Змістовий модуль 1 законодавчі та нормативно-стильові основи професійного спілкування. Професійна комунікація

Тема 1. Державна мова – мова професійного спілкування

Мета: ознайомити студентів із завданнями курсу, розкрити зміст понять національна мова, літературна мова, державна мова; засвоїти найістотніші ознаки літературної мови, специфіку різних видів мовних норм; ознайомити з мовним законодавством та мовною політикою в Україні.

План

1. Державна мова як чинник інтеграції населення в єдине суспільно-політичне об’єднання.

2. Законодавство про державність мови.

3. Мовне питання в інших країнах.

4. Літературна й національна мова. Закономірності становлення літературної мови, її риси.

5. Види літературних норм мови.

Рекомендовані джерела

1. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н.Д.Бабич. – Л. : Світ, 1990. – С.11–17.

2. Глущик С. В. Сучасні ділові папери : навч. посіб. / С. В. Глущик, О. В. Дияк, С. В. Шевчук. – К. : Арій, 2009. – С. 13–19.

3. Іванишин В. Мова і нація / В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький. – Дрогобич : Відродження, 1994. – С. 82–95, 160–167.

4. Культура української мови : довідник / С. Я. Єрмоленко, Н. Я. Дзюбишина-Мельник, К. В. Ленець та ін.; за заг. ред. В. М. Русанівського. – К. : Либідь, 1990. – С. 19–25.

5. Мацюк З. Українська мова професійного спілкування : навч. посіб. / З. Мацюк, Н. Станкевич. – К. : Каравела, 2008. – С. 7–29.

6. Мацько Л. І. Культура фахової мови : навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – С. 138–150.

7. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради : навч. посіб. / Олександр Пономарів. – 2-ге вид., стереотип. – К. : Либідь, 2001. – С. 7–15, 200–211.

8. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник / О. Д. Пономарів. – К. : Либідь, 1993. – С. 19–36.

9. Українська мова : енциклопедія / редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. – 2-ге вид., виправл. і доповн. – К. : Укр. Енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. – С. 135–137, 318–320.

10. Шевчук С. В. Українська мова за професійним спрямуванням : підручник / С. В. Шевчук, О. В. Клименко. – 3-тє вид., виправл. і доповн. – К. : Алерта, 2013. – С. 11–63.

Єдність будь-якого народу виражається в його мові. Адже однією з найважливіших функцій мови як феномену є саме інтеграційна, тобто консолідуюча, яка передбачає ідентифікацію особистістю себе з певною спільнотою (народом).

Мова – це не лише засіб спілкування. Вона є способом сприймання світу. Тому науковці виокремлюють понятя мовна картина світу – специфіка вияву уявлень про довкілля і всесвіт, ціннісні орієнтації носіїв мови, виражені у мовній системі.

З одного боку, мова є всезагальним засобом спілкування, а з іншого – диференціальною ознакою кожного етносу, оскільки виражає спільний для всіх носіїв мови світогляд, який відрізняється від світогляду носіїв інших мов. Оскільки спільноти людей відрізняються за способом життєдіяльності, світоглядними орієнтаціями, то вербальні картини світу, створювані ними, є також відмінними. Національна мовна картина світу – це зафіксоване в лексиці відповідної мови специфічне бачення реального світу й усього, що привноситься в нього людською свідомістю¹. Із цього приводу М. Хайдегер зазначав, що картина світу – це не картина, що зображує світ, а світ, який сприймається, як картина².

Мова – суспільне знаряддя,  що організує людей в етнос, який утворює націю завдяки збереженню культури, традицій, суспільної самосвідомості певного мовного колективу.

Д

Державна мова – це мова більшості корінного населення країни (корінної національності), функціонування якої в усіх сферах суспільного життя забезпечує держава.

ля того, щоб держава функціонувала як суспільно-політичне об’єднання, необхідна спільна для всіх громадян мова, оскільки саме вона єднає людей у певну спільноту. Тому закономірно мові більшості корінного населення країни надається статус державної, що законодавчо забезпечує її функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Державною в Україні може бути лише українська мова як мова корінного народу.

