Комунікація – смисловий та і

Функції спілкування в суспільстві:

контактна – встановлення атмосфери готовності передавати і сприймати повідомлення та підтримувати зв’язок;

інформаційна – обмін інформацією;

спонукальна – заохочення співрозмовника, аудиторії до виконання певних дій;

координаційна – взаємне орієнтування учасників спілкування щодо спільної діяльності;

пізнавальна – сприйняття і розуміння змісту повідомлень, намірів один одного;

емотивна – обмін емоціями;

налагодження стосунків;

впливова – зміна поведінки, намірів, думок співрозмовника.

дейно-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різних процесах спілкування. Це процес, який передбачає оперування значеннями за допомогою символічних повідомлень; спілкування за допомогою знаків (мовних і немовних) задля передавання інформації.

Спілкування реалізується в усній та писемній формах. Усна форма публічного спілкування активізує невербальні, позамовні засоби (жести, інтонація, міміка). Крім інформативної, виконує функцію впливу на слухача.

Спілкування як діяльність вивчається теорією мовленнєвого спілкування, засновниками якої є Л. Виготський, О. Лєонтьєв, О. Лурія та ін. Складниками теорії мовленнєвої діяльності є психолінгвістика (вивчення психофізіологічних умов породження і сприйняття мовленнєвого висловлювання) і комунікативна лінгвістика – дослідження психосоціальних умов породження і сприйняття мовленнєвого висловлювання, (орієнтується на психологію особистості та соціальну психологію).

Комунікативна лінгвістика налічує кілька типологій спілкування за різними критеріями:

1. За участю мови: вербальне (мовне), невербальне (міміка, жести тощо).

2. За формою реалізації мови: усне спілкування (сприяє швидкому реагуванню сторін); письмове (може бути розірване у часі і просторі); друковане (характеризується уніфікацією).

3. За темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософське, навчально-педагогічне, виховне та ін.

4. За метою спілкування: ділове (передбачає конкретну інформаційну мету) або розважальне (проведення часу в спілкуванні).

5. За мірою офіційності: офіційне (відбувається у формальних комунікативних ситуаціях); неофіційне (наприклад, спілкування друзів).

6. За мірою контрольованості: формальне спілкування (відбувається в офіційних регламентованих ситуаціях (наприклад, переговори); неформальне (невимушена розмова).

7. За кількістю співрозмовників: внутрішнє; міжособистісне (спілкуються двоє); комунікація в межах малої мовної групи (3–5 співрозмовників); публічне (20 і більше); міжнародна та міжкультурна комунікація.

8. За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване; соціально зорієнтоване (скероване на встановлення статусних, ієрархічних стосунків).

9. За формою спілкування: закрите (на першому плані – не зміст розмови, а процес спілкування, його правила (світські розмови); відкрите (висловлюється власна точка зору (ділова розмова, наприклад); змішане (має елементи обох типів (наприклад, спілкування викладач – студент тощо).

10. За свободою вибору партнера: ініціативне (співрозмовників вибирають); вимушене (не залежить від бажань (розмова з начальником).

11. За скерованістю стосовно адресанта, адресата і об’єкта комунікації: активна гетерокомунікація (діалогова система – мовець і адресат є водночас суб’єктом та об’єктом щодо себе і щодо іншого); аутокомунікація (суб’єкт є водночас адресантом та адресатом комунікації (внутрішній діалог); пасивна псевдоадресація (суб’єкт має фіктивного адресата); псевдоспілкування (із тваринами, рослинами, неживими об’єктами тощо).

12. За тривалістю: постійне (у колективах, сім’ях); періодичне (кількаразові зустрічі); короткотривале (спілкування з попутниками у транспорті тощо); довготривале (з друзями).

Усне професійне спілкування функціонує у формі монологу, діалогу та полілогу.

Монолог – це усне або писемне розгорнуте мовлення однієї особи, яке не розраховане на безпосередню словесну реакцію слухача, адресоване або самому собі, або іншим особам. Це індивідуальна мовленнєва діяльність, своєрідна творчість.

