Тема 2. Риторика і мистецтво презентації

Мета: ознайомити студентів із визначенням риторики, поняттям ораторська компетенція, специфікою публічного виступу як засобу комунікації; засвоїти правила техніки і тактики аргументування, мовні засоби переконування, комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу; засвоїти правила побудови презентацій.

План

1. Історія розвитку риторики як науки. Закони риторики.

2. Ораторська (риторична) компетенція. Публічний виступ як важливий засіб комунікації.

2. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування.

3. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу.

4. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій.

5. Культура сприймання публічного виступу.

Рекомендовані джерела

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф. С. Бацевич. – К. : ВЦ Академія, 2004. – С. 4–102.

2. Голуб Н. Б. Типологія жанрів педагогічного мовлення // Українська мова і література в школі. – 2008. – № 3.– С. 48–52.

3. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. Как развить уверенность в себе и влиять на людей путем публичных выступлений / Д. Карнеги. – М. : Евро-пресс, 2005. – С. 18–391.

4. Когут О.І. Основи ораторського мистецтва: Практикум. – Тернопіль: Астон, 2005. – 240 с.

5. Корніяка О. Мистецтво ґречності: Чи вміємо ми себе поводити? / О. Корніяка. – К. : Либідь. – С. 26–84.

6. Мацько Л. І. Культура фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ Академія, 2007. – С. 46–72.

7. Мацюк З. Українська мова професійного спрямування : навч. посіб. / З. Мацюк, Н. Станкевич. – К. : Каравела, 2008. – С. 95–109.

8. Сагач Г. М. Риторика / Г. М. Сагач. – К. : Ін Юре, 2000. – 340 с.

9. Томан І. Мистецтво говорити / Іржі Томан: пер. з чес. В. І. Романця. – 2-е вид. – К. : Політвидав України, 1989. – С. 65–290.

10. Шевчук с. В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник / с. В. Шевчук, о. В. Клименко. – 3-тє вид., виправл. І доповн. – к. : Алерта, 2013. – с. 178–200.

Високопрофесійний педагог, крім теоретичних знань, повинен досконало володіти живим впливовим мовленням з метою інтенсивно розвивати мовленнєві вміння і навички своїх вихованців. Тому закономірно підготовка майбутнього вчителя як риторичної особистості неможлива без вивчення основ риторики.

Термін «риторика» походить від грецького слова, яке означає «наука про ораторське мистецтво, красномовство». Як і драма, епос, музика, скульптура й архітектура, риторика вважалася мистецтвом, творчістю.

Латиною поняття «красномовство» як «мистецтво говорити» позначається словом cloquentia – словенція. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності гарного прозового мовлення, яке в суспільстві цінується значно менше, ніж художнє, поетичне слово. Поруч з поетами, які говорили про речі високі, використовуючи віршову форму, поставали оратори зі словом на політичні теми, промовами в суді тощо. У зв’язку з цим постала потреба вивчати закони ораторства, яке вже в античності стало справжнім мистецтвом.

Класична риторика – наука про загальні способи переконання у вірогідному чи можливому, що мають в основі чітку систему логічних доведень, майстерність та мистецтво віднаходити ці способи і користуватися логікою аргументації; теорія художнього мовлення.

Сучасна риторика – це наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Це самостійна навчальна дисципліна, значення якої є доведеним фактом. Водночас у процесі свого історичного розвитку риторика п

Риторика – це наука про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

ереживала роки розквіту і роки кризи.

Те, що ми звикли звати культурою, греки називали «пандейя» (виховання) – сукупність навичок, які прищеплювали дитині. Основу пандейї складали дві співвідносні сили: виховання думки (пошук істини) та виховання слова (риторика).

