Тема: Політико-ідеологічна криза системи.

План.

1. Суспільно-політичне життя.

2. Конституція України 1978 р.

1. У політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити стабільність. Характерними рисами цього курсу були:

1) Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їхньої реальної влади.

З одного боку, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: в 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів, до місцевих рад 520 тис., а з іншого – вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

2) Зростання бюрократичного апарату, здійснення значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.

Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300-500 тис. осіб, сягнувши у 1980-х рр. 18 млн. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів. Лише в управлінні господарством їх було 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному.

3) Розгортається русифікація.

4) Згортання гласності. В 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, у 1985 р. – 1799.

5)Розгортаються репресії проти інакомислячих, дисидентів.

6) Відбувається реанімація сталінізму і формується культ особи Л.Брежнєва.

7) Зосередження у руках Компартії усієї повноти ради.

КПУ виросла майже вдвічі. Старіло партійне керівництво, старіла і сама партія (у 1986 р. 38% КПУ становили люди 50 років). Тому сформувався відповідний стиль керівництва – дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку у цей час відділяє від народу глибоке провалля.

8) Обмеження самостійності громадських організацій. Профспілки, комсомол, інші суспільні організації знаходилися під пильним контролем КПРС.

2. 7 жовтня 1977 р. прийняли нову Конституцію СРСР, а 20 квітня 1978 р. Верховна Рада УРСР затвердила нову Конституцію республіки. В них говорилося про розширення прав і свобод радянських громадян, демократизацію суспільства, але ці положення розходилися з реальним життям. До цих документів було внесено положення, згідно з якими Компартія є „керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи.”

1963-1972 рр. – Петро Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаркомів, виношував плани більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. У 1972 р. П. Шелест „тихо без шелесту” усувається зі своєї посади. Як йому сказав Л.Брежнєв: „Потримався за владу, дай іншим потриматися”.

Замість нього першим секретарем ЦК КПУ стає земляк Брежнєва В. Щербицький (1972-1989 рр.), який орієнтується на Москву. Його „команда” не змогла зупинити наростання негативних тенденцій у житті України.

Тема: Дисидентський рух в Україні (1970-80-ті рр.).

Наростання негараздів в суспільстві викликало невдоволення різних верств населення, створювало ґрунт для появи руху дисидентів  інакомислячих.

Дисидентський рух в Україні мав свої особливості:

1) Це була мирна форма протесту.

2) Рух мав свої організаційні форми (гуртки, союзи, комітети).

3) Дисидентство було загальноукраїнським явищем, охоплювало різні регіони, різні верстви суспільства.

4) В Україні воно виникло раніше, ніж в Росії.

Течії дисидентського руху:

• Правозахисна – за права людини, за права кримськотатарського народу (П.Григоренко);

• Релігійна (за дотримання свободи совісті).

• Національно-визвольна (проти русифікації в республіках).

• Марксистська (мета  побудова «соціалізму з людським обличчям»).

Форми боротьби дисидентів проти радянської системи:

1) Розповсюдження книг, статей, брошур, що викривали політику властей (самвидав). Поширювали твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?”, В. Мороза «Репортаж із заповідника ім. Берії”, В.Чорновола «Лихо з розуму».

2) Мирні демонстрації, мітинги, конференції (на честь Т. Шевченка, на захист національної мови і культури, проти введення радянських військ у Чехословаччину, проти арештів дисидентів).

3) Листи – протести на адресу влади.

4)Вимоги відновити діяльність Української автокефальної православної церк-ви. Активно боролися за відновлення своїх прав ієговісти, євангельські християни-баптисти (П. та Г.Вінс), греко-католики. Ліквідована у 1946 р. УГКЦ діяла в західних областях України в підпільних («катакомбних») умовах. З-за кордону нею керував митрополит Йосип Сліпий. У 1982 р. Й.Тереля створив Комітет захисту УГКЦ.

5) Підписання петицій до Москви з проханням дозволити татарам повернутися на історичну Батьківщину  в Крим.

6) Створення в 1976 р. Української Гельсінської спілки.

Лідери УГС: М. Руденко - голова, О. Тихий, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, В. Стус, С. Хмара та ін.

23 чоловіки із 37 були позбавлені волі. В ув’язненні загинули В. Стус, О. Тихий,

Ю. Литвин.

До кінця 1980-х рр. дисидентський рух було придушено.