Наголос є засобом розрізнення слів:

а́дресний – від адрес (вітальний а́дрес);

адре́сний – від адреса (моя адре́са);

бро́ня – закріплення чогось за ким-небудь, документ про це закріплення (бро́ня на квитк до Києва);

броня́ –захисне облицювання (броня́ військового корабля);

ви́́года – добрі наслідки, зиск (ви́года від продажу);

виго́́да – зручність у чомусь (квартира з виго́дами);

ві́домість – документ (екзаменаційна ві́домість);

відо́мість – факти, дані (відо́мості про події);

з

– Пані, палтіть за проїзд, – кинув водій навздогін добродійці, що хутко прошмигнула повз нього вглиб салону.

– Зараз запла́чу, – відповіла пасажирка.

Водій, усміхнувшись, докинув: «Пла́кати не треба. Треба плати́ти».

І. Фаріон

асі́дання – зібрання певного кола людей (засі́дання сесії);

засіда́ння – дія за значенням засіда́ти – влаштовувати засідку;

лі́карський – належить лікареві (лі́карський кабінет);

ліка́рський – має лікувальні властивості (ліка́рські засоби);

лю́дський – прикметник до слова лю́ди (лю́дське ставлення);

людськи́й – властивий людині (людськи́й слід);

пере́їзд – місце переїзду з одного боку на інший (залізничний пере́їзд);

переї́зд – дія за значенням переїжджати (переї́зд на нове помешкання);

пересі́чний – посередній, рядовий (пересі́чний громадянин);

пересічни́й – який пересікається чимось;

шко́да – втрати, збитки (матеріальна шко́да);

шкода́ – почуття прикрості, жалю (мені шкода́ його);

я́кось – прислівник, що означає як-небудь, певним чином (я́кось дійшов);

яко́сь – одного разу, колись (яко́сь я приїхав у село).

У галузі наголошення відбуваються процеси витіснення одних наголосів іншими, виділення одного основного наголосу, паралельне наголошування. Це є свідченням саморозвитку мови.

Наголос також виконує функцію розрізнення граматичних форм слів. Наприклад, число і відмінок іменника: книжки, ха́ти (Р. в. однини) і книжки́, хати́ (Н. в. множини); вид дієслів: нарі́зати, відмі́ряти (доконаний) і наріза́ти, відміря́ти (недоконаний).

Інтерферентний наголос виникає за умови наголошення слів за моделлю іншої мови. Наприклад, під впливом російської виникли наголоси у словах п

Іншомовні слова здебільшого зберігають питомий наголос:

бюлете́нь (бюлете́ня), диспансе́р, до́гмат, експе́рт, жалюзі́, кварта́л, ма́ркетинг, парте́р, псевдоні́м, тирані́я, факси́міле, фарфо́р, фено́мен, філі́стер, фо́льга, фо́рзац, це́нтнер, шофе́р.

оду́шка, пові́стка (замість по́душка, по́вістка) та ін.

Виділення у реченні слова, яке має смисловий акцент, називають логічним наголосом. Змінюючи логічний наголос, можна надавати висловлюванню різних смислових відтінків: сього́дні у нас лекція; сьогодні у на́с лекція.

Варіантом логічного є емфатичний наголос (емоційно-експресивний), який робить виділене слово емоційно насиченим. Найчастіше він виражається подовженням наголошеного голосного звука і передається на письмі повторенням тих самих букв: Вона ду-у-уже симпатична! Розу-у-умний!

Ступінь вираження смислових і стилістичних відтінків залежить від синтагматичного та фразового наголосу, який виділяють у межах синтагми, фрази. Синтагма – ритмічно-інтонаційна та смислова кількох слів. Фраза членується на синтагми за допомогою пауз. Синтагматичний наголос здебільшого падає на останнє слово синтагми: Я добре зна́ю,/ що твої спортивні успіхи вели́кі/ і ти скоро завоюєш титул чемпіо́на/.

