Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем

Мета: ознайомити студентів із формами колективного обговорення професійний проблем; забезпечити засвоєння матеріалу про збори, наради, дискусії та правила їх проведення; ознайомити з технологією проведення «мозкового штурму».

План

1. Колективне обговорення професійних проблем. Мистецтво перемовин.

2. Збори як форма прийняття колективного рішення.

3. Нарада. Дискусія. Правила проведення.

4. «Мозковий штурм» як евристична форма, що активізує креативний потенціал співрозмовників під час колективного обговорення проблеми.

5. Технології проведення «мозкового штурму».

Рекомендовані джерела

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф. С. Бацевич. – К. : ВЦ Академія, 2004. – С. 64–80.

2. Богдан С. К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність / С. К. Богдан. – К. : Рідна мова, 1998. – С. 326–342.

3. Корніяка О. Мистецтво ґречності: Чи вміємо ми себе поводити? / О. Корніяка. – К. : Либідь. – С. 30–35.

4. Мацько Л. І. Культура фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ Академія, 2007. – С. 78–86.

5. Мацюк З. Українська мова професійного спрямування : навч. посіб. / З. Мацюк, Н. Станкевич. – К. : Каравела, 2008. – С. 106–109.

6. Томан І. Мистецтво говорити / Іржі Томан: пер. з чес. В. І. Романця. – 2-е вид. – К. : Політвидав України, 1989. – С. 80–148.

Переговори є інструментом, який винайшло людство для того, аби мати змогу врегулювати конфлікти, розв’язувати спірні питання, організовувати спільну діяльність. А тому переговори, як і будь-яка інша діяльність, вимагають професіоналізму.

Переговори – це спільна діяльність двох або більше суб’єктів, яка має на меті ефективне розв’язання спірних питань з оптимальним урахуванням потреб кожної зі сторін.

Переговори є засобом узгодження інтересів. Переговорний процес є діяльністю двох суб’єктів взаємодії, кожен з яких керується своїми цілями, інтересами, завданнями. Ці відносини передбачають співучасть, співробітництво.

Оптимальним наслідком переговорів є спільне рішення, яке б задовольняло усіх учасників процесу.

У кількісному аспекті переговори бувають двосторонніми і багатосторонніми. А відповідно до відносин, у межах яких переговори відбуваються, виокремлюють переговори конфлікту (спрямовані на врегулювання конфліктних ситуацій) та переговори співробітництва (спрямовані на розвиток спільної діяльності).

Американський політолог Чарльз Ікле на основі функціонального підходу виділяє різні види переговорів:

1. Переговори, спрямовані на продовження дії домовленостей, досягнутих угод.

2. Переговори з метою нормалізації відносин, що передбачає перехід від конфліктних до інших типів стосунків між сторонами.

3. Переговори з метою перегляду угоди. За таких обставин одна зі сторін вимагає змін на свою користь за рахунок інших сторін.

4. Переговори з метою досягнення нової угоди. Вони спрямовані на встановлення нових відносин і зобов’язань між учасниками переговорного процесу.

5. Переговори, зорієнтовані на отримання не відображених в угоді результатів.

Будь-які переговори передбачають наявність трьох стадій:

1. Підготовка до переговорів. Особливості цього етапу пов’язані зі з’ясуванням мети переговорів, конкретних інтересів, намірів учасників, з добором методів їх проведення. Найдоцільнішою є позиція, що мета переговорів полягає не в перемозі протилежної сторони, а в досягненні рівноправної угоди, прийнятної для всіх.

Переговори починаються до того, як сторони сядуть за переговорний стіл. Це передбачає необхідність продуманої підготовчої роботи з урахуванням того, що зайва деталізація не є корисною.

Важливою є психологічна підготовка, оскільки переговори пов’язані з психологічним напруженням. На переговори не слід іти надто обуреним, ображеним чи наляканим. Надмірна емоційність знижує здатність чітко висловлювати думки. Учасники переговорів, які вміють керувати своїми емоціями, мають більше шансів на успіх.

Достатньо підготовлені керівники використовують з цією метою різні психотехніки, інколи вдаються до попереднього обговорення проблем з друзями, „розігрування” ймовірних варіантів сценарію переговорів у власній уяві. Психологічна підготовка дає змогу усвідомити свої почуття, емоції.

Не менш важливою є підготовка організаційна. Це робота, пов’язана із формуванням команди (делегації), визначенням місця, часу переговорів, часу зустрічі, сценарію засідання, погодження багатьох питань стосовно ведення переговорів.

Важливими критеріями при формуванні команди є професіоналізм, психологічна сумісність учасників переговорного процесу. Можливий розподіл функцій з урахуванням навичок, досвіду. Уся делегація повинна працювати як єдина команда.

Поєднання у переговорах міжособистісного спілкування та обміну інформацією вимагає певних комунікативних і професійних здібностей учасників переговорів. Хоча б хтось один повинен уміти вчасно поставити потрібне запитання, тактовно зупинити обговорення, перевести розмову в інший аспект, зняти емоційну напругу тощо. Не менш важливим є вміння точно, лаконічно викласти суть запитання, головні ідеї, пропозиції, умови. Завершує організаційну підготовку розроблення сценарію майбутніх переговорів, який повинен передбачати різноманітні варіанти поведінки учасників, дії, спрямовані на забезпечення результату.

