вік, а в деяких випадках ще й спеціальні ознаки суб'єкта, які можуть стосуватися різних властивостей особи (громадянство, посадове становище). Поняття “суб'єкт злочину” важливе для кваліфікації злочинів та вирішення питання про кримінальну відповідальність особи.
Суб'єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може наставати кримінальна відповідальність. Особа може нести кримінальну відповідальність за вчинений нею злочин, якщо вона;
є фізичною особою, тобто людиною;
є осудною;
досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони є обов'язковими ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину. Обмеження кола можливих суб'єктів злочину фізичними особами означає, що суб'єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації та ін.) не можуть бути суб'єктами злочинів.
Поняття “особа злочинця” охоплює широке коло соціально значимих властивостей (ознак) особи – соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні, - тобто зв'язки особи з іншими людьми; соціальні ролі, які особа виконує в суспільстві; її моральний і духовний світ, індивідуальні особливості, її життєві настанови. З'ясування ознак особи злочинця необхідне для повного встановлення обставин вчинення злочину, причин та умов, які йому сприяли, з метою призначення необхідного для виправлення винного покарання. Врахування ознак, що характеризують особу злочинця, є однією з умов призначення судом справедливого покарання. Поняттям “особа злочинця” широко користується наука кримінологія.
Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов'язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність дій, які вона вчиняє. У зв'язку з цим закон диференціює вік кримінальної відповідальності за загальним правилом: «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності.
У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності — чотирнадцять років за окремі, прямо перелічені законом злочини. Осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.
Вопрос №28
Згідно з ч. 1 ст. 22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності. По досягненні 16-річного віку особа може нести відповідальність за вчинення будь-якого злочину. Щоправда, на практиці деякі злочини можуть бути вчинені тільки у більш значному віці (наприклад, злочини у сфері службової діяльності, воєнні злочини тощо). Вчинення деяких умисних злочинів (вбивство, тяжкі й середньої тяжкості тілесні ушкодження, зґвалтування, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання і деякі інші) тягне кримінальну відповідальність починаючи з 14-річного віку. Вичерпний перелік таких злочинів законодавець дав у ч. 2 ст. 22 КК. Це так званий знижений вік кримінальної відповідальності.
Недосягнення відповідно 16- або 14-річного віку на момент вчинення злочину виключає кримінальну відповідальність незалежно від тяжкості наслідків, що настали. Отже, досягнення особою певного віку є обов'язковою ознакою суб'єкта злочину.
Вопрос №29
Таким чином, осудність - це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у неї повністю збережена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Різновидом осудності є обмежена осудність. Відповідно до закону (ст. 20 КК) обмежено осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і лише у зв'язку з ним. Ставити питання про обмежену осудність за межами такого діяння недопустимо. На відміну від осудності обмежена осудність характеризується трьома критеріями: юридичним, психологічним і медичним.
Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК України суспільно небезпечного діяння (злочину), характеристика якого свідчить про психічний розлад суб'єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і/або керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.
Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли: а) є факт вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину); б) вказане діяння передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин; в) діяння вчинене особою, у якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і/або керувати ними внаслідок хронічного чи тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність; д) у судді (слідчого) виник сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхилення від норми).
Вопрос №30
Частина 2 ст. 18 КК визначає, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути дише певна особа.
Отже, спеціальний суб’єкт – це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта конкретного складу злочину.
У Кримінальному кодексі України міститься багато складів злочинів зі спеціальними суб’єктами. Їх можна об’єднати в певні групи, виходячи з вищеназваних ознак цього суб’єкта, тобто класифікувати. Вперше класифікація спеціальних суб’єктів була запропонована в 1968 р. Н.С. Лейкіною і Н.П. Грабовською. Підставою для цієї класифікації стали такі ознаки: 1) державно-правове положення особи; 2) професійне положення; 3) службове положення; 4) демографічні ознаки . В 1970 р. була запропонована така класифікація спеціальних суб’єктів: 1) правове положення суб’єкта; 2) професія або діяльність суб’єкта; 3) взаємовідносини винного і потерпілого; 4) фізичні властивості винного.