О

Раби – це нація, котра не має Слова,

тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська

днак, зважаючи на тривалу бездержавність України, обставини існування та розвитку нашої мови були далеко не найкращими. Закономірно, що імперії, в яких жив український народ, намагалися тлумачити його мову як діалект російської чи польської. Особливо жорстоким було ставлення до української мови в Московській імперії. Варто згадати окремі обмеження та заборони нашої мови: 1720 р. – указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних; 1753 р. – указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії; 1769 р. – заборона Синоду Російської православної церкви на друкування та використання українського «Букваря»; 1863 р. – циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может»; 1864 р. – статут про початкову школу: навчання має проводитись виключно російською мовою; 1876 р. – указ Олександра ІІ (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям»; заборону друкування оригінальних творів і перекладів, текстів до нот, заборону вистав українською мовою; 1881 р. – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою; 1908 р. – указом Сенату Російської імперії українськомовна культура й освітня діяльність оголошена шкідливою як така, що «може спричинити наслідки, які загрожують спокоєві та безпеці»; 1914 р. – заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства «Просвіта».

Вперше на законодавчому рівні державність української мови було закріплено Законом Центральної Ради, прийнятим ще в березні 1918 року. У ньому йшлося про те, що українська мова має бути мовою діловодства, нею слід писати різні вивіски, написи.

За часів функціонування УРСР мовне питання пожвавилося у зв’язку з виходом 1 серпня 1923 року декрету «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння роз­виткові української мови», а також ряду постанов про українізацію. Передбачалося від­криття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кіль­кості українськомовних видань, ведення діловодства україн­ської мовою. Але вже на початку 30-х pоків починається зворотний процес звуження функцій української мо­ви й витіснення її російською.

Державного статусу українська мова набуває після прийняття 28 жовтня 1989 pоку Закону про мови в Українській РСР, який мав важливе значення для збереження нашої мови.

Пізніше функціонування української мови в усіх сферах сус­пільного життя було закріплене Декларацією про державний суверенітет України, прий­нятою Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 pоку.

А 12 лютого 1991 pоку Рада Міністрів України ухвалила Державну про­граму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 pоку.

І

Державна мова – це діалект, за яким стоїть армія і поліція.

Бодуен де Куртене

з проголошенням незалежності державність української мови закріплено конституційно. У статті 10 Конституції України, прийнятій 28 чер­вня 1996 pоку, зазначається: «Державною мовою в Україні є україн­ська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціо­нування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

16 грудня 1999 року Конституційний Суд України прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови. Рішенням передбачалося, що «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.

Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова»³.

Попри те, що Конституційний Суд дав чітку правову орієнтацію в розв’язанні мовних питань, процес переходу нашого суспільства до спілкування рідною мовою був тривалим, що зумовлено історичним минулим нашої держави, зокрема численними заборонами української мови впродовж сторіч.

На парламентських слуханнях «Про функціонування української мови в Україні», ініційованих Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року, в яких взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, освітяни, було прийнято низку ухвал. По-перше, щодо вироблення механізмів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для державних службовців усіх рівнів. По-друге, створення спеціальних україномовних програм у мережі Інтернет і на електронних носіях. По-третє, широке обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її престижу.

Незважаючи на це, мовне питання в Україні, зокрема питання використання мов національних меншин у різних сферах суспільного життя, є актуальним донині.

Усі між­народні правові документи вимагають, аби національні мен­шини у повному об­сязі володіли мовою країни свого проживання. Зокрема, у преамбулі до Європейської хартії про регіональні мови й мови меншин від 5 листопада 1992 року зазначено: «Захист і розви­ток регіональних мов або мов меншин не повинні проводи­тися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національ­них меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі в жовтні 1996 pоку, наго­лошується: «Особи, які належать до національ­них меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке сус­пільство держави через належне володіння державною мо­вою».

Проте 3 липня 2012 року у другому читанні 248 депутатськими голосами Верховною Радою України було прийнято Закон «Про засади державної мовної політики»№ 5029-VI. Його підписав 31 липня 2012 року Голова Верховної Ради Володимир Литвин, 8 серпня 2012 року Президент України Віктор Янукович.

Закон встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10% від населення певного регіону. Частина 7 статті 7 Закону зобов’язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову.

Дія Закону розповсюджується на 18 мов: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську, (циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську і кримчацьку.

З

У Римській імперії часів Веспасіана (І ст. н. е.) вчителів-словесників було звільнено від муніципальних і військових повинностей, а штатних граматиків і риторів утримувала держава. Розуміли правителі Риму, як забезпечити у гігантській державі панування латинської мови, отже, і своє панування.

В. Іванишин

акон містить неоднозначне визначення терміну «рідна мова», трактуючи його таким чином: «рідна мова – перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві». Згідно з висновками Головного науково-експертного управління Верховної Ради України визначення терміну «рідна мова» в законі є неточним і некоректним, оскільки із нього випливає, що рідною мовою може бути чужа мова, якщо за певних обставин людина оволоділа нею першою.