Ще одним видом підготовки до переговорів є змістова підготовка. Вона відбувається за такими напрямами:

а) аналіз проблем, ситуації, що зумовила необхідність переговорів, що передбачає з’ясування, уточнення інтересів і потреб обох сторін;

б) формування загального підходу до переговорів, їх цілей, завдань, позицій. Це з’ясування мети переговорів, завдань;

в) прогнозування зміни ситуації та можливих варіантів розв’язання проблеми (пошуки оптимальних відповідей на запитання, які є в основі переговорів, з’ясування ймовірних коректив;

г) проектування найсприятливіших умов (фізичних, морально-психологічних, соціально-економічних та ін.);

д) підготовка, аналіз пропозицій, складання необхідних документів.

Важливою є тактична підготовка до переговорів. Її мета полягає у виборі методів і способів ведення переговорів, розподілі ролей між учасниками команди, налагодженні конструктивних рівноправних відносин з партнером.

2. Власне переговорний процес – це послідовність таких етапів:

а) взаємне уточнення інтересів, точок зору, позицій учасників;

б) обговорення проблем;

в) узгодження позицій і вироблення домовленостей.

3. Завершення переговорів передбачає аналіз результатів, реалізацію досягнутих домовленостей. Свідченням завершення переговорів вважається підписаний документ. Важливим показником успішності переговорів є ступінь розв’язання проблем, дотримання сторонами взятих на себе зобов’язань.

У процесі підготовки і ведення переговорів використовують різні методи, залежно від мети. Одним із таких методів є „мозковий штурм”, який може використовуватися як на етапі підготовки, так і в процесі переговорів. Для проведення „мозкового штурму” учасників розбивають на дві групи: „генераторів ідей” і „критиків”. На першому етапі діють „генератори ідей”, які повинні змоделювати якомога більше варіантів розв’язання проблеми. Пропозиції можуть бути найрізноманітніші. На другому етапі „критики” сортують пропозиції (відсівають, на їх погляд, непридатні), вказують на слабкі та сильні сторони кожного позитивного й негативного варіанта.

Послідовність роботи така: 1) виділити складові сформульованої проблеми (складну проблему розділити на простіші); 2) провести психологічне „вирівнювання” учасників, запропонувавши для цього нейтральну, просту тему, не пов’язану з головною; 3) дати можливість висловитися кожному, не дотримуючись регламенту; 4) коротко фіксувати позиції (записувати); 5) проаналізувати висловлені учасниками ідеї і виділити з-поміж них найцікавіші.

„Мозковий штурм” проводиться не з метою почути думку кожного учасника, основне його завдання – почути якнайбільше несподіваних, оригінальних ідей, отримати різні варіанти розв’язання проблем.

Одним з методів підготовки до переговорів може бути проведення ділових нарад. Їх мета – проінформувати учасників переговорів, одержати потрібну інформацію, проаналізувати проблему, виробити прогноз – сценарій майбутніх переговорів і розробити відповідні документи. Проводити нараду слід у такій послідовності: інформація – обговорення – аргументація – аналіз – розроблення переговорного сценарію. Щоб провести нараду, потрібно мати як організаторські, так і комунікативні здібності, а також дотримуватися норм і правил етикету.

Нарада використовується і для колективного розв’язання певних завдань. Перевагою ділової наради є те, що тут присутні, як правило, майже всі майбутні виконавці рішень, які приймаються, тому інформація передається безпосередньо. Усіх учасників обговорення інформують одночасно, вони можуть відразу висловити свою думку, негайно розв’язати спірні питання.

Дискусія є різновидом суперечки. Це публічне обговорення певної проблеми чи групи питань на зборах, конференціях, у пресі, під час бесід, на уроках тощо з метою досягнення істини.

Характерною ознакою дискусії є відсутність тези і наявність єдиної теми. Завдання її полягає в досягненні певної згоди учасників щодо теми дискусії. Дискусію часто вважають методом, який активізує процес навчання, вивчення складної теоретичної проблеми. Вона дає змогу краще зрозуміти нове, що не має ще переконливого обґрунтування. Найважливішим у дискусії є пошук істини шляхом вдалого зіставлення аргументів та контраргументів. Протилежні сторони у дискусії називаються опонентами. Вони шукають компроміс, угоду, злагоду. Тема дискусії формулюється заздалегідь. Учасники почергово висловлюють свої положення, думки, спростування, внаслідок чого дискусія набуває логічного, зв’язного характеру. Засоби і прийоми дискутування є коректними, прийнятними для всіх учасників.

1 Чернишенко І. А. Фактори формування національних мовних картин світу / І. А. Чернишенко // Вісник Житомирського держ. ун-ту ім. І. Франка. – 2007. – Вип. 32. – С. 158-162.

2 Хайдеггер М. Путь к языку / М. Хайдеггер // Время и бытие. – М., 1993. – С. 7-8

3 Авер’янов В. Б. Коментар до Конституції України / В. Б. Авер’янов [та ін.] ; Інститут законодавства Верховної Ради України. – 2-е вид., випр. й доп. – К. : [Б. в.], 1998. – 410 с.

4 Лекція, яку Ліна Костенко прочитала в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 1999 року.

5 Масенко Л. Т. Мова і політика / Л. Т. Масенко. – 2-ге вид., допов. – К. : Соняшник, 2004. – С. 8.

6 Іванишин В. Мова і нація // В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький. – Дрогобич : Відродження, 1994. – С.213.

7 Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей) : монографія // Ірина Фаріон. – Вид. 3-тє, допов. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2013. – С. 45.

8 Шевчук С. В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник // С. В. Шевчук, І. В. Клименко. – 3-тє вид., виправл. і доповн. – К. : Алерта, 2013. – С.79.

9 Михайленко В. М. Теорія твору і тексту : навч. посіб. / В. Михайленко. – К. : ПАЛИВОДА А. В., 2013. – С. 21.

11