Діалог – ситуативно-композиційна форма мовлення, яка передбачає безпосередній словесний контакт мовця і слухача. Процес спілкування є активною комунікативною взаємодією: висловлення одного змінюються висловленнями (репліками) іншого, мовець і слухач весь час міняються ролями. Кількість учасників мовленнєвого процесу – два. Якщо їх кілька, то така форма усного мовлення є полілогом.

Різні типи і форми усного професійного мовлення втілюються в конкретних жанрах. Наприклад, монологічними жанрами є виступ, лекція, повідомлення, доповідь та ін. Діалогічні жанри усного професійного мовлення – це прийом відвідувачів, співбесіда з роботодавцем, службова телефонна розмова тощо. Жанри полі логічні – нарада, збори, дискусія, перемовини та ін.

Є різні підходи до класифікації жанрів загалом та жанрів педагогчного мовлення. Першу спробу впорядкувати жанри педагогічного спілкування здійснила Т. О. Ладиженська. Дослідниця виокремила три групи жанрів: 1) інформаційні: відповіді на уроках, детальний і стислий переказ, бесіда, доповідь та ін.; 2) впливові: похвальне слово, знайомство за неофіційних обставин, ввічливе заперечення, втішання, дискусія, дружня бесіда, застільне слово; 3) інформаційно-впливові: відгук, інтерв’ю, екскурсія, промова.

Людське спілкування ґрунтується на взаємній необхідності. Внутрішню програму мовлення визначає осмислений чи інтуїтивний намір адресата (комунікативна інтенція). Загальний намір мовця обумовлює стратегію мовленнєвого спілкування (комунікативну стратегію).

Аналізуючи педагогічне професійне спілкування як тип мовленнєвої діяльності, Т. О. Ладиженська виділяє такі його види: непідготовлене, спонтанне (виступ під час дискусії, оцінювання відповіді учня); частково підготовлене, частково спонтанне (бесіда з батьками, проблемна бесіда (за підготовленими запитаннями), ювілейна публічна промова, узагальню вальне слово); підготовлене (пояснювальний монолог, вступне слово, виступ на батьківських зборах тощо).

Стратегія мовленнєвого спілкування – це оптимальна реалізація намірів мовця щодо досягнення конкретної мети спілкування. Складовими стратегії можуть бути аргументація, мотивація, оцінка, висловлювання емоцій тощо. Побудова стратегій залежить від рівня знайомства комунікантів, соціальних чинників, орієнтації у психічній та інших сферах.

Єдиної типології стратегій немає. Деякі дослідники розрізняють два їх типи: власне комунікативну і змістову. Власне комунікативна стратегія – це правила і послідовність комунікативних дій. Змістова стратегія – це планування мети з урахуванням мовного матеріалу.

Основними складниками стратегій спілкування є:

комунікативна компетенція (сукупність комунікативних стратегій і комунікативних правил, постулатів, якими оперують учасники спілкування);

комунікативна мета (результат, на який скероване конкретне спілкування);

комунікативна інтенція (намір);

комунікативна стратегія.

Є різні класифікації стратегій спілкування. Одна з часто вживаних – класифікація Томаса-Кілмена, яка є класифікацією конфліктного спілкування.