Не випадково імпульс до розвитку красномовство отримало в умовах демократичної Стародавньої Греції (V ст. до н. е.), де риторика була вагомим складником суспільного життя. Адже демократичні форми управління (зокрема, в містах-державах), активна участь громадян у політичному житті країни (народні збори, суди) зумовили практичну потреба переконувати слухачів живим словом. Жителям грецьких міст-держав доводилося виступати на зборах чи в суді. Тому першою необхідністю було вміння переконливо говорити, відстоювати власну позицію, вміння аргументовано сперечатися. Справжнім героєм вважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно г

Завдяки слову ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва. Сила його така, що без нього не може виникнути нічого розумного.

Ізократ

оворити. Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика; політична риторика (публічних виступів); урочиста риторика.

Хто в стародавній Греції розпочинав перед судом свій позов, повинен був сам виголосити промову, хоч іноді доручав написати її досвідченим фахівцям, які готували виступи. Ті ж поступово розробляли теорію риторики. Значну увагу приділяли підбору доказів, удосконаленню фраз з метою посилення їх впливу.

Центрами риторики стають Афіни та Сицилія. Відомі оратори того періоду: Лісій, Ісократ, Гермагор, Перікл, Платон, Арістотель, Сократ, Лікург, Демосфен.

На основі практичної риторики сформувалася художня риторика як різновид творчості. Першу теорію риторики створили у V ст. до н. е. сіцилійські греки в м. Сіракузи. Найвидатнішим із них був Горгій, який удосконалив теорію ораторського мистецтва. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке своєю красою та силою впливу зрівнялося з поезією. Продовжила розвиток ораторського мистецтва школа софістів. Їх діяльність полягала у поширенні освіти, формуванню художнього стилю. Один із представників софістів, Ізократ, заснував першу школу, в якій учні вивчали мистецтво риторики, письмо. Його настанови стали основою пізніших теорій стилістики.

В історії давньогрецької просвітницької епохи відомим є Сократ (469–399 рр. до н. е.) як мудрець, який своїм розумом та моральною позицією вплинув на риторику і софістику. Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками політичної полеміки та еристики – суперечки задля пошуку істини. Основною ознакою його еристики була іронія – прихований глум, прикидання т

Я не погоджуюсь із твоєю думкою, але готовий життя віддати за те, щоб вона виявилася істинною.

Сократ

аким, що нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбесідника. Дотепною системою запитань Сократ заганяв суперника в глухий кут – той починав сам собі заперечувати.

Ідеї свого вчителя продовжив учень Сократа, Платон (427–347 рр. до н. е.), який став відомим у риториці тим, що вимагав знання об’єкта мовлення – пізнати істину стосовно будь-якої речі, про яку говориш. Платон заснував в Афінах у саду грека Академа школу, яку назвали Академією, а учнів – академіками. У цій школі надавалася перевага усним формам викладання, писемна ж мова вважалася художнім відгуком живої усної мови. Проіснувала ця академія дев’ять віків. Найславетнішим учнем Платона був Арістотель (384–322 рр. до н. е.). Його риторичне вчення викладене у двох трактатах: «Риторика» і «Поетика». Арістотель звертав увагу риторів та ораторів на такі чинники: предмет риторики; позу оратора; очікування емоції; стиль промови.

Риторика як ораторське мистецтво поширилася з Еллади до Давнього Риму та Європи. На ґрунті грецького досвіду постала золота доба давньоримського політичного та судового красномовства: Катон, брати Гракхи, Антоній, Красс, Гай Юлій Цезар, Гортензій, Квінтиліан, Марк Туллій Цицерон. У римській риториці цицеронівського часу сформувалася система класичних понять риторики, яка протягом століть складала основу європейських риторичних теорій. Ці поняття розвинуто з категорій грецької риторики. Зокрема, у творі «Про оратора» Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н. е.) визначає п’ять класичних розділів риторики – інвенція, диспозиція, елокуція, акція, меморіо.