Близьким до синтагматичного є фразовий наголос – виділення останнього слова фрази в емоційно нейтральному мовленні, наприклад: Я прийду пізні́ше.

Темп мовлення разом із наголошуваністю та мелодією організовують усне мовлення. Він виявляється в інтонуванні як окремого слова, так і групи слів. Наприклад, наголошені склади в слові вимовляються повільніше, а ненаголошені – дещо швидше. Темп значною мірою залежить від раціональності пауз, що виконують логіко-граматичні та інтонаційні функції. На письмі паузи позначають різними розділовими знаками, кожен з яких передає різну тривалість паузи.

Промовляння фрази супроводжує висота тону, яка допомагає правильно інтонувати її і відповідно позначати на письмі за допомогою розділових знаків.

Запорукою успішного усного мовлення є добре поставлений голос. Щоб добре говорити, треба не лише володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію, тобто правильну, виразну артикуляцію. Еталоном дикції є знання орфоепічних норм, тобто правил вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові.

У цьому аспекті слід пам’ятати про основні правила вимови голосних та приголосних звуків. Зокрема, варто нагадати, що дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості: [ка́зка], [м’іг]. Виняток – звук [г] перед наступними глухими вимовляється як парний йому глухий [х]: [ле́хко], [н'і́хт'і].

Глухі приголосні звуки у середині слова перед наступними дзвінкими вимовляються як парні їм дзвінкі: [бород'ба́], [воґза́л].

Недопустимою є вимова звука [в] з наближенням до [ф]: [знаф], [каза́ф].

Шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж] в сучасній українській літературній мові вимовляються твердо [чого́], [шчо́с']. Напівпом’якшені тільки перед звуком [і], п

Милозвучність (евфонія) - це мелодійність звучання, що передбачає послідовне чергування голосних і приголосних звуків та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому.

еред закінченням -ю, -я: [обли́ч’:я], [ж’і́нка].

Шиплячі звуки перед наступними свистячими вимовляються як відповідні свистячі і навпаки: [бе^иж:у́рно], [с'м’ійе́с':а], [укни́з'ц'і].

Слід також правильно вживати звуки [г] і [ґ], адже вони можуть розрізняти значення слова: гулі – ґулі, грати – ґрати (піти на гулі, набити ґулі).

Багато слів в українській мові мають випадні звуки: день – дня, сон – сну тощо. Однак, на запозичені слова ця особливість не поширюється: брелок – брелока.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія). Умовою створення милозвучності є чергування голосних та приголосних. Наприклад, чергування прийменників у – в – уві, з – із – зі (зо), від – віді; над – наді, під – піді; сполучників і – й, щоб – щоби.

На початку речення, а також після голосного перед приголосними [в], [ф] або поєднанням двох приголосних, між кінцевим і початковим приголосними слів уживають у, і: у школі, і знову дощ, вітер у степу, прийшла у ваш дім. Після голосного перед приголосним звуком уживаємо в та й: була в школі, прийшла й купила. Перед голосним звуком уживають прийменник в: студент в а

Виразність артикуляції, як і розбірливість почерку, є однією з найперших вимог культури й етикетності мовлення.

Я. Радевич-Винницький

удиторії, жив в Умані.

У префіксах і прийменниках перед наступним збігом приголосних уживається звук [і]: з тобою але зі мною; над морем але наді мною.

Сприяє милозвучності чергування часток б – би, ж – же, лише – лиш, сь – ся , хоч – хоча, ще – іще, щоб – щоби: хоча б раз але хоч би раз.

На межі слів у реченні слід уникати немилозвучних збігів звуків чи складів, наприклад: ці цікаві розповіді – ці розповіді цікаві.