У висновках Венеціанської комісії (дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права, котрий надає висновки про відповідність проектів законодавчих актів європейським стандартам та цінностям. Офіційна назва –Європейська комісія за демократію через право) зазначено, що законопроект не може забезпечити належний баланс між розвитком і використанням державної мови як об’єднувального чинника в житті суспільства та розвитком і захистом мов меншин (02.12.2011).

На жаль, і сьогодні мова громадян і політиків не додає престижу Україні. З цього приводу Ліна Костенко сказала: «Мова – це також обличчя нації, воно тяжко спотворене».⁴ Тому питання чіткої й однозначної мовної політики в нашій державі є актуальним і досі. Адже «країна, в якій панують мова і культура колишнього колонізатора, не розвиватиметься як країна незалежна, а р

Державна мова – це мова, якою складаються і видаються державні закони, постанови, укази, інші акти, ведеться документація в державних і недержавних установах, здійснюється судочинство, проводиться навчальна й виховна робота в усіх видах навчальних закладів, оформляються результати науково-дослідних робіт. Це основний засіб спілкування в усіх сферах державної, громадської й виробничої діяльності. Знання державної мови забезпечує всім громадянам рівні можливості для повноправної участі в будь-якій сфері суспільного життя незалежно від їхніх національних, територіальних, мовних та інших особливостей.

озвиватиметься як країна колоніальна».⁵

Єдина спільна для всіх громадян мова виконує в суспільстві ряд надзвичайно важливих функцій, зокрема:

1) комунікативну – забезпечує інформаційний зв’язок між членами суспільства. Мова, якою перестають спілкуватися, стає мертвою;

2) інтеграційну (консолідуючу) – об’єднує людей, створює в них відчуття групової ідентичності, сприяє перетворенню населення в суспільство;

3) ідентифікаційну – є засобом ототожнення в межах певної спільноти, що виражається як спільність із носіями мови в часовому і просторовому вимірах;

4) організаційну – є засобом мобілізації зусиль, планування, передавання волі від одних структур суспільства до інших;

3) експресивну – євиражає внутрішній світ народу, нації;

5) когнітивну – є формою існування думки, засобом пізнання та освоєння навко­лишнього світу, поширення набутих знань серед членів усього суспільства;

6) акумулятивну – нагромаджує, зберігає й передає життєво важливий суспільно-історичний досвід від покоління до покоління;

7) естетичну – мова є першоелементом культури, матеріалом створення культурних цінностей.

Ці функції мова виконує тоді, коли вона стала спільним на­дбанням для всіх його членів. Єдина державна мова дає змогу сконцентрувати весь його інтелектуальний потенціал і переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу. Це добре розуміли і розуміють політики усіх держав і по-різному враховували й враховують у своїй діяльності.

Наприклад, у Франції наприкінці ХVІІІ ст. половина населення країни не спілкувалася французькою мовою. Але внаслідок послідовної мовної політики держави, яка залучила до цієї справи такі чинники як освіта, військова повинність, засоби масової інформації, видання книг французькою мовою, уживання національної мови державними службовцями, французька мова упродовж ХІХ ст. утвердилась як єдина в усіх сферах суспільного життя на всій території держави. Це сприяло консолідації суспільства, духовному та економічному зростанню Франції. У країні не тільки декларується, що французька мова є важливим складником національного надбання Франції, а й не допускається ігнорування мови на території держави.

В Італії після здобуття незалежності 1861 року на державному рівні було розроблено програму утвердження італійської мови на всій території країни. Італійська на той час була мовою спілкування близько 2,5 % населення, більшість якого проживало в Тоскані. Втілення в життя цієї програми допомогло консолідувати населення Італії в одне італійське суспільство, що й сприяло утвердженню країни на світовому рівні.

Євреї, відроджуючи втрачену майже дві тисячі років тому власну державу, водночас відродили свою давню, вже мертву на той час мову – іврит. Для вивчення національної мови було створено мережу денних і вечірніх курсів, видано спеціальну літературу. Молоді люди проходили курс навчання під час військової служби.

Значну увагу мовним питанням приділяє уряд Японії. Для забезпечення всебічного розвитку та функціонування японської мови створено певні державні установи, зокрема Дер­жавний інститут японської мови, Інститут культури радіо- і телепередач. Крім того, питання мовної практики посідають помітне місце в японських засобах масової інформації. Виходять журнали «Мов­не існування», «Мова» та інші, телевізійні серіали на лін­гвістичні теми.