Відомим оратором римського періоду був прихильник педагогічної риторики Марк Фабій Квінтиліан (І ст. н. е.), який стверджував, що кожна промова повинна мати такі складники:

– екзордіум – кілька вступних зауважень щодо теми промови;

– експозицію – визначення поняття, характеристика обсягу й важливості теми;

– каузу – логічні аргументи, що підтверджують правильність судження, прямі докази;

– контраріум – спростування думки супротивника, непрямі докази;

– сіміле – подібні явища в інших сферах, аналогії;

– екземплюм – приклади з історії і повсякденного життя, індуктивні докази;

– тестимоніум – висловлювання славетних людей, прислів’я, авторитетні судження;

– конклюзіо – резюме, висновки, їх використання.

Квінтиліан вважав, що умовою досягнення успіху в ораторському мистецтві є природні якості: увага, пам’ять, здатність імпровізувати, емоційність, широкі знання, постійне вдосконалення умінь, високі моральні якості. Він намагався вивчити і виховати оратора як вишуканого стиліста. Про це написав 12 книг, об’єднаних загальною назвою «Institutio oratoria».

Підґрунтям українських риторик була візантійська риторика. Василь Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Назіанзін, Григорій Нисський – перші християнські оратори, які створили основні форми християнського красномовства.

Найбільш відомими ораторами Київської Русі вважають митрополита Ілларіона (ХІ ст.), автора «Слова про закон і благодать», та Кирила Туровського (ХІІ ст.), автора проповідей, присвячених недільним святам восьми тижнів після вербної неділі, зокрема «Слова в новий тиждень після Пасхи». Свою урочисту проповідь митрополит Іларіон виголосив 1049 р. в храмі Святої Софії у Києві у присутності княжого роду і киян. У цьому творі виявився високий духовний талант оратора, знання складних фігур візантійської риторики, пишномовство й оригінальна архітектоніка проповіді: вступ, звертання, пояснення, похвала Володимирові за хрещення Русі, Ярославу Мудрому – за розквіт нашої землі.

Значний вплив на зародження українського красномовства мала іспанська риторика XVI–XVII ст. Це риторика мистецтва бароко, основу якого складав принцип контрасту: прозаїчного й поетичного, потворного й прекрасного, низького й високого. Ритори Києво-Могилянської академії охоче цитували твір Бальтизара Граціана «Дотепність, або Мистецтво витонченого розуму», «Метафізику» і «Риторику» Франциско Суареса. Інший вплив – польська риторика XVI–XVII століть: «Поетика» М. Сарбевського, твори С. Орєхов-ського, Я. Квяткевича.

В Україні риторика була обов’язковою дисципліною в братських школах барокової доби. До її складу входила поетика, що викладалася як обов’язковий навчальний предмет «семи вільних мистецтв». Студенти Києво-Могилянської академії писали і проголошувати орації, а викладачі розробляли стилістики. Протягом 1635–1817 рр. було укладено 127 підручників риторики. Відомі теоретики і практики тогочасного красномовства – Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський. Найвидатнішим ритором Києво-Могилянської академії вважають Феофана Прокоповича, викладача риторики, а згодом ректора цієї академії, автора праці «Риторика», я

…Дар переконливого мовлення є той самий, що і дар лікування, бо лікування допомагає тілові, а переконлива мова лікує душі, в нещасті є захистом, у щасті – найбільшою прикрасою.

Феофан Прокопович

ка складається з 10 книг.

У Києво-Могилянській академії навчався й видатний представник релігійного бароко – Г. Сковорода, який виробив цілу філософію слова.

Подальша доля риторики була обумовлена процесами, що відбувалися в науці й мистецтві епохи Просвітництва. Межа між риторикою і поетикою поступово стирається. Риторика фактично звужується до одного зі своїх розділів – елокуції – і стає теорією тропів і фігур.

У другій половині ХІХ століття риторика починає поступово зникати зі шкільних програм. На заміну їй приходить художня література. Це пояснюється насамперед бурхливим розвитком усіх національних літератур протягом ХІХ століття. Величезний націотворчий, ідеологічний потенціал та етико-естетична виховна потужність забезпечили літературі домінуючу роль серед інших мистецтв. Як навчальний предмет вона посіла визначне місце серед шкільних та університетських дисциплін.

