Європейський суд з прав людини: повноваження, компетенція, порядок формування, структура, особливості судочинства та контроль над виконанням рішень.
ЗМІСТ
ВСТУП………..…………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. Повноваження, компетенція та склад Суду…………...….…….4
Повноваження та компетенція Суду…………………....……….…….4
Склад та структура Суду. Вимоги до суддів Суду……………….…...7
РОЗДІЛ 2. Розгляд справи у Суді та контроль за виконанням рішення Суду……………………………………………………………………………….9
2.1. Етапи розгляду справи у Суді та особливості судочинства….……..9
2.2. Виконання рішень Суду та контроль за їх виконанням……….…….11
ВИСНОВКИ…………………………………………………………….………13
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….………14
ДОДАТКИ……………………………………………………………………….15
ВСТУП
Європейський суд з прав людини — одна з інституцій Ради Європи, створена 21 січня 1959 року для контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, закріплених в Європейській конвенції з прав людини, ратифікованої 1953 року. Розташований у Страсбурзі (Франція).
На конференції Віденського саміту глав держав і урядів держав-членів Ради Європи у жовтні 1993 року було ухвалене рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему захисту прав та свобод. Реформований Суд як орган Ради Європи почав свою роботу 1 листопада 1998 року.
Європейський суд з прав людини (далі – Суд) є міжнародним органом, який за умов, визначених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав. Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язалися дотримуватися прав та основоположних свобод людини. Ці права гарантуються як самою Конвенцією, так і протоколами до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7, 12 і 13), згода на обов’язковість яких надана державами – сторонами Конвенції.
РОЗДІЛ 1. Повноваження, компетенція та склад Суду
Повноваження та компетенція Cуду
Європейський суд з прав людини було створено відповідно до ст. 19 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція). Цією статтею визначається, що «…для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини…Він функціонує на постійній основі» [1].
Суд застосовує Європейську Конвенцію з прав людини. Він покликаний перевіряти дотримання державами прав та гарантій їх забезпечення, передбачених Конвенцією. Це завдання Суд виконує, розглядаючи скарги (відомі як «заяви»), подані громадянами або, в деяких випадках – державами. Якщо Суд приходить до висновку, що одне чи декілька з цих прав та гарантій їх забезпечення було порушено державою-членом Ради Європи, Суд виносить рішення по суті. Рішення Суду є обов’язковим для держав, яких воно стосується; вони зобов’язані діяти у відповідності з такими рішеннями [2].
Юрисдикція Суду визначається ст. 32 Конвенції та поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані Суду на розгляд відповідно до:
ст. 33 Конвенції – міждержавні справи (будь-яка сторона Конвенції може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке допущене, на її думку, іншою стороною Конвенції);
ст. 34 Конвенції – індивідуальні заяви (будь-яка особа, неурядова організація або група осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією зі Сторін Конвенції порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї, можуть подати заяву до Суду; при цьому Сторони Конвенції зобов'язуються не перешкоджати реалізації цього права його суб'єктами);
ст. 47 Конвенції – запити Комітету Міністрів Ради Європи (Комітет Міністрів, у випадку ухвалення рішення більшістю голосів представників, може направити Суду запит щодо надання консультативного висновку з правового питання, що стосуються тлумачення Конвенції або протоколів до неї).
У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір вирішує сам Суд. Суд також самостійно вирішує, чи належить запит Комітету Міністрів щодо надання консультативного висновку до його компетенції, визначеної в статті 47 Конвенції.
До індивідуальних заяв, що подаються відповідно до ст. 34 Конвенції, та до запитів Комітету Міністрів, що направляються згідно зі ст.. 47 Конвенції, висуваються додаткові вимоги щодо прийнятності. Зокрема, індивідуальна заява не приймається до розгляду, якщо вона є анонімною; якщо за своєю суттю вона є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі; якщо заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; якщо заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином (ст. 35 Конвенції). Заява має стосуватися порушення лише тих прав і свобод, що гарантовані Конвенцією, причому порушення має стосуватися безпосередньо заявника. За загальним правилом, Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні. Заява може визнаватися неприйнятною та бути відхиленою на цій підставі на будь-якій стадії розгляду справи. Заяви можуть бути спрямовані проти однієї або кількох держав, що ратифікували Конвенцію. Заяви проти третіх держав або проти приватних осіб відхиляються як неприйнятні.
Що до консультативних висновків, то вони не поширюються на питання, що стосуються змісту чи обсягу прав і свобод, визначених у розділі I Конвенції та протоколах до неї, чи на будь-які інші питання, які Суд або Комітет Міністрів може розглядати внаслідок будь-якого провадження, що може бути порушене відповідно до Конвенції. Тобто Комітет Міністрів може направити Суду запит з питань, що не стосуються змісту або обсягу прав і свобод, визначених розділом І Конвенції, та не можуть бути розглянуті Судом або Комітетом Міністрів у провадженні у порядку, визначеному Конвенцією (ст. 47 Конвенції) [1].
Окрім консультативних висновків, що надаються у відповідь на запит Комітету Міністрів [6], Суд уповноважений виносити ухвали та рішення. Ухвали зазвичай не стосуються суті справи, лише закріплюють висновок Суду щодо прийнятності або неприйнятності заяви для її подальшого розгляду Судом. Рішення виноситься Судом щодо суті справи. Найчастіше за все припустимість заяви та справа по суті розглядаються одночасно та не потребують окремого винесення Судом ухвали. Оскарженню ухвали та рішення не підлягають, однак протягом трьох місяців з моменту їх винесення заявник може звернутися до Суду з клопотанням про передання справи на перегляд до Великої Палати.
Європейський Суд не може виступати апеляційною інстанцією стосовно національних судів. Він не проводить нові слухання у справах, не уповноважений скасовувати, змінювати чи переглядати рішення національних судів.
Європейський Суд не може захищати інтереси заявника безпосередньо перед державним органом, дії якого оскаржуються. Лише у виняткових випадках Суд може вжити тимчасових заходів. Згідно з усталеною практикою, Суд вчиняє так лише у випадках, коли існує серйозна загроза спричинення шкоди здоров’ю заявника. Суд не надає допомоги у пошуку чи в оплаті послуг юриста для підготовки подання заяви. Суд не надає інформації стосовно законодавства держави, проти якої скерована заява [4].