Стратегії конфліктного спілкування

Тип стратегії	Характерні особливості	Можливість застосування
Конкуренція	Супроводжується суперництвом учасників спілкування, відкритою боротьбою за свої інтереси. Передбачає переможця і переможеного. Під час такого спілкування люди задовольняють власні інтереси на шкоду інтересам інших, змушуючи їх приймати саме своє рішення.	Ефективна, якщо: – учасник конфлікту має певну владу (знає, що його рішення чи підхід є правильним, має змогу наполягати на них); – учасник конфлікту не зацікавлений у співробітництві з іншими, здатен на вольові рішення; або – відчуває, що в нього немає іншого вибору, йому нічого втрачати.
Уникання	Супроводжується ухилянням, намаганням людини вийти з конфліктної ситуації, не розв’язуючи її, не поступаючись своїм, але й не наполягаючи на ньому. Людина не відстоює свої права, не співпрацює з партнером для перероблення певного рішення.	Використовують, якщо: – проблема не дуже важлива для людини і вона не хоче витрачати сили на її розв’язання; – учасник конфлікту розуміє, що перебуває в безнадійному становищі; або відчуває, що опонент має рацію; – співрозмовником є “важка” людина; – напруженість занадто велика і учасник конфлікту відчуває необхідність її послаблення
Пристосування	Це стратегія згладжування суперечностей. Супроводжується поступками інтересів однієї зі сторін: людина не намагається відстоювати свої інтереси і погоджується робити те, чого хоче інший.	Застосовується, коли: – для учасника конфлікту результат справи не такий важливий, як для протилежної сторони; – учасник конфлікту не може претендувати на першість, бо його опонент має більшу владу; відчуває, що, поступившись, він мало втрачає; – потрібно пом’якшити ситуацію, щоб згодом повернутися до питання й відстояти думку.
Співробітництво	Вважається найпродуктивнішою стратегією, адже спрямована на пошук рішення, котре б задовольняло інтереси обох сторін. Індивід бере активну участь у розв’язанні конфлікту і захищає свої інтереси, водночас прагне співпрацювати з протилежною стороною. Порівняно з іншими стратегіями співробітництво вимагає тривалої роботи, оскільки необхідно спочатку виокремити потреби та інтереси обох сторін, потім – обговорити їх. Це хороший спосіб вироблення взаємовигідного рішення.	Ефективне, коли: – розв’язання проблеми дуже важливе для обох сторін і ніхто не хоче його уникати; – в однієї сторони міцні, тривалі та взаємозалежні стосунки з іншою стороною; – у сторін є час для роботи над проблемою; – сторони обізнані з проблемою і їх бажання відомі; – сторони мають намір обговорити деякі ідеї і працювати над виробленням рішення; – обидва опоненти спроможні викласти суть своїх інтересів і вислухати один одного; – обидві сторони наділені однаковою владою.
Компроміс	Проблема врегульовується шляхом взаємних поступок: обидві сторони поступаються чимось, що забезпечує спільне розв’язання проблеми	Найефективніший, коли: – обидві сторони наділені однаковою владою і мають взаємовиключні інтереси; – учасник конфлікту хоче вирішити проблему швидко; або він може скористатися короткочасною вигодою; – учасника конфлікту задовольняє тимчасове рішення; він може дещо змінити свою мету; – інші підходи до розв’язання проблеми неефективні;

Жодну стратегію не можна вважати однозначно невдалою чи ефективною, бо кожна з них може забезпечити оптимальне розв’язання проблеми залежно від конкретної ситуації взаємодії. Найбільшою мірою сучасним критеріям конструктивного ділового спілкування відповідає співробітництво, що передбачає визнання партнера у спілкуванні цінністю.

Функцію способів здійснення комунікативної стратегії виконують комунікативні тактики. Комунікативні тактика зумовлена комунікативними намірами – тактичними ходами, засобами досягнення відповідної комунікативної мети.

Одна стратегія спілкування може втілитися у різних тактиках. Будучи різними за спрямованістю, вони залежать від психологічних особливостей суб’єктів взаємодії, їх системи цінностей, соціальної ситуації спілкування, соціокультурного та етнопсихологічного контексту комунікації.

У спілкуванні, як і в системі мови, діють певні закони. Вони пов’язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їх соціальними ролями. Комунікативні закони змінюються з плином часу, крім того, вони мають національну специфіку, виявляються в усіх типах міжособистісного спілкування.

Дослідник в галузі теорії та практики ефективної комунікації Й. Стернін виокремлює такі основні закони спілкування:

1. Закон дзеркального розвитку спілкування: співрозмовники імітують стиль один одного. Ця імітація відбувається автоматично, підсвідомо (наприклад, якщо в розмові хтось починає говорити пошепки, інші мимоволі теж зменшують гучність голосу, і навпаки).

2. Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: чим більше комунікативних зусиль затрачає адресант, тим вища ефективність його мовленнєвого впливу. Щоб досягти успіху у спілкуванні, слід застосовувати якнайбільше вербальних і невербальних засобів, дотримуватися законів, правил спілкування, норм етикету тощо.

3. Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим більш неуважними й нетерплячими стають слухачі. Другу половину промови слухачі завжди сприймають як удвічі довшу від першої.

4. Закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії. У цьому законі знаходить втілення “ефект натовпу” – в натовпі людина гірше мислить логічно, послаблюється інтелектуальна діяльність. Лекторові слід брати до уваги кількість слухачів.

5. Закон комунікативного самозбереження: у спілкуванні людина намагається зберегти досягнуту комунікативну рівновагу. Тому почута нова ідея спочатку піддається сумніву, навіть відхиляється. Згодом вона може бути схваленою. Або, наприклад, мовець стримується від висловлювання своєї точки зору, оскільки боїться критики або заперечення. Впливом цього закону обумовлена комунікативна поведінка в групі: людині простіше пристосуватися до поведінки в групі, ніж протистояти їй.

6. Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання у мовленні кожної людини є постійною величиною. У кількісному вияві це становить 1:23. Отже, людина говорить менше, ніж мовчить. Співвідношення говоріння і мовчання залежить від різних чинників: від статі (жінки відчувають більшу потребу говорити, ніж чоловіки); віку (діти, молодь і літні люди потребують більше спілкування, ніж особи середнього віку). Є й національна специфіка реалізації цього закону: мало розмовляють фіни, естонці, шведи, норвежці, народи Півночі; значно активніше спілкуються італійці, іспанці, французи. Українці належать до народів, які спілкуються багато.

7. Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення думки дає змогу людині впевнитися в ній. На цьому законі ґрунтується аутогенне тренування (словесні команди собі).

8. Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше висловлено думки, тим краще їх зрозуміють і більше вірять мовцеві.

9. Закон протягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше критикують її вчинки. Дію цього закону можна пояснити психологічно: все, що привертає увагу, стає предметом обговорення; шукають недоліки людей, що певним чином виділилися, щоб опустити їх до свого рівня.

10. Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації у певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток.

11. Закон видозміни нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співрозмовник у спілкуванні порушує комунікативні норми, то інший змушує його змінити комунікативну поведінку.

12. Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту швидше поширюється, ніж позитивна.

13. Закон спотворення інформації: будь-яка інформація спотворюється у процесі передавання. Спотворення залежить від кількості осіб, які її передають. Причини спотворення – суб’єктивна інтерпретація інформації, особистісне ставлення до її змісту, небажання слухати.

14. Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об’єднатися в групу і спілкуватися. Наприклад, веселій людині хочеться спілкуватися з веселими людьми.

15. Закон мовленнєвого посилення емоцій: словесна констатація емоції посилює її у кілька разів. Це використовують у пропаганді, рекламі, деяких медитативних та релігійних практиках.

16. Закон мовленнєвого поглинання емоцій: якщо послідовно і вдумливо розповідати про емоцію, яку переживаєш, мовлення поглинає її, вона щезає разом із переживанням. Це спостерігаємо, коли хтось скаржиться на життя або емоційно висловлюється (образливо) без адресата.

17. Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність та аргументованість мовлення. Збуджену людину логічно не переконати.

Знання законів спілкування та вміння використовувати їх, а якщо необхідно – протистояти їм – важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини.

У другій половині ХХ ст. на специфіку спілкування впливає науково-технічний прогрес. Водночас причиною змін є персоніфікація особистості – усвідомлення людиною індивідуальної неповторності, самостійний вибір цінностей, прийняття рішень. Зменшується час спілкування з близькими, збільшується час комунікації з чужими людьми; зростає дистанція між поколіннями; збільшується кількість об’єднань людей за груповими інтересами. Персоніфікація особистості зумовлює певні особливості спілкування:

розширення сфер спілкування;

збільшення кількості коротких, поверхових контактів; невміння виголошувати розлогі монологи;

ухиляння від спілкування з причини перевантаження різноманітними типами комунікації протягом дня;

розширення вимушеного, офіційного спілкування за місцем роботи;

знеособлення спілкування, пертворення на інформаційний обмін, без духовних зв’язків;

накопичення інформації поглинає більше часу, ніж її обговорення;

розширення сфери застосування усного мовлення (люди менше листуються, більше розмовляють по телефону, застосовують Інтернет; знижується культура писемного мовлення, погіршується грамотність);

пожвавлення спілкування за допомогою засобів сучасного зв’язку (факс, мобільний телефон, Інтернет).