У російській науці ХІХ ст. риторику трактували як теорію прози (Н. Кошанський) або як теорію всіх видів словесних творів (К. Зеленецький). У другій половині ХХ ст. почався якісно новий етап розвитку цієї галузі знання. Увібравши досягнення різних наук (лінгвістики, логіки, психології, поетики, інформатики, менеджменту та ін.), риторика перетворилася на синтетичну дисципліну, що має практичне значення. Цей етап розвитку красномовства називають неориторикою. Вона межує з теорією комунікації, філософією, лінгвістикою. Наприклад, у США ораторське мистецтво вивчають у контексті самостійної наукової галузі «Мовленнєва комунікація».

Сучасна риторика широко застосовується в різноманітних ситуаціях спілкування. У зв’язку з цим виникло поняття «дискурсивна риторика» як риторика щоденного мовного спілкування в соціумі, адже дискурс – це мовлення як соціальна дія, мовленнєва практика. Сучасна риторика – це наука про мовленнєву доцільність, про свідоме мовлення, правильне мовотворення. Це теорія та майстерність ефективного (доцільного, в

…Ті, хто запевняє, ніби має багато думок, але виразити їх не може через відсутність красномовства, – не навчилися розуміти самих себе.

Монтень

пливового, гармонійного) мовлення. Предметом загальної риторики є закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності; практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання. Ефективність мовлення визначається найменшими втратами в процесі його передавання від мовця до слухача у всіх трьох типах інформації, які зазвичай містить мовлення: понятійно-логічні, оцінні, емоційні.

Мистецтво впливового мовлення реалізується через основні поняття класичної риторики, про які слід пам’ятати і сучасним промовцям. Це логос, етос, пафос і топос.

Логос – це основна категорія класичної риторики, яка означає єдність слова і думки. Логос, логічність є ознакою тексту, що передбачає послідовність, несуперечливість міркувань і положень промови, доцільність спростувань.

П

Промовець повинен сприйматися слухачами як людина, гідна промовляти до їхнього серця і розуму.

Арістотель

оняття етос позначало в риториці моральний принцип: тільки той оратор може переконувати інших і впливати на них, який сам має зразкову суспільну й високоморальну особисту поведінку. Етос – це моральний кодекс риторики.

Пафос позначає інтелектуальне, вольове, емоційне прагнення мовця, яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в тексті.

Топос – риторичне поняття на позначення «загальних місць» у промові. Це найтиповіші просторово-часові мовні ситуації та їх описи, спільні для всіх мовців (наприклад, моя сім’я, у театрі, на роботі і под.). Оригінальним у виступі є те, що знаходиться поза топосами. Водночас слід дотримуатися пропорційності між топосами та оригінальними місцями.

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному – це вивчення й опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації (інвенція, диспозиція, елокуція, акція, меморіо).

Інвенція (від лат. inventio – винайдення) – перший розділ класичної риторики, який стосувався відбору матеріалу для майбутньої промови. Йшлося насамперед про те, які саме предмети реальної дійсності слід відібрати з-поміж інших, щоб вивчити їх як ціле. Це етап задуму, намірів, формулювання гіпотези виступу. Основне в інтенції – вдало вибрати предмет розмови та намір розкрити його так, щоб здійснився задум. Для цього потрібно зіставити знання щодо відібраних предметів із наявними на цей момент знаннями інших і визначити доречність їх висвітлення у промові. Необхідно мати хоча б мінімум уявлень про аудиторію, перш ніж почати говорити. Слід наблизити тему розмови до слухачів шляхом риторичного градуювання – представлення предмета як низку послідовних сходинок.