Одна з важливих ознак культури мовлення – точність вираження думки. Найтиповіше порушення цієї вимоги – вживання слів без урахування їхнього значення. Невміння чітко висловитися може спричинити мовленнєву надмірність (багатослів’я) або мовленнєву недостатність. Формами мовленнєвої надмірності є плеоназм і тавтологія. Плеоназм (від грецького pleonasmos – н

Плеоназм – сполучення близьких за значенням або тотожних слів, з яких одне або кілька логічно зайві.

адмірність, перебільшення) – це частковий збіг значень лексем, з яких утворено словосполучення: молода дівчина (дівчина не може не бути молодою), стара баба, на сьогоднішній день, бачити на власні очі, повернутися назад, взаємно допомагати один одному, приїхав у березні місяці.

Тавтологія (від грецьк. tauto – те саме, logos – слово) – змістові повтори, котрі виникають тоді, коли в реченні вживають поряд ттожні слова, наприклад: своя автобіографія (автобіографія – опис свого життя), пам’ятний сувенір (

Тавтологія – повторне позначення вже названого поняття іншим словом або виразом; повторення змісту частини вислову або цілого вислову. Тавтологія свідчить про недостатню логічну і мовну грамотність мовця, який вдається до повторів.

сувенір – подарунок на пам’ять), спільна співпраця (співпраця – спільна робота), народний фольклор (фольклор – народна творчість), прейскурант цін (прейскурант – довідник цін), вільна вакансія (вакансія – вільна посада), основний лейтмотив (лейтмотив – основний мотив твору). Тавтології легко уникнути, замінивши близьке за значенням слово синонімом чи займенником.

Однак, не кожне повторення спільнокореневих лексем може вважатися мовною помилкою. Є чимало словосполучень, у яких тавтологія неминуча, приміром: загадати загадку, зупинитися на зупинці, розмовна мова, словник іншомовних слів, чорне чорнило, под.

Досить поширеною помилкою є мовленнєва недостатність, що виявляється у випадковому пропущенні слів, потрібних для точного вираження думки. Така вада частіше трапляється в усному мовленні, але нерідко буває і на письмі. Наприклад: У зв’язку з моєю відпусткою обов’язки мої покласти на Гладкого Івана Івановича, а Івана Івановича – на Людмилу Федорівну Кобзар (з наказу); Лікар зараз на лікарняному листку; О 18 годині відбудуться загальношкільні батьківські збори. Батькам 1-го класу мати документи для вступу в школу. Дирекція (з оголошення).

Мова професійного спілкування передбачає використанням певних мовленнєвих жанрів, виражальних засобів, професійних слів. Тому важливим елементом підвищення культури професійного мовлення та джерелом і

Словник – це зібрання слів (іноді словосполучень), упорядкованих в алфавітному чи тематичному порядку, із супутніми поясненнями до них залежно від призначення словника.

нформації є словники.

У мовознавстві функціонує спеціальний розділ – лексикографія, завданням якого є теорія і практика укладання словників (від грецьких слів lexis – слово, grafo – пишу).

Словники бувають короткі (до 30 тис. слів), середні (70–80 тис. слів) та повні (понад 80 тис. слів). Вони виконують нормативну й інформативну функції.

Залежно від змісту матеріалу, словники поділяють на енциклопедичні та лінгвістичні. Енциклопедичні словники містять відомості про позначувані словами предмети та явища. Лінгвістичні – інформацію про слова.

Є загальні та спеціальні (галузеві) енциклопедичні словники.

До найбільших за обсягом загальних енциклопедичних словників належать: 17-томна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана за загальною редакцією М. Бажана (1959–1965); Український Радянський Енциклопедичний словник. У 3 т. (1986–198); УСЕ Універсальний словник-енциклопедія (1999).

