1.5. Вимоги, які висуваються до форми та змісту процесуальних рішень.

Кримінально-процесуальний закон не містить загальних вимог, що пред'являються до процесуальних рішень, які складаються у кримінальних справах, а вказує лише назви і зміст деяких з них (статті 85, 130, 332 – 335, 378 КПК та ін.).

У науці вимоги щодо рішень у кримінальних справах поділяються на такі, що стосуються: а) форми (письмова, структурна упорядкованість, офіційність); б) змісту (істинність, обґрунтованість, вмотивованість, логічність, переконливість, справедливість); г) форми та змісту (законність, індивідуальність, здійсненність, культура). Така класифікація, хоч вона і є умовною, але має право на своє існування, бо дає змогу проаналізувати окремі складові предмета класифікації, а в результаті комплексно з'ясувати зміст і сутність процесуальних рішень.

Ми лише звернемо увагу на типові, загальні вимоги, яким повинні відповідати кримінально-процесуальні акти. Так, документи повинні відповідати загальним вимогам, що ставляться до будь-яких індивідуально-правових актів застосування норм права. Вони мають бути законними, обґрунтованими, мотивованими, переконливими, справедливими, логічними, грамотно і культурно оформленими, а в цілому – високоефективними. Поспіхом прийняті процесуальні рішення, неправильно складені документи підривають авторитет органів розслідування, суду, прокуратури, адвокатури та інших органів і осіб.

Законність означає, що складений процесуальний документ повинен відповідати правовим нормам, на основі яких його прийнято.

Процесуальний акт визнається законним, якщо: його прийняття передбачено КПК, якщо він винесений компетентним органом чи особою; постановлений за додержання умов, зазначених в законі; його постановлення відповідає процесуальній формі, зазначеній законом послідовності винесення процесуальних актів з їх реквізитами.

Документ буде законним лише тоді, коли він відповідає названим вимогам, є істинним, правдивим, безсумнівним.

Законність не можна протиставляти доцільності, яка враховується і реалізується в межах законності. Виконання закону не може бути недоцільним, як і його порушення не може бути визнане доцільним. Найвища доцільність полягає в самому законі, в його соціальній цінності.

З законністю прийнятого рішення тісно пов'язана його обґрунтованість. Законним може бути тільки обґрунтований правовий документ.

Водночас в окремих випадках обґрунтований правовий акт може бути визнаний незаконним (не підписаний одним із суддів вирок та ін.).

Якщо законність головним чином визначає додержання норм права, то обґрунтованість завжди пов'язана з фактичною стороною застосування закону щодо конкретної життєвої ситуації. Факти у їх сукупності надають акту доведеної і законної властивості. Проте не можна їм сліпо вклонятись, їх необхідно аналізувати, оцінювати критично, з'ясовувати їхній зміст.

Те, що на перший погляд може здаватися злочинним, не завжди є таким (самогубство і т. п.). Обґрунтованість як властивість правового акта означає, що висновки і рішення по ньому мають ґрунтуватись на сукупності фактів, на достатніх доказах, які б в обов'язковому порядку охоплювали всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.

Обґрунтованим може бути тільки рішення, яке не суперечить істині, яку можна практично перевірити. Проте слід розрізняти поняття «істинність» і «обґрунтованість», оскільки встановлення істини тісно пов'язано з певним процесом пізнання об'єктивної дійсності і має проміжний, відносний характер. В ряді випадків закон вимагає, щоб прийняті акти були також мотивованими.

Таким вимогам повинні відповідати постанови, ухвали (статті 131, 206, 378 та ін. КПК), вироки (ст. 334 КПК), а іноді і протоколи (ст. 106 КПК).

Вмотивованість - це наявність в документі не тільки опису діяння, події, обставин, а й посилання на докази, аналіз, відповідні пояснення. Так, наприклад, ст. 334 КПК України передбачає мотивувальну частину вироку.

Вмотивованість процесуального акта пов’язана з альтернативою рішень, що приймаються. Компетентна особа має право обрати певне рішення, мотивування якого є важливим засобом самоконтролю. Так, якщо орган дізнання вирішив затримати підозрюваного, то він повинен в протоколі пояснити причину, мотиви затримання (ст. 106 КПК), щоб це рішення не було розцінене як суб'єктивне, не продиктоване необхідністю. Мотиви і результати прийнятого рішення мають перебувати у повній гармонії. При цьому мотиви не повинні бути другорядними навіть при позитивних результатах. Неприпустимою є й неправдива мотивація, яка використовується для маскування дійсного мотиву прийнятого рішення. Боротися зі злочинністю не можна, вдаючись до порушень законності, обману.

Вмотивованість прийнятого рішення має сприяти нагляду за законністю і обґрунтованістю процесуального акта, допомагати виявляти помилки в судженнях осіб, які приймають рішення, давати можливість обвинуваченому й іншим особам зрозуміти доводи, які покладені в основу прийнятого рішення і належним чином захищати свої інтереси. Вмотивованість робить більш яскравими обґрунтованість і законність рішень, надає документам внутрішньої і зовнішньої переконаності, виключає сумніви, суб'єктивізм.

Переконливість як самостійна ознака процесуальних рішень, завжди пов'язана з певною їх оцінкою сторонніми особами, які не мають прямого відношення до кримінального судочинства.