Диспозиція (у перекладі – розгортання) – другий розділ класичної риторики – мистецтво організації повідомлення, тобто композиції. Йдеться про доцільні композиції – такі, які найбільше задовольняють потреби комунікантів. Основні вимоги до диспозиції – членування промови і забезпечення внутрішньої зв’язності частин.

Універсальна композиція передбачає поділ промови на три частини – вступ, основну й заключну частину. Вступ і заключна частина є обрамленням основної, у якій викладено основні відомості, факти, докази.

У риториці склалося кілька моделей викладу інформації в основній частині:

– Ab ovo (від яйця) – це історичний (хронологічний, лінійний) виклад. Ця модель відображала природний порядок подання елементів цілого відповідно до послідовності подій у житті.

– In medias res (в середину речей) – штучний порядок організації фактів. Така модель передбачала аналіз події з метою стимуляції уваги слухачів та оратора. Рекомендувалося змінювати лінійну послідовність промови: наслідок замість причини, рух від фіналу до початку, пізніші епізоди раніше від попередніх. Ця модель відкрила для риторики інтригу.

– Дедуктивний метод викладу – це рух від загального до конкретного, пошук підтверджень раніше висловленого узагальнення. Передбачалося, що промовець несе відповідальність за сформульовані ним положення і готовий вказати на кілька випадків, що підтверджують істинність судження.

– Індуктивний метод – рух від конкретного до загального. Спочатку описується конкретний випадок (кілька випадків), на основі чого виводиться закономірність.

– Метод аналогії передбачав зіставлення фактів, явищ, подій з метою перенесення закономірності, що була виявлена під час аналізу добре вивченого об’єкта, на менш досліджений об’єкт.

– Стадійний метод викладу – це лінійна побудова повідомлення, яка диктується не логікою подій, а рухом думки. Лише повністю завершена попередня думка допускає формулювання наступної.

– Концентричний метод використовується тоді, коли промовець розбудовує виступ довкола певної проблеми або групи однорідних проблем. Це практика повернення до проблеми щоразу на новому колі, що дозволяє перетворити незначне питання на масштабну проблему.

Аспектом диспозиції є аргументація – мистецтво добору підтверджень сказаного (з грецької перекладається як доказ). Доказ складається з трьох елементів: теза (thesis); аргумент (argument); демонстрація (demonstratio).

Теза – це твердження, яке потребує доведення.

Аргумент – інструмент процесу доведення – мовленнєва одиниця, значима не сама по собі, але у відношенні до іншої мовленнєвої одиниці – тези. Аргументи можуть бути прямими (аксіоми, постулати, раніше доведені закони науки), непрямими (спростування протилежних думок, доведення їх помилковості), індуктивними (приклади з життя, історії).

Демонстрація (форма доведення) – показ, як елемент доказу було співвіднесено зі складом суджень та формою їх зв’язку між собою.

Демонстрація пов’язана з поняттям спростування – логічна дія, що передбачає встановлення хибності тези. Спростування можна досягти такими засобами як критика аргументів (доведення їх хибності), спростування тези (показ хибності її наслідків або доведення антитези), встановлення неспроможності демонстрації (помилки у самому доведенні).

Елокуція – третій розділ риторики, який відповідає за багатство мовлення і місткість сформульованих думок, про вибір тих мовленнєвих засобів, які найбільш ефективно приводять оратора до мети.

Елоквенція – частина елокуції, у якому досліджуються фігури слова (тропи) та фігури думки (риторичні фігури).

Меморія – розділ риторики, призначений допомогти ораторові запам’ятати зміст промови, щоб не розгубити не тільки факти, а й образність. Це розробка мнемотехніки, яка давала можливість покладатися не тільки на оперативну пам’ять оратора його енциклопедичні знання, а й на особливі прийоми запам’ятовування, які б гарантували можливість контролювати всю структуру промови, а за необхідності – використовувати відомості з інших галузей знання, не руйнуючи цілого.