В Індонезії, у якій є понад 300 мов, на державному рівні розробляється й утверджується єдина мова – індонезійська, а голландська, як мова колишніх колонізаторів, заборонена. Американська держава вимагає від усіх громадян, незалежно від їхнього етнічного походження, знання англійської мови. Німеччина не приймає до себе своїх співвітчизників-репатріантів, якщо вони не знають німецької мови. Франція встановлює суворі санкції за ігнорування французької мови на території держави. У конституції б

За станом мови можна визначити стан культури.

В. фон Гумбольдт

агатонаціональної Росії зазначено, що державною мовою Російської Федерації на всій території є російська мова. І це положення неухильно виконується.

Мова – запорука існування народу. Тому знання рідної мови – не заслуга, а обов’язок кожного українця.

Національна (загальнонародна) мова є засобом усного та письмового спілкування нації. Вона охоплює літературну мову, територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект – це різновид національної мови, який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя. Українська загальнонаціональна мова об’єднує південно-західне, південно-східне та північне наріччя. Основу сучасної української літературної мови склали говори Середньої Наддніпрянщини (південно-східне наріччя)

Соціальні діалекти – це відгалуження загальнонаціональної мови, уживаний у середовищі певних соціальних, професійних чи вікових груп населення (наприклад, мовлення дітей).

Творцем національної мови є народ. Літературна ж мова як відшліфована, унормована форма літературної формується письменниками, науковцями.

Сучасна українська літературна мова формувалася протягом століть на основі народнорозмовної. Вона увібрала кращі виражальні засоби діалектів, мови усної народної творчості та мови українських літературних творів. Митці слова відшліфовували розмовну мову, намагалися показати її у всій красі словникового багатства та звучання.

Зачинателем нової української літературної мови є Іван Котляревський, який вперше використав народно розмовні багатства полтавських говіїорів та фольклору для написання художніх творів «Енеїда» (1798 р.), «Наталка Полтавка» (1819 р.) та ін. Адже до цього літературні твори писали книжною староукраїнською мовою (згадаймо хоча б «Всякому городу нрав і права…» Г

Літературна мова – це відшліфована, унормована форма загальнонаціональної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

ригорія Сковороди).

Основоположником сучасної української літературної мови є Тарас Шевченко, мова творів якого відображає поєднання народнопоетичної творчості та уснорозмовних форми народної мови. Важливе значення у розвитку української літературної мови належить іншим письменникам-класикам: Іванові Франку, Лесі Українці, Михайлові Коцюбинському, Панасові Мирному та ін.

За функціональним призначенням літературна мова є мовою державного законодавства, засобом спілкування людей у виробничо-матеріальній сфері, це м

Основні ознаки літературної мови: унормованість, уніфікованість, наддіалектність, наявність системи функціональних стилів.

ова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови характеризується наявністю сталих правил (норм), які є обов’язковими для всіх носіїв. Унормованість – це основна ознака літературної мови, яка забезпечує правильність, точність, логічність, чистоту, доцільність висловлювання.

М

Усі основні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити ціле життя.

Вольтер

овні норми є сукупністю загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації. Норми надають мові ознак впорядкованості, загальної обов’язковості.

Літературна норма є основою упорядкування загальнонародної мови. Вона впроваджується у масове використання через систему освіти, культури, засоби масової комунікації. Літературна норма мови осмислюється як її культурний варіант, тому все, що не відповідає вимогам культури мови, перебуває поза літературною нормою.

Розрізняють такі літературні норми:

– орфоепічні – регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень;

– акцентуаційні – регламентують правильне наголошування слів;

– орфографічні – регулюють нормативне написання слів та їх частин;

– лексичні – встановлюють правила слововживання;

– граматичні (морфологічні та синтаксичні) – правила вживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень;

– стилістичні – доречний відбір мовних елементів відповідно до умов с

Літературна норма мови – це правило літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спілкування.

пілкування (стилю);

– пунктуаційні – правила вживання розділових знаків.

Норми характеризуються системністю, обумовленістю, стабільністю. Але водночас літературні норми з часом можуть змінюватися. У зв’язку з цим у межах норми співіснують мовні варіанти – видозміни певної мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному та синтаксичному. Наприклад, іменники чоловічого роду другої відміни у давальному відмінку однини мають паралельні закінчення -ові (-еві) та -у (батькові – батьку, директорові – директору та ін.). Варіанти виникають відповідно до потреб у кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові.

Мовні норми найповніше фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.