2.1. Етапи розгляду справи у Суді та особливості судочинства

Існують два основні етапи розгляду справ Судом: вирішення питання прийнятності заяви та її розгляд по суті (тобто, безпосередньо розгляд скарг). Робота із заявою здійснюється в декілька етапів.

Заява визнається неприйнятною суддею одноособово, якщо її неприйнятність є очевидною з самого початку; такі ухвали є остаточними й не можуть бути оскаржені. У справах, що порушують питання усталеної практики Суду, ухвали щодо прийнятності або рішення по суті виносяться комітетом у складі трьох суддів. Питання прийнятності міждержавної заяви вирішує Суд у складі палати.

Палата сповіщає уряд держави-відповідача про заяву й запрошує його надати свої зауваження. Письмові зауваження надаються обома сторонами. Після цього Суд може вирішити, у виняткових випадках, провести усні слухання по справі.

Згодом палата виносить рішення, яке стає остаточним лише через три місяці, впродовж яких заявник чи уряд мають право звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої Палати. Якщо колегією Великої Палати задовольняється це клопотання, справа розглядається повторно, й, за необхідності, може бути проведено усне слухання. Рішення Великої Палати є остаточними.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках, відповідно до статті 30 Конвенції, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин: якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї, якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього. Велика Палата уповноважена також розглядати питання та запити, передані їй Комітетом Міністрів, надавати консультативні висновки (ст. 31 Конвенції).

Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови (ст. 38 Конвенції). Якщо справа розглядається Судом у складі палати або Великої Палати, до розгляду справи можуть бути долучені із правом подання письмових зауважень, треті сторони, держави, Комісар Ради Європи з прав людини. Можливим варіантом вирішення спору може бути дружнє врегулювання – у такому разі процедура розгляду та розгорнуте рішення є конфіденційним, а у письмовому рішенні Суд обмежується лише стислим викладом фактів (ст. 39 Конвенції).

Навіть якщо законодавство держави-відповідача передбачає лише часткове відшкодування шкоди потерпілій стороні, Суд застосовує принцип справедливої сатисфакції – справедливого відшкодування спричиненої шкоди (ст. 41 Конвенції).

Характерною особливістю судочинства у Суді на сучасному етапі є політика пріоритетності Суду. Ця політика прийшла на зміну розгляду заяв на основі хронологічного порядку їх надходження. Вона була розроблена та започаткована у 2009 році і наразі використовується на постійній основі. Її суть полягає у тому, що спершу розглядаються справи вищого пріоритету. Пріоритетність визначається відповідно до такої градації:

• термінові заяви (зокрема, наявність ризику для життя або здоров’я заявника, інших обставин, пов’язаних з особистою чи сімейною ситуацією заявника, коли під загрозою перебуває благополуччя дитини, а заява потребує впровадження тимчасових заходів);

• заяви, що впливають або можуть плинути на ефективність системи Конвенції або такі, що зачіпають важливі питання загального значення (зокрема, такі, що можуть мати значні наслідки для національних правових систем, або для Європейської правової системи), міждержавні справи;

• заяви, що ґрунтуються на порушенні центральних прав (ст. 2, 3, 4, 5 розділу І Конвенції), незалежно від того, чи є вони повторюваними, а також заяви, що мають у основі пряму загрозу фізичній недоторканості та гідності людини;

• заяви, що за попереднім аналізом є ґрунтовними та добре оформленими, але посилаються на порушення інших прав, гарантованих Конвенцією;

• «повторювані справи», з яких раніше було прийнято «пілотні» рішення;

• заяви, що викликають сумніви у їх припустимості;

• явно неприпустимі заяви.

Відповідно, першочергово розглядаються термінові заяви, а у останню чергу – явно неприпустимі заяви. Фактично, це означає, що у випадку подання двох індивідуальних скарг на одну і ту саму державу, спершу буде розглядатися та з них, що стосується порушення, наприклад, заборони катування (ст. 3 Конвенції), а у другу чергу – свободи слова (ст. 10 Конвенції) [3].