Акція – розділ риторики, який передбачає підготовку оратора до виступу. Йдеться про власне процес виголошення промови: звучання голосу (гучність, сила, темп мовлення); продумування інтонаційних ходів, пауз; поза і рухи під час промови; зовнішній вигляд. Акція – формування іміджу промовця.

За короткий час виступу реалізується довга попередня підготовча робота. Значення має самоконтроль оратора, зібраність, уміння активізувати увагу слухачів, вдало завершити промову.

Після виступу настає ще один етап – релаксація – спад інтелектуального та фізичного напруження. Це час для самоаналізу.

Риторика у горизонтальному вимірі – це риторика основних родів промов – судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних), які згодом сформували галузеві риторики: громадсько-політичне ораторське мистецтво; академічне ораторське мистецтво (наукова доповідь); судове ораторське мистецтво; промови з нагоди громадських урочистостей (ювілейна); церковні проповіді.

У професійній діяльності часто доводиться виступати публічно. Які ж вимоги до оратора? Насамперед він повинен добре знати теоретичний матеріал. Важливим є засвоєння методів нагромадження інформації. Цікавий виступ можна підготувати на основі матеріалів, зібраних з найрізноманітніших джерел, інформації, почерпнутої на курсах, конференціях, семінарах.

Для того, щоб знайти відповідний підхід до слухачів, оратор повинен враховувати обставини свого виступу. Готуючи промову, слід враховувати її мету і рівень слухачів; свою позицію підкріпити зрозумілими й наочними а

…Поетами народжуються, ораторами стають.

Цицерон

ргументами. Якщо після виступу виникає дискусія, до участі в ній потрібно залучити якомога більше людей, але говорити спокійно.

Виступи можна класифікувати залежно від мети – інформувати; переконувати; розважити. До виступів, мета яких полягає в інформуванні слухачів, належать звіти, доповіді, лекції. Мета переконання реалізується в агітаційних виступах, бесідах, доповідях. Такі виступи спрямовують аудиторію на певні дії, зміну поглядів. Найчастіше вони звернені і до розуму, і до почуттів.

У виступі промовець пояснює або визначає проблему, розчленовує її на окремі питання. За основу часто береться давньогрецька схема: що, для чого, в яким способом. Міркування треба побудувати так, щоб вони були зрозумілими для слухачів. Порівняння, приклади, цифрові дані, посилання на авторитети роблять виступ доступнішим.

Для того щоб навчитися гарно говорити, треба вміти бачити, слухати, запам’ятовувати все нове й цікаве. Тому доречно робити записи. Систематичний добір цікавих матеріалів має стати звичкою.

Готуючи публічний виступ, слід пам’ятати закони риторики:

Концептуальний закон вимагає від оратора досконалого знання предмета, який є об’єктом промови.

Закон моделювання аудиторії передбачає вивчення суб’єкта промови, адже впливати на слухачів може тільки той промовець, який який добре знає їх у психологічному, соціальному, віковому, інтелектуально-освітньому аспектах.

Стратегічний закон – це системна побудова програми впливу на конкретну аудиторію.

Тактичний закон стосується пошуку шляхів, методів і способів оптимального риторичного вираження – вміння працювати з фактами, аргументами, композицією промови.

Мовленнєвий закон вимагає від оратора досконалого володіння словом.

Закон ефективної комунікації – це розвиток уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією.

Системно-аналітичний закон вимагає від промовця постійного аналітичного осмислення власної риторичної діяльності і діяльності інших промовців. Цей закон передбачає постійну самоосвіту.

Підготовка виступу залежить від досвіду промовця. Для досвідченого промовця досить кількох нотаток, зроблених незадовго до виступу. А початківець повинен присвятити підготовці значно більше часу.

Загалом є чотири варіанти підготовки до виступу та його проведення:

1) написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;

2) написати текст виступу, кілька разів прочитати його, а потім виголосити по пам’яті, коли-не-коли заглядаючи в рукопис;

3

Логіка – це вміння довести якусь істину, а красномовство – це дар, що дозволяє нам заволодіти розумом і серцем співрозмовника, це здатність пояснити чи навіяти йому все, чого ми хочемо.