Важливу роль відіграють галузеві енциклопедичні словники – фахові енциклопедії, словники тощо. Відомі словники педагогічного фаху: Український педагогічний словник, виданий 1997 року в Києві у видавництві «Либідь». Автор – С. У. Гончаренко. Словник містить узагальнену й систематизовану інформацію з теорії і практики навчання та виховання. Містить близько 3000 статей; Педагогічний словник / за ред. Ярмаченка М. Д. – К. : Педагогічна думка, 2001. – 514 с.; Кизименко Л. Д. Термінологічний словник з дисциплін психолого-педагогічного циклу: МІНІ-ГЛОСАРІЙ / Л. Д. Кизименко, З. О. Романець, В. М. Ткаченко. – Львів : Видавництво Дослідницького Центру Міністерства освіти і науки України, 1998; Короткий термінологічний словник з педагогіки / укл. О. А. Пермяков, В. В. Морозов. – Кривій Ріг : КДПУ, 2007; Енциклопедія освіти / Академія педагогічних наук України ; гол. ред. В. Г. Кремень. – К. : Юніком Інтер, 2008 – 1040 с. та ін.

За мірою охоплення лексики лінгвістичні словники поділяються на загальномовні (охоплюють усю лексику) та спеціальні (подають лексику певної семантичної категорії).

Лінгвістичні словники бувають одномовні і двомовні (перекладні українсько-іншомовні та іншомовно-українські).

До одномовних словників належать:

Тлумачні словники пояснюють значення слів (загальні та спеціальні), їх відтінки. Найбільшим тлумачним словником в українській лексикографії, вершиною українського словникарства є Словник української мови в 11 томах (1970–1980 рр.). Із величезного словникового багатства до словника відібрано 135 тисяч слів. Кожна словникова стаття містить стисле і вичерпне пояснення слова, його значеннєвих відтінків, граматичних і стилістичних особливостей. Значення слів підтверджуються текстовими ілюстраціями з текстів художньої, публіцистичної, наукової літератури, з фольклорних джерел.

Різновидом тлумачних словників є словники іншомовних слів, у яких пояснюється значення слів, запозичених з інших мов, а також термінологічні словники (терміни певної галузі науки, мистецтва, виробництва тощо).

Нормативні словники охоплюють певні мовні норми: орфографічні, орфоепічні, словник наголосів тощо.

Відомими сучасними словниками є: Орфоепічний словник / уклад. М. І. Погрібний. – К. : Рад. школа, 1983; Орфографічний словник української мови / Уклад.: С. І. Головащук, М. М. Пещак, В. М. Русанівський, О.О. Тараненко. – К., 1994; Головащук С. І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К. : Либідь, 1995; Карачук В. Орфографічний словник наукових і технічних термінів. – К., 1999 та ін.

У вибіркових словниках подано певні категорії лексики: антоніми, омоніми, пароніми, синоніми тощо. Наприклад, Словник синонімів української мови. У 2 т. / А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук. – К., 1999–2000; Деркач М. П. Короткий словник синонімів української мови. – Львів, 1993.

Генетичні словники розкривають походження певних слів. До таких належать етимологічні словники, у яких міститься інформація про походження та первісне значення слова, реконструюється його найдавніша форма, викладено наукові припущення щодо утворення слова. Найбільшим таким виданням є Етимологічний словник української мови: У 7 т. – К., 1982–2003.

До генетичних також належать історичні словники, у яких зафіксовано слова певної історичної епохи, з’ясовано їх значення. Наприклад, Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.: У 28 вип. / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича; Ред. кол.: Д. Гринчишин (від. ред.) та ін. –

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля…

М. Рильський

Львів, 1994–2004.

Функціональні словники містять інформацію про вживання окремих лексичних одиниць: епітетів, порівнянь, рим і под.

Розрізняють також словники ненормативної лексики: діалектологічні, словники жаргонізмів і под.

Перекладні словники бувають двох типів: загальномовні та спеціальні (перекладається лексика певної категорії, найчастіше термінологічна).

