48. Свободи особи і держави.

Немало політичних доктрин декларують інтереси людини, її свободу як приоритетну цінність. Принципове розмежування здійснюється стосовно тлумачення ролі держави та взагалі політики в забезпеченні свободи індивідів та реалізації їхніх інтересів.

В основі одних доктрин лежить упевненість, що самореалізація людини можлива лише через державу. Сильна держава — благо. А що її зміцнює — то головне і вирішальне. “Інтереси держави — понад усе”. (Гегель, Макіавелі). Сама людина є пасивним суб’єктом управління. Вона повинна підкорятись еліті.

Інші доктрини за основу беруть впевненість у владній суверенності особи, переконаність, що її самореалізація не в державі. Призначення держави — гарантувати свободу особі. Держава — це вимушене зло, а пріоритет належить людині. За Епіктетом (стоїки) тиран владарює не тільки через в’язниці, але й через те, що громадяни неспроможні бути вірними собі.

49. Політична соціалізація особи.

Функціонування людини в політичному житті детерміноване необхідністю задоволення політичних потреб: участі у формуванні та вдосконаленні політичної системи, в діяльності партій, у вираженні громадянської думки. Політична активність особи зумовлена людською потребою належати до соціуму, ідентифікувати себе зі своєю нацією, соціальною групою, партією. За політичних потреб випливають політичні постанови — активне, дієве ставлення індивіда до різноманітних політичних інститутів, політичних проблем, подій тощо. Політичні постанови складаються як із емоційних так і з заснованих на знаннях елементів. Політичні потреби — з природних властивостей людей. Прагнення до влади — це домінуюча риса людської психіки. Формування політичних потреб і настанов — складова політичної соціалізації людини. Під останньою розуміється процес входження людини в політику. Тут виділяють дві фази: політична адаптація та інтеріоризація. Перша — пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, до соціальних груп — суб’єктів політики, до всього, що створює політичне оточення людини. Друга стадія — засвоєння індивідом політичних цінностей і настанов, норм політичної поведінки.

Політична соціалізація передбачає формування певної політичної позиції індивіда — емоційне ставлення до політичних явищ, переконання. Вона залежить від її місця в соціальній структурі, рівня загальної культури. Велика роль — пропаганда певних відомостей.

50. Політична поведінка особи.

Під політичною поведінкою особи розуміється участь людини у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Тут людина виступає як суб’єкт політики.

Є три типи людей:

1 – політики за випадком. Це ті, хто час від часу бере участь у виборах, висловлює свою думку у референдумах.

2 – політики за сумісництвом. Вони збираються на сесії представницьких органів різного рівня.

3 – політики за професією. Вони тут присвятили себе повністю (це позиція М. Вебера).

Існують різні підходи до вивчення політичної поведінки. Згідно з одним з них, недопустимо спиратись на абстрактні почуття — сутність держави, суверенітет... потрібно відмежовуватись від морально-нормативних оцінок політики, думок щодо ідеалів і цінностей.

За марксистською концепцією, навпаки, вважає необхідним врахувати нормативно-цілісного в поведінці. Це виходить з того, що соціально-економічні умови формують певну політичну свідомість, яка трансформується в політичну поведінку.

Оточення також визначає політичну поведінку особи. Руйнування авторитарної структури призводить до зростання індивідуальних прагнень висловлювати свої політичні симпатії. Люди не лише мислять, але й відчувають. На політичну поведінку впливають соціальні, етнічні, класові чинники