(Жан Лабрюйєр)

) підготувати лише коротенькі записи;

4) виступати без будь-яких нотаток.

Рекомендованими є другий і третій способи підготовки виступу. Четвертий варіант є винятком. Бо лише тоді, коли промовець має чималий досвід або вже виступав на дану тему багато разів, можна дозволити собі виступ перед слухачами без нотаток.

Початківець повинен мати перед собою повний текст. Якщо ви запам’ятали зміст і спосіб викладу, то виголошуйте його з пам’яті, час від часу звертаючись до тексту.

Можна також поєднувати повністю написані важливі частини тексту зі стислими нотатками до менш важливих частин виступу.

Якщо промовець хоче, щоб його виступ справив на слухачів приємне враження, то слід зважити, що саме дасть виступ слухачам. Чи довідаються вони щось таке, чого раніше не знали, чи допоможе він їм у роботі, розв’язанні особистих проблем, чи буде для них хоча б цікавим?

Отже, виступати слід тільки тоді, коли зібрано достатньо матеріалу, важливого і цікавого для слухачів. Це означає, що той, хто часто виступає перед слухачами, повинен систематично стежити за новинами в галузі своєї професійної діяльності та споріднених галузях, помічати й записувати важливі дані, яскраві приклади, щоб при нагоді сказати про них у виступі.

Готуючись до виступу, слід дізнатися, чи ви будете єдиним промовцем, чи перед вами або після вас виступатимуть інші фахівці і якщо виступатимуть, то які теми їх промов.

Потрібно знати, в межах якого часу читатимете лекцію чи виголошуватимете промову. Треба довідатися, чи буде ваш виступ поєднано з дискусією та запитаннями. Зрозуміло, що слід підготуватися до можливих запитань.

Отже, лише після детального ознайомлення з умовами виступу та зі складом слухачів відповідно уточніть тему і зорієнтуйтеся щодо способу викладу. Відтак можна приступати до збирання матеріалів.

Готуючи виступ, слід подумати над такими питаннями:

– Чого чекає слухач від виступу?

– Які з проблем, що турбують слухачів, я можу допомогти розв’язати?

–

Говорити багато й добре – це дар гострого розуму, говорити мало й добре – це властивість мудрого, говорити багато й погано – означає дурня.

(Ф. Ларошфуко)

Що знають слухачі про тему виступу?

– Який загальний рівень їх знань?

– Що я повинен висвітлити детально?

– Про що досить сказати узагальнено?

– Яких спеціальних висловів і термінів слухачі можуть не розуміти?

– Які дані треба підкріпити вдалим прикладом, порівнянням тощо?

Починаючи підготовку до виступу, слід насамперед з’ясувати мету, якої хочемо досягти, наприклад:

– поінформувати слухачів (про щось нове);

– переконати слухачів (у доцільності, необхідності вивчення чогось);

– спонукати слухачів (щось вивчити);

– розважити слухачів (під час зустрічі, урочистості тощо).

Публічне мовлення, особливо доповідь, виступ, потребують ретельної попередньої роботи, яка передбачає кілька етапів:

1. Обдумування та формулювання теми, встановлення кола питань, які вона охоплює, виділення принципових питань.

Однією з важливих умов ефективності виступу є відповідність теми компетенції та інтересам промовця. Обізнаність оратора з обраної теми повинна бути більшою за інформованість слухачів.

2. Добір теоретичного та фактичного матеріалу (наукове опрацювання літератури, інформації, відібраної усним способом).