Українське словникарство має кілька давню історію. Воно виникло з практичних потреб пояснення незрозумілих слів чи словосполучень у рукописних книгах. Такі пояснення (переважно запозичень із грецької, давньоєврейської мов називалися глосами) виносилося на поля або ж містилися безпосередньо в тексті. З часом зібрання глос почали функціонувати самостійно у вигляді глосаріїв – найдавнішого типу давньоукраїнських словників.

Практика складання рукописних словників сягає часів Київської Русі. Глосарії цього періоду були переважно тлумаченнями біблійних особових імен і топонімів, окремих старослов’янських слів.

Активно розвивається глосографія впродовж ХІV–ХVІІ століть. Перший церковнослов’янський український словник – «Лексисъ съ толкованіємъ словенськихъ словъ просто» невідомого автора (50-ті рр. ХVІ століття).

Першими друкованим словником є словник Лаврентія Зизанія, що містив церковнослов’янські слова, перекладені староукраїнською літературною мовою (Вільно, 1596 р.). Неоціненною пам’яткою української лексикографії є «Лексиконъ словенорωусскій и именъ тлъкованіє», виданий у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 року.

Новий період української лексикографії пов’язаний із появою нової української літературної мови. З другої половини ХІХ ст. друкуються українські загальномовні словники, зокрема «Словарь малорусскаго наречия» (1855 р.) О. Афанасьєва-Чужбинського. В цей час видають словники М. Закревський, М. Левченко, Є Желехівський, Є. Тимченко та ін.

Спробою зібрати все найцінніше з океану слів є «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка, виданий у 1097–1909 рр., що містить близько 70 тисяч слів. Знаний як словник Грінченка, він і досі не втратив своєї цінності.

З другої половини ХІХ ст. в Україні, крім загальномовних, з’являються інші лексикографічні праці: термінологічні, словники іншомовних слів, діалектні. ХХ століття характеризується активним розвитком та різноманітністю словників.

Словники як цінні джерела інформації та засоби підвищення комунікативної культури носіїв мови виконують мають важливе значення у розвитку національної духовної культури.

Суспільне життя передбачає дотримання певних правил поведінки, с

Мовний етикет – усталені мовні звороти, типові формули, які використовуються у певних ситуаціях спілкування і відповідають національним культурним традиціям суспільства. Структура мовного етикету об’єднує усі такі елементи: привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо.

пілкування. Усталені норми поведінки і правила ввічливості називають етикетом. Щодня кожен з нас послуговується мовним етикетом.

Мовний етикет є системою стійких формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у певній тональності відповідно до соціальних ролей і рольових позицій. Мовний етикет відображає правила мовної поведінки, властиві мовцям на певному історичному зрізі. Ним людина послуговується неодноразово щодня. Ми звертаємося один до одного, вітаємося, прощаємося, дякуємо, даємо поради тощо. Правила мовного етикету витворювалися упродовж століть нашим народом як стереотипні стійкі формули спілкування. Мовний етикет вважають культурним обличчям нації.

Мовний етикет, зберігаючи традиційну структуру, є відкритою системою, яка постійно розвивається. Частина формул мовного етикету архаїзується. Наприклад, мало хто вітається “З неділею будьте здорові!”, “Бог на поміч!”, “Дозвольте відрекомендуватися” і под. Етикетні формули зазнають змін і в граматичному вимірі – виникають, зокрема, усічені їх варіанти: Я бажаю вам доброї ночі – На добраніч, Добраніч і под. Іноді слід уникати скорочень недоречних, наприклад, у відповідь на “Добрий день” – “Добрий” (ніби „а вам що до того”).

На вибір етикетного виразу впливає тональність спілкування (висока, нейтральна, звичайна, фамільярна, вульгарна).