Персоніфікація зумовлює ускладнення міжособистісного спілкування, збільшує непорозуміння між людьми. З огляду на це чинником суспільної інтеграції є формування культури спілкування.

Живе усне переконливе мовлення – важливий засіб впливу на слухача, забезпечення взаєморозуміння.

Відомий вислів Сократа – «Заговори, щоб я тебе побачив» – свідчить про те, що високий рівень культури усного мовлення, зокрема професійного, відображає загальну культуру людини. Видатний український педагог В.Сухомлинський вважав мовну культуру життєдайним коренем культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Піклування про чистоту усного мовлення, вправність і культуру вислову, про збагачення усного мовлення, про вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, про чіткість, виразність та е

Належна культура мовлення – це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної кульутри особистості.

Я. Радевич-Винницький

кономність ділової мови є завданням майбутнього фахівця педагогічного та будь-якого іншого фаху.

Можна стверджувати, що вміє говорити та людина, яка висловлює свої думки ясно, вибирає аргументи та мовні засоби, які найбільш доцільні, надає їм найбільш переконливого оцінного характеру.

Важливе місце у міжособистісному спілкуванні належить вербальним компонентам. Вербальні компоненти – це слова, словосполучення, речення, тексти, за допомогою яких передається інформація. Але мовлення не є єдиним засобом спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою жестів, міміки, погляду, постави тощо. Для співрозмовників значущими є прикраси, ґатунок чаю чи кави, що споживаються, тощо. Тобто не менш важливими є невербальні засоби – елементи комунікативного коду, які мають немовну (але знакову) природу і разом із вербальними компонентами служать для створення, передавання і сприйняття інформації. Н

Невербальні засоби спілкування – система немовних знаків, що є засобом обміну інформацією між людьми.

евербальні засоби як носії змісту вивчає розділ мовознавства паралінгвістика.

У професійному спілкуванні переважає вербальне спілкування, проте велике значення належить і невербальному. Крім словесного мовлення, ми послуговуємося мовою тіла. Із 70-х років ХХ ст. науковці (зокрема, Бердссвіл, Майєрабіан, ін.) значну увагу приділяють боді-ленґвіджу (від англ. bodi language – мова тіла, жестів).

Учені доводять, що невербальні сигнали в особистісному спілкуванні м

Під час народних заворушень у Литві, яка прагнула державного суверенітету й виходу з СРСР, на засіданні Верховної Ради президент М. Горбачов сказав: «Проблему з Литвою ми будемо розв’язувати демократичним шляхом!» – і при цьому вдарив кулаком по трибуні. Наступного дня у Вільнюс увели війська. Так жест передав те, що не було сказане словами.

істять до 65 % інформації. Водночас словесно людина здобуває 35 % інформації. Вже описано й витлумачено більш як 1000 несловесних знаків і сигналів.

Не знаючи мови жестів, можна потрапити в незовсім зручне становище. Жести, міміку слід контролювати, оскільки непродумані рухи можуть відволікати слухача або виказувати приховані наміри.

Невербальні повідомлення мають певні особливості:

– вони неструктуровані;

– залежать від умов спілкування, конкретного контексту;

–

Рука – це видима частина мозку.

І. Кант

спонтанні;

– більшою мірою вроджені, ніж набуті (засвоюються шляхом спостереження, копіювання невербальної поведінки інших).

Невербальне та вербальне спілкування взаємодіють. Невербальні повідомлення можуть доповнювати, заперечувати, заміщувати вербальні, регулювати розмову. Міміка, жести, погляд, поза мовця є важливими для підсилення смислової виразності та впливу на слухачів.

Міміка – це рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини. Вважають, що в гарного оратора обличчя говорить разом з язиком.

Жести – це рухи тіла, голови, рук, які супроводжують людське мовлення, виражають внутрішній стан людини. Природна жестикуляція зближує промовця зі слухачами і робить зміст виступу більш зрозумілим. Однак жести мають бути природними, стриманими, м’якими та узгоджуватися з рухами всього тіла.