На цьому етапі важливо не просто знайти і опрацювати матеріал, а глибоко його осмислити, визначити головне і другорядне; інтегрувати основні положення з кількох джерел. У разі потреби виклад матеріалу треба зробити доступним, переробити його, пристосувати до умов та рівня слухачів. Ознака ораторського таланту – здатність до розуміння почуттів, психічного стану інших осіб (емпатія). Тому перед виступом потрібно вивчити соціально-демографічний склад слухацької аудиторії (приналежність до певної професії, освіта, вік, стать), а також ступінь однорідності, що визначається мотивами, які змусили слухачів прийти на виступ (інтелектуальні, моральні, естетичні). Вибирати слід найяскравіші приклади, що добре сприймаються на слух; подумати про використання наочності, технічних засобів. Кожну думку, інформацію належить оцінити з кількох позицій:

– Чи відповідає вона завданням промови? (у виступі слід використовувати ті матеріали, які відповідають інтересам та рівню знань слухачів).

– Чи логічна й переконлива інформація? (думки повинні бути логічно правильними, переконливими й обґрунтованими).

– Чи цікава інформація? (якщо у вас є два варіанти викладу інформації, то виберіть цікавіший).

– Чи відповідає матеріал формі промови й обставинам її виголошення? (для виступу з метою переконати слухачів треба добирати одні аргументи, для інформативного виступу – інші, для розважального – ще інші).

3. Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту, їх послідовності та обсягу.

Слід пам’ятати, що пункти плану є переліком основних мікротем тексту. Перший та останній пункти співвідносяться як вступ та висновки до тексту. Кожен пункт має бути коротким, чітким, відповідати змісту виділеної частини. Пункти складного плану можна розбивати на підпункти. Пункти мають форму розповідного, здебільшого односкладного називного або питального речення.

4. Складання тез виступу.

Тези – це короткий виклад принципових положень, які не містять полеміки, фактів і роз’яснюються та обґрунтовуються під час виступу.

Вимоги до складання тез:

– чітке формулювання думки (4–5 речень);

– кожне положення містить одну думку;

– можна складати тези за абзацами; іноді теза об’єднує кілька абзаців;

– записуючи тези, краще їх нумерувати.

5. Складання тексту виступу.

Текст – це повний розгорнутий виклад матеріалу з обраної теми, логічно послідовний, структурований. Модель викладу інформації залежить від теми і мети виступу. Традиційно текст має три частини: вступ, виклад, кінцівка.

Вступ (зачин) – важливий компонент публічного мовлення, який реалізує психологічну мету – встановити контакт з аудиторією, активізувати увагу слухачів, викликати інтерес до викладу, накреслити змістову перспективу, показати бажання повідомити щось нове. Від початку багато залежить:

– чи подолає промовець хвилювання, заспокоїться й набуде впевненості;

– чи зуміє встановити контакт зі слухачами;

– чи зацікавить слухачів і чи приверне їхню увагу;

– чи зуміє стисло викласти тему й пояснити поділ на окремі питання.

Слід пам’ятати, що вступ стосується слухачів, а закінчення – суті проблеми, викладеної у виступі. Виступ не матиме успіху, якщо не завоювати симпатії слухачів (бажано під час вступу). Починати слід з того, що близьке слухачам, пов’язане з їх місцем проживання, навчання, роботою тощо. Мета вступу – стисло пояснити завдання промови і вказати питання, які будуть предметом виступу. На початку виступу назвають тему доповіді, окреслюють проблему обговорення. Своєрідний код взаємостосунків між промовцем і слухачем, на думку психологів, закладено вже у звертанні до аудиторії: вибір звертання – це вибір семантичного ключа спілкування, свідчення позиції автора щодо слухача і предмета промови.

Прийоми, які сприяють ефективному початку промови, – це яскравий епізод; цікавий факт; афоризм; цитата; запитання до аудиторії. Добре, якщо контакт з аудиторією виникає на основі спільної розумової діяльності, тобто промовець і слухачі вирішують однакові проблеми, обговорюють спільні питання. Таку розумову діяльність називають інтелектуальним співпереживанням. Не менш важливим є й емоційне співпереживання – оратор і слухачі повинні мати схоже сприйняття теми виступу.