18. Філософія і. Канта.

Кант Еммануїл (1724-1804) - німецький філософ, засновник критичного ідеалізму людина честі, обов`язку і високої дисципліни - він володів всіма науками. Між іншим, говорили, що годинник на соборі в Кенігсберзі, де він жив, не такий точний як Кант Еммануїл Філософія Канта має два періоди: Доктричний. Цей період життя він присвячує питанням природознавства та філософії природи і виводить ідею про розвиток всесвіту. Так, за Кантом, сонячна система виникла з хмари частин матерії - початкової туманності. Проте нескінченний процес розвитку світу мав початок. Механічні закони проявляються в матерії, але не витікають з неї, тому причиною світу є не матерія, а Бог. Критичний. В цей період він пише твори , які принесли йому світову популярність і велику кількість прихильників та противників : "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму". "Критика сили судження". Кант вважає, що умови нашого пізнання повинні бути дані піше нашого пізнання. Цілком зрозуміло, що досвід може бути джерелом пізнання лише тоді, коли є істота, яка пізнає (камінь не пізнається деревом). В процесі пізнання в наявності обов`язково є розум, що пізнає, з його можливостями, і це передує пізнанню, тобто існує "а пріорі" раніш, до досвіду, а вже дані досвіду йдуть згодом - "а постеріорі". Отже, всяке пізнання складається з двох елементів: пізнавальна діяльність розуму і матеріал, який отримуємо через відчуття (чуттєвість), тобто розуму постачається відомий матеріал, і розум формує поняття, накладає на цей матеріал свої форми і умови. Ми вже говорили про те, що властивості речей - це певні сили, які здатні викликати в нас відчуття, і лише наші відчуття роблять їх якостями предметів, тобто наше знання зумовлено нашою тілесною організацією, пристосованою до сприйняття. Якщо б у нас були лише відчуття, тобто якщо б предмети діяли на нас, а ми не діяли на них, то вийшло б дещо подібне грі вітру на струнах; досвід був би неможливим, тому що не було б тієї організуючої сили, яка упорядкувала б потік інформації зовнішнього світу. Людина, за Кантом, володіє подвійною природою: як розумна, істота, яка пізнає, вона належить царству свободи, однак як чутлива істота, включена в сферу дії законів необхідності, вона підвладна слабостям, зіпсованості і т.д. Тому в світі феноменів (явищ) існує "вічне зло", яке можна подолати лише вихованням, культурою, релігією і мораллю. За Кантом, нічого не проникає в людину. Сину Божому не потрібно було втілюватись - людина розділена з Богом. Син Божий - це ідеал в нас, Його страждання - наші внутрішні муки. Таке вчення вело до бездогматичності.

19. Філософія г. Гегеля.

Німецький класичний ідеалізм вів послідовну боротьбу зі всіма проявами реалізму, поступово перетворюючи всесвіт в образ суб`єктивної думки. А закінчив цю систему філософ, який перетворив реальний зв`язок речей в зв`язок чисто логічний. Визнавши беззаперечним тотожність об`єкта і суб`єкта, Гегель повинен був визнати положення, що все істинне в думці, істинне і об`єктивне. Іншими словами, так як дух і матерія тотожні, то ідеї та об`єкти (речі) співвідносні і однаково істинні. Словом, Гегель довів німецький класичний ідеалізм до крайніх меж. Але, якщо все істинне в думці істинно та об`єктивно, то звідси можна вивести тисячі необдуманих висновків, тому що як говорив Кант, велика різниця думати, що маєш сотню доларів. а інша справа мати їх. Отже, за Гегелем, "буття і небуття тотожні". Чисте буття і чисте небуття не мають реальності - вони лише потенціальні (можливі). Поєднавши їх, ми отримуємо становлення. Між буттям і небуттям існує відношення подібне до точки байдужості в магніті, що тримає полюси окремо і тим самим не дозволяє знищити один одного. За Гегелем, для того, щоб буття могло існувати, воно повинне спочатку піддатись запереченню. Наприклад, якість є першим запереченням; те, що складає якість, є заперечення одного і умова існування другого: синє лише тому синє, що воно є заперечення червоного, зеленого, жовтого і т. д. Тому буття, яке зазнало заперечення, визначається як якість, стає чимось (реальністю) і не є вже більше абстрактністю. За Гегелем, абсолютна ідея в природі отримує зовнішнє, предметне буття, в той же час природа є відпадання ідеї від самої себе; ідея в природі втрачає свою цілісність і внутрішню зв`язність, від того в природі немає свободи: в її утвореннях панує зовнішня, сліпа необхідність та випадковість. Цей стан зафіксовано в гегелівській логіці як антитеза (заперечення). Але буття ідеї в природі є лише перехідний момент в її всезагальному вигляді; ідея повинна повернутись до себе, і це здійснюється в душі. Вона стає свідомим розумом в людині; вона розкривається сама в собі, як вища істина, у філософії. Цей стан зафіксовано в гегелівській логіці як синтез (з`єднання), як заперечення. Філософську систему Гегеля ще називають панлогізмом (гр Пан - все + розум) - доктрина про тотожність буття і мислення, згідно якої весь розвиток природи і суспільства є здійсненням логічної діяльності ідеї. Одною з центральних категорій філософії Гегеля є поняття відчуження. Відчуження - філософсько-соціологічна категорія, яка виражає об`єктивне перетворення діяльності людини та її результатів в самостійну силу, яка панує над нею самою і ворожу їй, і пов`язане з цим перетворення людини з активного суб`єкта в об`єкт суспільного прогресу.