Жести бувають різні. Наприклад, жести-символи: піднятий догори великий палець означає схвалення, найвищу оцінку. Жести-ілюстратори супроводжують мовлення, доповнюють сказане: розповідаючи, як проїхати до певного місця, ми одночасно показуємо напрям рукою. Жести-регулятори застосовують під час зустрічей, прийомів; вони можуть означати початок або кінець розмови. Таким жестом є рукостискання – знак довіри, поваги.

Жести здебільшого супроводжуються відповідною мімікою, виразом обличчя, поставою. Слід також пам’ятати, що тлумачення жестів не однакове у різних народів. Наприклад, знак згоди, «так» в українців – це кивання голови з

І якщо очі – дзеркало душі, то руки – її тлумачі. І навіть коли мовою володіємо досконало, без рук, які теж по-своєму промовисті, не обходимося. Рука кличе, рука проганяє. Рукою привітно махаємо, рукою погрожуємо. Руками розводимо, руки опускаємо. Руками сплескуємо чи хапаємося за голову. Руки схрещуємо на грудях, переплітаємо, заломлюємо, ламаємо, складаємо до молитви. Руки зводимо до неба, закладаємо за спину, потираємо від задоволення, плещемо в долоні. Руки простягаємо назустріч; руками відсахуємося. Руками закриваємо обличчя, аби не бачити; дивимося з-під долоні, аби краще бачити... У кожному русі – стан душі, вияв бажання, волі. Навіть голосуємо руками. Бо рука – то голос. Коли мовчимо – говорять руки. Вони, як і душа, рідко бувають непорушними. Хіба при молитві: долонею до долоні, пальцем до пальця. Але ця непорушність, повторюємо, не бездіяльна, бо й по руках, не розпорошуючись, молитовна енергія струмить угору, до Всевишнього...

…Рука сіяча, рука гладіатора. Рука скрипаля, рука каменяра. Рука жонглера, рука весляра. Рука диригента, рука маляра... Рука на кермі, на живчику, на Євангелії... Рука, що виводить першу літеру, рука, що пише заповіт... Рука в кишені, рука – до кишені... Руки, руки, руки...

Виліплюючи їх, самі лише руки, Роден ліпив саме життя, найвиразніший, найкрасномовніший його вияв.

(А. Содомора «Рука»)

гори вниз. А в Болгарії такий жест означає «ні».

Погляд – це контакт за допомогою очей. Встановлено, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35–50 % усього часу розмови. Зоровий контакт промовця з аудиторією має бути не меншим. Він потрібен для того, щоб визначити реакцію на свої слова. Звичайно, погляд – це сигнал, зміст якого можна визначити, беручи до уваги вираз обличчя та ситуацію. Наприклад, тривалий погляд, спрямований на співрозмовника, свідчить про те, що людина говорить правду. Що складнішою є думка, то рідше людина, яка говорить, дивиться на слухача (бажання не розпорошити увагу).

Дистанція між учасниками спілкування може бути інтимною (0–45 см) – це спілкування з найближчим оточенням; особистою (45–120 см) – спілкування під час зустрічей, конференцій і под.; соціальною (120–400 см) – спілкування з малознайомими людьми; громадською (понад 400 см) – виступ промовця перед аудиторією.

Серед невербальних засобів спілкування виділяють:

– оптичні засоби (жести, міміка, хода, контакт очей тощо);

– акустичні (темп мовлення, тембр, висота, сила голосу, паузи, інтонація);

– тактико-кінетичні (дотик, потиск руки, поцілунок і под.);

– ольфакторні (запахові);

– просторово-часові (відстань між співрозмовниками, тривалість контакту, розміщення в просторі, ступінь пунктуальності в часі і под.).

Ї

Характерний тембр, потрібний нам для певного випадку, народжується в нас лише після того, як ми своєму обличчю надамо правдивої для цього випадку міміки… Правдива міміка викликає яскраві інтонації, правдивий тембр.

