45. Громадські об’єднання, сутність, типологія.

Всупереч розбіжностям у тлумаченні причини виникнення громадських об’єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу один в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму.

Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі.

Громадські організації (об’єднання) — це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.

Типологія:

1. За родом діяльності — конструктивно створені, пізнавальні, опозиційні.

2. За поставленими цілями.

3. За інтересами — економічні, суспільно політичні.

4. За правовим статусом — легальні і нелегальні.

5. За рівнем масовості і впливом.

6. За ставленням до існуючого ладу — консервативні, революційні. Найбільш поширеними зараз є: профспілки, організації інвалідів і т.д.

46. Громадсько-політичні організації і рухи.

Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно не оформлені масові об’єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в партії чи громадські організації.

Нині це:

1. Політичні рухи ( НРУ на початку розвитку).

2. Демократичні рухи.

3. Антифашистські і антидиктаторські.

4. Соціальні (локальні) рухи.

Суттєвою причиною піднесення рухів(їх ролі) у соціально політичному житті є неспроможність традиційних партійних інститутів своєчасно постати і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень.

Є 5 етапів:

1. Створення передумов руху.

2. Висловлення прагнень.

3. Агітація.

4. Розвиток політичної діяльності.

5. Стадія згасання.

47. Особа і політика

Людина може перебувати у сфері політики щонайменше у двох якостях — як громадяни держави і як учасники політичних подій та процесів. Кожна держава сильна своїми громадянами, їхніми почуттями власної гідності. Усвідомленням своїх прав і обов’язків, здатністю їх захищати, довірою до влади.

Вже в первісні часи було прийнято поділяти людей на “своїх” і “чужих”. “Свої”, члени одного роду-племені, мали визначені права і обов’язки (право голосу, право на помсту...) яких не мали чужаки.

Ідея громадянства народилася у греко-римському полісі — общині, що згодом перетворилась на державу. Сама ідея громадянства як політична категорія, загальнолюдська вартість існує у суспільстві саме від часів античності. Громадянство означало міру визнання соціальної значимості людини. Особливість античного громадянства — відсутність ідеї повного рівноправ’я.

Буржуазні революції і ліберально-демократичні перетворення в Європі поступово скасували привілеї і станову нерівність, формально надали рівний правовий статус кожному.

Держава постає як інститут, що забезпечує умови до здійснення прав. Нині інститут громадянства набуває суто юридичного значення. Порядок набуття та позбавлення громадянства — у кожній країні окремо. Правовий статус громадян чітко регламентується.

У сучасному світі прийнято розрізняти права і свободи громадянина (тобто державні) і права людини (щодо держави) — соціальні можливості особи. Порушення або позбавлення прав людини — дискримінація. Освічене громадянство із розвинутим почуттям власної гідності — це засоби демократичного суспільства.