Висока тональність спілкування, наприклад, на урочистому зібранні, надасть перевагу виразові “Дозвольте Вас привітати!”. Нейтральна тональність, характерна для сфери офіційних установ, змінить цю формулу на сталу “Добрий день!”. Звичайна тональність – спілкування на вулиці, у транспорті тощо – може послуговуватися або попереднім виразом, або виразами “Доброго ранку!”, “Добрий вечір”. Фамільярна тональність, можлива в сім’ї, дружньому товаристві, додасть “Добридень!”, “День добрий!”. Вульгарна тональність побудує в соціально неконтрольованих ситуаціях (вона не сумісна з ввічливістю).

Вибір етикетного виразу залежить також від місця, умов спілкування, статі, віку співрозмовника, характеру взаємин мовців.

Важливими для етикету є невербальні засоби спілкування, зокрема, міміка та жести, їх обов’язковість чи факультативність. (Прочитайте розділ “Пози, жести, міміка людини під час мовлення” з книги Іржі Томана “Мистецтво говорити”).

Етикетні ситуації супроводжуються використанням етикетної атрибутики (одягу, його елементів), окремих предметів (хліб-сіль у ситуації вітання гостей), етикетних реалій (квітів, подарунків, візитних карток тощо). Етикетна ситуація узгоджується зі специфікою етикетної ситуації.

У сучасному мовознавстві розрізняють поняття мовленнєвий та спілкувальний етикет. Зокрема, в підручнику С. В. Шевчук, І. В. Клименко «Українська мова за професійним спрямуванням» є такі визначення: «Мовленнєвий етикет – реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження… Мовленнєвий етикет має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність.

Спілкувальний етикет – сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях… Це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті… В українців наприклад, здавна побутує пошання форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, батьків, незнайомих».⁸

У спілкування люди виявляють себе як особистості. Комунікація є сферою вияву професіограми фахівця, зміст якої свідчить про рівень інтелекту, культури, виховання, загального розвитку людини тощо. Майбутнім учителям необхідно володіти практичними навичками аналізу комунікативних ситуацій, у яких виявляються характери персонажів художніх творів.

Уміння аналізувати комунікацію, давати оцінку її учасникам, бачити за словами істинні наміри людини, визначати характери особистостей, з якими спілкуєшся, – необхідна умова плідного, творчого співжиття будь-якої освіченої людини з іншими людьми. Аналіз комунікативної поведінки персонажів художніх творів і вміння навчити цьому мистецтву школярів – важлива складова фахової підготовки вчителя.

Аналіз ситуацій міжособистісного спілкування – це насамперед аналіз комунікативної поведінки учасників спілкування. Виокремлюють комунікативну поведінку особистості, соціальної, професійної, ґендерної, вікової груп, а також етнічну (національну). Без урахування комунікативної поведінки неможливо визначити мовленнєвий паспорт людини – інформацію, яку особа підсвідомо повідомляє про себе у спілкуванні засобами мовлення.

Вслухаючись у мовлення людини, можна визначити її стать, вік, звідки вона родом – із села чи міста, рівень її емоційності, фізичний стан, сферу її діяльності, що вона робить у даний момент тощо.

Якщо співрозмовник бездоганно володіє всіма складовими комунікативного кодексу, дотримується правил мовленнєвого етикету, вміє впливати на учасників комунікації, то він справляє позитивне враження, з ним хочуть спілкуватися, готові допомогти, виконати його прохання тощо.

Для ефективного спілкування необхідно дотримуватися комунікативної грамотності. Комунікативна грамотність – це сукупність комунікативних знань, умінь і навичок людини, які дають змогу їй ефективно спілкуватися в усній і писемній формах; знання законів, правил і засобів ефективної усної та писемної комунікації.

Комунікативна грамотність – це засвоєння техніки ефективного і ввічливого спілкування; стереотипів, стратегій і тактик спілкування, у яких можливе також застосування нетрадиційних комунікативних ходів, прийомів тощо.

Спілкуючись з іншими, людина автоматично, підсвідомо демонструє їм свої мовленнєві вміння. Ознайомлення з мовленнєвим паспортом співрозмовника – важлива умова спілкування, нормального плину комунікації.