Судовий розгляд повинен бути організований так переконливо, щоб не тільки суддя, а й усі присутні в суді зрозуміли правильність винесеного рішення. Переконливість процесуального акта базується, насамперед, на обґрунтованості і вмотивованості рішення, дає можливість твердо повірити в його істинність, справедливість і законність висновків, сформульованих в ньому, що, в свою чергу, має важливе виховне значення. Переконливість це наслідок об'єктивно доказаних обставин, що лежать в основі прийнятого рішення, і тому вона є підставою прийняття будь якого процесуального рішення. Основою переконливості є справедливість — міра оцінки правового акта, яка показує, що перед законом всі рівні, що інтереси громадян надійно захищені.

Справедливість є особливо необхідною там, де відкривається простір правозастосуванню; наприклад, при обранні запобіжного заходу, затриманні підозрюваного, в призначенні кримінального покарання. Стаття 372 КПК наголошує, що за своїм розміром покарання може бути несправедливим як наслідок його м'якості, так і суворості.

Справедливість в першу чергу передбачає певне співвідношення між діянням і покаранням за нього. Еквівалентність покарання діянню – обов'язкова вимога справедливості. Зміцнення законності, її забезпечення – важлива умова дійсної справедливості. Незаконний чи необґрунтований вирок або інший процесуальний акт не можуть бути визнані справедливими. Визначення справедливості, як властивості процесуального акта означає, що до певного суб'єкта підійшли належним чином не тільки з правової сторони, з позиції законності, а й з врахуванням моральних, етичних норм, обумовлених, як правило, політичними і суспільно-економічними відносинами.

Справедливість може виявлятися під час звільнення від кримінальної відповідальності на законних підставах, винесення окремих ухвал щодо громадян, які виявили високу свідомість, мужність при виконанні громадянського обов'язку.

Почуття соціальної, правової справедливості має стати характерною рисою кожної людини. Високе почуття справедливості викликає у здорової людини огиду до негідної поведінки, прагнення активно підтримати процес боротьби із злочинністю та іншими негативними суспільними явищами.

Важливою ознакою процесуальних документів є їх логічність – послідовність, відсутність суперечностей. Процесуальний акт повинен бути викладений у чіткій логічній послідовності: кожна наступна його частина повинна бути продовженням попередньої і закономірно випливати із неї. Логічність виключає суперечливість, непослідовність викладення, нечіткість висновків і рішень.

Закон (ст. 334 КПК) прямо забороняє включати у виправдувальний вирок формулювання, які ставлять під сумнів невинність виправданого. Протиріччя в мотивації прийнятого рішення можуть звести нанівець мотивування в цілому, поставити під сумнів саму законність.

Нелогічний документ, який містить протиріччя, не може бути законним. Логічність одного документа знаходиться в діалектичному зв'язку з іншими процесуальними актами, взаємопов'язаними між собою, а закінчене провадження в справі в цілому має бути логічно завершеним.

Логічність визначає, що один документ не повинен суперечити іншому. Так, якщо слідчий у поданні на ім'я керівника твердить, що ревізія проведена неякісно, через що її акт не може мати доказової сили для визначення розміру матеріальної шкоди, але при цьому в обвинувальному висновку посилається на цей акт як на доказ вини обвинуваченого, то тут з логікою негаразд.

Процесуальні рішення повинні бути належно оформлені, чітко, ясно, грамотно викладені, відрізнятися високою культурою виконання, мовою, тобто загальноприйнятою юридичною термінологією, офіційно-діловим стилем, який передбачає лаконізм, стандартні звороти, однаковість мовних засобів.

При цьому слід уникати мовних штампів і важких для розуміння зворотів.

Залежно від виду, змісту документа застосовуються й інші стилі: науковий (висновок експерта), розмовний (протокол допиту).

При оформленні правових документів слід ширше використовувати відповідні бланки документів, інші уніфіковані форми. Бажано користуватись друкарською машинкою або комп'ютером, оскільки для ознайомлення з надрукованими матеріалами справи потрібно на чверть менше часу, ніж написаними від руки.

Процесуальні акти повинні бути високоефективними. Наукою сьогодні ще не вироблені конкретні критерії визначення співвідношення соціальної мети прийнятого процесуального рішення і досягнутого результату.

Діяльність, пов'язана з прийняттям процесуальних рішень та їх оформленням, урегульовано законом. Тому визначення ефективності прийнятих актів обумовлюється не тільки метою конкретної процесуальної діяльності, а й тією, яку поставив законодавець, приймаючи відповідні норми.

Процесуальний акт можна вважати ефективним в тому випадку, коли всі його цілі (ближні, більш віддалені, кінцеві) досягнуто в максимально короткий строк з найменшими матеріальними затратами, обмеженнями прав, свобод і законних інтересів особи.

Про ефективність конкретного акту можна говорити з огляду на якість його складання і оформлення. Так, якщо в повістці не будуть вказані адреса особи, яка викликається, точний час явки і т.ін., то процесуальні рішення про виклик, наприклад, свідка, не досягне мети. Тому кожен без винятку процесуальний документ повинен бути належним чином оформлений відповідно до процесуальної форми.