Д. Ревуцький

х роль і значення особливо відчутні та важливі під час приватного діалогічного ділового мовлення, зокрема ділової бесіди, спілкування керівника з підлеглим, розмови під час прийому відвідувачів тощо.

Характер мовленнєвого спілкування, його стратегія, стиль, тональність залежать і від ґендерних (англ. gender – рід) та комунікативних статусів учасників спілкування.

На поведінку, спілкування жінок і чоловіків істотно впливають два чинники: психофізіологічні особливості та гендерні стереотипи (механізми, що забезпечують закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до покоління).

Психологи стверджують, що жінки більшою мірою екстравертні (лат. extra – зовні), товариські, активні, дбайливі, а чоловіки більш автономні, наполегливі, авторитарні, інтелектуальні. Жінки, як правило, перевершують чоловіків у всьому, що стосується мови (дівчатка починають раніше говорити, мають багатший словниковий запас, утворюють різноманітніші речення); вони прихильніші, емоційніші. Чоловіки ж частіше є лідерами; їхня самооцінка залежить від успіхів у сфері предметної діяльності, стабільніша і вища від жіночої.

Чоловічий стиль спілкування – активний і предметний, але водночас змагальний і конфліктний. Чоловіче спілкування відрізняється емоційною стриманістю. Жінки вільніше і повніше висловлюють свої емоції, у них виникає потреба ділитись з кимось своїми переживаннями.

Різними є й стилі чоловічого та жіночого спілкування:

1. У спілкування чоловіків найважливішою є інформація, тобто факти, цифри і результати. Жінки, крім інформації, зорієнтовані на атмосферу спілкування, на міжособистісні аспекти.

2. Чоловіки у комунікації зорієнтовані на соціальні статуси і владу; вони пристосовуються до ієрархічних соціальних ролей у комунікації. Жінки ж віддають перевагу партнерській, рівноправній комунікації; вони зорієнтовані на встановлення хороших стосунків, прагнуть до їх зміцнення, знищення ієрархічних бар’єрів; намагаються скоротити дистанцію між собою і співрозмовником. Чоловіки цю дистанцію підтримують.

3. Чоловіки частіше прагнуть завоювати певну позицію у спілкуванні. Жінки значно краще почуваються в колективі, легше встановлюють контакти.

4. Мовлення жінок насичене засобами опису почуттів, настроїв, емоцій; воно емоційніше, ніж чоловіче.

5. Жінки переважно формулюють свої бажання непрямо (ці бажання потібно «відгадувати»); чоловіки зорієнтовані на прямі прохання, вимоги.

6. Чоловіки, як правило, формулюють пропозиції прямо; жінки – у вигляді запитань.

7. У розмовах дискусіях чоловіки частіше, ніж жінки, акцентують на власній позиції. Жінки зорієнтовані на загальну атмосферу спілкування, їм вдається сформувати позитивну атмосферу перебігу розмови.

8. У конфліктних ситуаціях жінки частіше, ніж чоловіки, відмовляються від своїх поглядів, позицій.

9. Чоловіки розв’язують конфлікти раціональним способом, за допомогою аргументів, переконань; жінки ж схильні до емоційного їх вирішення.

10. Жінкам легше, ніж чоловікам, звернутися до когось по допомогу; ч

Задля того щоб навчитися правильно і гарно говорити, потрібно три основні передумови, а саме: володіти технікою мовлення, знати психологічні засади стосунків між людьми і, нарешті, мати що сказати!

І. Томан

оловіки це витлумачують як слабкість.

Щодо власне мовлення, то слід зауважити, що в мовленні чоловіків простежується більша кількість іменників і дієслів; жінки віддають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше спостерігається явище неточного називання предметів; чоловіки ж прагнуть точності.

Австрійські дослідниці ґендерних стосунків у діловій сфері К. Опперман та Е. Вебер вважають, що для жінок людська близькість є ключем до світу зв’язків, стосунків, метою якого є згода і мінімізація відмінностей. А для чоловіків незалежність – ключ до світу, зорієнтованого на статус.

Отже, зовнішні (ситуація, контекст) і внутрішні (соціальні та психологічні) складові спілкування тісно взаємопов’язані, впливають на перебіг комунікації та її прагматику.