В навчальній літературі пропонується класифікація злочинів за трьома групами ознак таких злочинів:
1) ознаки, які характеризують соціальний статус, правовий статус особи. Це найбільш багато
2) ознаки, які характеризують фізіологічні та демографічні властивості особи;
3) ознаки, які характеризують взаємовідносини суб’єкта з потерпілим – родинні, службові та інші відносини залежності.
Вопрос №31
Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. На відміну від ознак об'єктивної сторони злочину, доступних для безпосереднього сприйняття іншими особами, ознаки суб'єктивної сторони недоступні для безпосереднього спостереження і встановлюються на підставі показань, даних особою, а також на підставі аналізу та оцінки об'єктивних ознак злочину. Значення субєктивної сторони складу злочину: 1 Впливає на кваліфікацію злочину. 2 Дає можливість відмежовувати один злочин від іншого. 3 Впливає на призначення покарання. 4 Дає можливість відмежовувати злочинне від не злочинного.
Ознаки і значення суб'єктивної сторони
Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється,і до його наслідків. Суб'єктивну сторону злочину утворюють такі ознаки: вина (також див. Вина (право)), мотив, мета і емоційний стан особи. Обов'язкове значення має тільки вина. Відповідно до ст. 23 КК виною є «психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільно небезпечні наслідки.
Значення ознак суб'єктивної сторони:
Розмежування злочинної і незлочинної поведінки (не є злочинним заподіяння суспільно небезпечних наслідків без вини, діяння, передбачене нормою кримінального права, але вчинене з не вказаної в ній формою вини, мотивом або метою).
Розмежування подібних по об'єктивним ознаками складів злочинів (вбивство і спричинення смерті з необережності; самовільне залишення служби і дезертирство).
Ознаки суб'єктивної сторони визначають ступінь суспільної небезпеки злочину і злочинця, будучи пом'якшуючими і обтяжуючими обставинами.
Вопрос №32
Вина́ — психічне ставлення правопорушника до своїх дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу чи необережності.
Вина є одним з елементів суб'єктивної сторони будь-якого правопорушення, а тому юридична відповідальність за загальним правилом можлива лише при винному вчиненні забороненого діяння. Відповідальність без вини можлива тільки в окремих, передбачених законом випадках в цивільному праві (наприклад, при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки). У кримінальному праві відповідальність без вини неможлива.
Згідно з КК України кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у скоєнні злочину, тобто та, яка умисно або з необережності скоїла передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Злочин визначається скоєним умисно, коли особа, яка усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала їхні суспільно небезпечні наслідки і прагнула або свідомо допускала їхнє настання.
Залежно від вольового ставлення винного до наслідків його діяння розрізняють прямий умисел (за якого особа бажає настання шкідливих наслідків свого суспільно небезпечного діяння) і непрямий (евентуальний) умисел, за якого особа лише свідомо припускає настання цих наслідків.
Формою вини є також необережність. Вона може набирати вигляду злочинної самовпевненості (коли особа, яка скоїла злочин, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховує на їхнє відвернення), або злочинної недбалості (коли особа не передбачає можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла передбачити їх).
У разі, коли особа не повинна була або за конкретних обставин не могла передбачити настання шкідливих наслідків своїх дій (йдеться про випадок), виключається винність особи.
Вопрос №33
Умисел — вид вини.
Відповідно до ч.2 ст.24 КК України злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала настання цих наслідків.
Дві характерні ознаки умислу: інтелектуальна і вольова.
Інтелектуальна:
усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності;
передбачення її суспільно небезпечних наслідків.
Вольова ознака: наявність у суб‘єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.
Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел буває прямий і непрямий (евентуальний).
Різновиди умислу: визначений (бажання досягти конкретного злочинного наслідку), невизначений (винний передбачає суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах), альтернативний (особа передбачає і бажає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків).
Із урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, та афектований.